Дванадцять - Власюк Анатолій

Якщо нікого навкруги не було, то навіть із Дрогослава не помітили б, що тут світиться вогник. А якщо були?

Нишпорка вирішив повернутися сюди завтра і все ретельно обстежити. Поки йшов до машини, вдивляючись у темінь, думав про Василя Юхимовича. Кому знадобилося життя старого?

Не відразу зрозумів, що на всіх чотирьох колесах його старенької машини спущені шини. "Бодай вас качка копнула", – мовив стиха.

До Дрогослава було кілометрів десять. Особливих думок на свіжому повітрі дорогою додому не виникало. Уже коли посеред ночі з'явився у своїй квартирі, вирішив, що принаймні зараз нікому не розказуватиме про вбивство Василя Юхимовича, аж поки сам усього не розвідає.

6

Недобрі передчуття заволоділи Нишпоркою, коли він зранку висунувся на висхідні позиції й побачив, що його машину спалили. Мало їм було пробитих шин, то тепер взагалі його залишили без машини. Доведеться знову просити у колеги його старенький драндулет, аби доставити Кицю додому.

Він ховався у затінку дерев не тому, що згадав снайпера, який учора мало не розбив йому голову, мов кавун. Нишпорка подумав про Кицю. Що там казати, скучив він за своєю тваринкою. Але з таким настроєм зараз не можна йти до будинку Василя Юхимовича. Взявши себе в руки і відігнавши нав'язливі думки, Нишпорка струсонув на плечах рюкзаком, основним предметом у якому була лопата з укороченим держаком, перевірив пістолет і почав обережно пробиратися вгору, пронизуючи поглядом навколишню місцевість.

Поки йшов, нічого підозрілого не помітив. Головне, що не блистів оптичний приціл снайперської гвинтівки, але й саме сонце сховалося за хмарами.

Ще здалеку помітив, що трупа Бровка нема. Що за чудасія? Відступати було нікуди, і Нишпорка взяв пістолет у руку. Звичайно, в будинку міг хтось бути, уважно спостерігати за ним, але чомусь зараз його це зовсім не хвилювало. У нього наступив період мисливського азарту, коли Нишпорка за будь-яку ціну хотів розгадати таємницю загадкових убивств. Звичайно, добре було би, якби цією ціною не було його власне життя, але від долі нікуди не втечеш. Подібний стан душі він переживав уже багато разів, коли ще працював у міліції. Нюхом відчуваєш злочинця, але ще не знаєш, хто це. Ось і тепер мисливський азарт знову прокинувся в ньому.

Нишпорка поглядом прощупав кожний сантиметр подвір'я, але трупа Бровка таки не знайшов. Інтуїція підказувала Нишпорці, що і в хаті нікого нема. Скільки разів уже він переживав той неприємний момент, коли відчував на собі чийсь погляд, але не знав, хто за ним стежить. Зараз такого не було. Може, просто втратив нюх?

І все ж пильність не завадить. Нишпорка обережно скидає рюкзак на землю, тримаючи пістолет напоготові на витягнутій руці, й поволі йде до будинку, готовий відповісти пострілом на будь-який різкий рух.

7

Дружина Івана Івановича, останнього першого секретаря Дрогославського міськкому партії, прибирала на горищі й наштовхнулася на великий ящик, уміло замаскований старими книгами. Не те що підняти, а просто посунути його було неможливо.

Коли чоловік із магазину прийшов додому, вона обережно розповіла йому про це. Щось підказувало їй не задавати цього питання, але вона вже не могла втриматися:

– Що там?

Іван Іванович спочатку пополотнів. Їй здалося, що він злякано озирається, ніби шукає того, хто міг би випадково їх почути. Не побачивши явних і таємних ворогів, чоловік почав кричати на дружину, використовуючи мало не весь популярний лексикон татаро-монгольських матюків. Їй доводилося багато разів чути з його вуст кріпке слівце, але концентрація чужорідного менталітету тепер аж зашкалювала. Щось подібне було, коли її чоловік, будучи ще на партійній роботі, приходив додому п'яний і дозволяв собі виплескувати на дружину весь негатив, якого набрався упродовж дня.

Він замовк, але його обличчя почервоніло. Дружина з жахом спостерігала, що червона фарба перетворюється на синю. Жінка хотіла зараз зникнути не лише з цієї кімнати, а взагалі з білого світу, розчинитись у повітрі, бо боялася, що цей гнів для її чоловіка просто так не закінчиться.

Але, на диво, все доволі швидко минуло. Вона навіть побачила, що він усміхається сам до себе, немов маленька дитина, яка побачила щось веселе у своєму житті, але жодним чином не хоче поділитися своїм відкриттям з дорослими. І це ще більше налякало дружину Івана Івановича, ніж його нещодавні крики з використанням татаро-монгольських матюків.

Він підійшов до неї. Чомусь здалося, що чоловік зараз вб'є її. Тіло стиснулося в малюсіньку кульку, яку й не розгледиш неозброєним оком.

– Нікому не кажи, що ти бачила на горищі, – тихо, майже пошепки сказав він і приклав пальця до губ.

Вона бачила лише дві планети його великих очей. У кожному був зафіксований свій світ. І ці паралельні світи не пересікались між собою, але дивним чином співіснували. Коли він поцілував її в лоб, космічний холод ще більше скував тіло.

Іван Іванович вийшов із кімнати, мугикаючи під ніс якусь веселеньку пісеньку. Його дружина заплющила очі й сама собі дала слово, що більше ніколи не полізе на горище.

8

Дрогослав усуціль став невиїзним. По всьому периметру місто оточили армійські частини. Одночасно вимкнули мобільний зв'язок та Інтернет. Люди в цивільному методично обстежували вулицю за вулицею, заходили в кожний будинок, нишпорили на горищах і в підвалах.

На другий день Дрогославом поповзла чутка, що шукають російських спецназівців. За тисячу кілометрів від фронту? Відключили газ – щоби щось не вибухнуло, воду – щоби не отруїли, світло – щоби не було масштабної аварії. "Забули про повітря", – жартували найсміливіші, але так тихо, що й самі себе не чули.

Спецоперація тривала три доби, і коли людський психоз міг перерости в щось непередбачуване, все раптово припинилось, як і почалось. Дрогославцям пояснили, що російського спецназу не знайшли, але президентське правління буде продовжене ще на три місяці – так, про всяк випадок. Люди, які вміли аналітично мислити, задавали собі риторичне запитання: "А чи був хлопчик?". Всі інші, яким повернули можливість виїжджати із Дрогослава, а також Інтернет і мобільний зв'язок разом зі світлом, газом і водою вважали президентське правління благом порівняно з трьома добами жахіття.

9

Хлопчик таки був, і першим це на собі відчув Нишпорка, але хлопчика шукали не там, де треба.

Звісно, він про все вже почав здогадуватись, але коли прочинив двері до кімнати, то побачив, що трупа Василя Юхимовича на тому місці, де він лежав звечора, не було. Хтось уночі професійно попрацював, підчистивши все навколо і не залишивши жодного сліду своєї присутності.

Нишпорка сів за стіл і став дивитись у вікно. Він розмірковував, чи правильно вчинив, коли вночі пішов звідси. Якби залишився, то знав би точно, хто тут хазяйнував, але ще не факт, що досі був би живим. Інколи все-таки доводиться вибирати: або щось знаєш і з цим знанням відходиш у кращий світ, або насолоджуєшся життям і на мозок не тиснуть зайві знання. Ті, хто дійсно знали більше, ніж ми, уже давно відійшли у вічність. Така діалектика життя, вірніше, арифметика, навіть не вища математика.

Мабуть, він усе-таки задумався, бо не відразу помітив, що до хати йдуть троє чоловіків з автоматами в руках. Нишпорка згадав, що рюкзак з лопатою, за допомогою якої хотів закопати Василя Юхимовича і Бровка, залишив на подвір'ї. Тепер пізно вибігати, аби забрати своє добро.

Чоловіки теж помітили його рюкзак. Вони зупинились і про щось тихо гомоніли між собою. Потім той, хто був посередині, крикнув, аби Нишпорка з піднятими руками вийшов із хати. Говорив він українською, але відчувалося, що це росіянин – причому не східняк з Луганщини чи Донеччини, а щирий москаль з правдивої московської землі.

Можна було пишатися, що твоя скромна персона є такою знаменитою, але найперше Нишпорка відчув небезпеку для власного життя. Він мовчав і лише спостерігав з вікна, що ж буде далі. До такого повороту подій Нишпорка явно не був готовим. Він жалкував тепер, що не розповів про це начальникові Дрогославського відділу поліції. Яким би не був підполковник, але разом вони б щось придумали. А тепер можна й загинути ні за цапову душу.

Хлопці своєї пропозиції не повторювали, і Нишпорка побачив, що дула їхніх автоматів націлені на вікно. Він вчасно впав на підлогу, коли шибка на друзки розлетілася від куль. Та що ж це таке робиться! Не минає й дня, аби в нього не стріляли.

Про якийсь спротив годі думати, не те що говорити. Нишпорка чомусь згадує Наталку і Кицю, ніби прийшла остання хвилина в його житті. Чує, що до хати біжать росіяни. Єдине, що може зробити у даній ситуації, – так це відповзти подалі від вікна і стріляти в них, коли вони з'являться в хаті. Ніколи не прагнув стати мертвим героєм, але стрілятиме доти, доки залишатиметься живим.

Знадвору – ні гу-гу, але в розбите вікно залітає кулька, схожа на тенісний м'ячик. Вона світиться зсередини, і це заворожує. Здається, тебе паралізувало, і ти вже не можеш навіть поворушитись. Мозок теж відключився, ніби ти все життя жив без цього важливого органу. Жодної думки в голові нема, але відчуваєш, що тобі приємно. Кулька легенько вибухає, з неї вилітає ледве вловима людським оком цівка газу. Нишпорка чує солодкуватий запах, такий же, як у хаті двоюрідної сестри. Йому добре. Він провалюється у чорну прірву.

10

Аж після смерті Віри він дізнався, ким насправді була його дружина. Особливої образи на неї не мав. На мертвих не ображаються. Він постійно був на заробітках – то в Польщі, тепер у Чехії. Зраджував дружині багато разів – і тут, і там. Розумів, що і вона не може бути святою. Звісно, не думав, що вона повія.

Йому тепер здавалося, що всі дивляться на нього і якщо не явно, то в душі точно сміються. Хотілося їх всіх поставити до стінки й перестріляти. Але на всіх патронів не вистачить. Тому він зосередився на списку дванадцяти.

Але з'ясувалося, що вбити бодай когось із них – марудна справа. Основна причина в тому, що у Дрогославі ввели президентське правління. У місті купа невідомих людей у цивільному, які цинкують за кожним твоїм кроком. Ось і він, коли йшов містом, щоразу наштовхувався на їхні цупкі непроникні погляди. Розумів, що до цих осіб, з якими він хотів поквитатися за Віру, приставлена охорона.