Дванадцять - Власюк Анатолій

Тепер тато розв'язав йому руки й можна далі вести безтурботне життя.

Наталка мирно спала поруч. Він хотів розбудити її й повідомити радісну новину, але пошкодував дівчину, яку кохав більше всього на світі. Коли прокинеться, вони разом обміркують, що далі робити. Славко був упевнений, що тато погодиться з тим, аби Наталка жила у них. Та й мама не буде проти. Майбутнє видавалося йому прекрасним і безболісним.

Двоюрідна сестра Нишпорки зітхнула з полегшенням. Знайшовся таки! Але що вона скаже йому, коли він запитає про Кицю? Краще йому зараз не телефонувати. Та й не треба його відволікати від розслідування важливої справи.

О тій самій порі есемеску такого ж змісту отримали від Нишпорки ще декілька десятків дрогославців. Багато з них були здивовані, чого це пан детектив повідомляє їм цю новину. Особливо вони з ним не дружили, хоча його номер був забитий у їхніх мобільних телефонах, і всі розслідування – це його приватна справа. Чи мова справді йде про щось дуже важливе, аж вони повинні це знати?

27

Серед білого дня пострілом у серце вбили пані нотаріус. Це виявилося великою несподіванкою для двох державних охоронців, яких приставили до неї, а найбільше – для Костика, який вдень і вночі не відходив від своєї підопічної.

Снайпер виявився розумним і кмітливим чоловіком. Постріл можна було здійснити з боку ратуші, в якій у цей час було повно людей. Спробуй знайди голку в копиці сіна. Офіс пані нотаріус знаходився навпроти, за якихось декілька десятків метрів. Центральна площа Дрогослава гула, як розтривожений вулик, так що пострілу ніхто не почув. Костик побачив лише широко розплющені й здивовані очі пані нотаріус. Поки він здогадався, що би це мало означати, вона, ніби в уповільненій кінозйомці, почала осідати на землю. Костик подумав, що їй просто стало погано. Він підхопив її й аж тоді побачив кров. Костик второпав, що й до чого, і крикнув державним охоронцям, що снайпер у ратуші. Ті зірвалися на рівні ноги й побігли, ніби команду їм дав хтось старший із їхньої служби, а то вони б ніколи не послухались цього вискочки з приватної фірми. Чомусь він і не думав викликати швидку допомогу, ніби фатальний кінець пані нотаріус ще раніше був написаний на її обличчі.

Аж коли Костик упевнився, що пані нотаріус мертва, він подумав, що тепер його точно витурять із фірми пана Костіва, якщо не доведеться відповідати більш серйозно.

28

Найбільше Нишпорка шкодував не за пістолетом. Ну, мав би він його зараз, вбив би одного-двох, а потім якийсь автоматник, той же бурят, наприклад, зробив би з його тіла решето. Кому потрібний такий паперовий героїзм?

Нишпорці, як повітря, не вистачало телефону. Звичайно, він би насамперед зателефонував начальникові Дрогославського відділу поліції й розповів, що тут відбувається. Той вже би знав, кому доповідати і що робити далі. Потім зробив би декілька дзвінків Славкові, двоюрідній сестрі, покоївці з готелю, а ще, можливо, Юлі, щоби заспокоїти їх, що з ним усе гаразд.

Але після читання книг ще одним бальзамом на душу для Нишпорки був перегляд есемесок в мобільному телефоні. Писали колишні коханки, і він зберігав їхні послання, згадуючи приємні хвилини, проведені з ними. Нишпорка не вважав себе сексуальним гігантом. Колись підраховував, скільки коханок мав. Зупинився на цифрі двадцять п'ять. Хлопці хизувалися, що мали набагато більше. Він ніколи про це навіть не заїкався у розмовах з ними. Нишпорці вдавалося зберігати хороші стосунки з колишніми. Деякі навіть розповідали про своїх нових коханців, і він знав, що ті про нього не знають. Це тішило його самолюбство. Есемески від колишніх коханок він зберігав як щось найдорожче у своєму житті. Було би прикро, якби тонкогубий перечитав ці повідомлення й якось нашкодив цим жінкам. Від нього всього можна було очікувати.

Було би глупо зараз підійти до тонкогубого і сказати, щоби віддав мобільний телефон. Ага, ще й запитати: "А де мій пістолет?". А кулю в лоб не хочеш?

У його житті були ще не такі втрати. Так що доведеться звикнути до думки, що він уже ніколи в своєму житті не прочитає есемесок від своїх колишніх коханок.

29

– Чому ви не взяли адміністратора сайту "Дрогослав – Інфо"?

– Він зник, пане генерале.

– Звичайний доцент Дрогославського державного педагогічного університету виявився хитрішим і спритнішим, ніж наші хлопці?

– Він професіонал, пане генерале. Пройшов навчання під Москвою, куди буцімто їздив на заробітки. Вміє маскуватись і змінювати зовнішність. А ще – небезпечний диверсант, майстер вибухової справи. Від нього всього можна очікувати.

– Ви не вивчали можливості, що у нас завівся кріт, який попередив цього доцента?

– Ніяк ні, пане генерале!

– То вивчіть!

– Слухаюсь, пане генерале!

– Як ви думаєте, де він зараз може бути?

– Ми думали, що він з'явиться в російському диверсійному загоні, що в лісі під Дрогославом. Поки що його там нема.

– Ви впевнені, що цей загін не наробить біди?

– Навіть якщо почнеться війна, ми швидко його нейтралізуємо.

– Під вашу відповідальність, пане підполковнику.

— Слухаюсь, пане генерале.

– Що ще?

– Вони імітували смерть бійця АТО, який свого часу перебував у них в полоні.

– Навіщо?

– Там у них знаходиться місцевий детектив на прізвисько Нишпорка. Думаю, зробили це для нього.

– Нишпорка?

– Так точно, пане генерале! Колишній капітан міліції.

– Навіщо це їм?

– Мабуть, хочуть психологічно вплинути на Нишпорку, аби працював на них, як і той боєць АТО.

– Не переборщіть зі своїми експериментами. Досить уже смертей у Дрогославі.

– Слухаюсь, пане генерале!

30

Киці було добре, як нещодавно у двоюрідної сестри Нишпорки. Знесилену, її в ліску біля дороги підібрали дітлахи, які бавилися там у войнушку. Вона стала їхньою улюбленицею. Звичайно, трохи дратувало, що вони постійно брали її на руки, але ж Киця відчувала, що у них добрі душі. Можна було їм це вибачити і не дряпати, тим більше, що малеча постійно її підгодовувала.

Дорога додому ще була далекою, і Киця інколи жалкувала, що не поїхала тоді машиною з Нишпоркою або ж не залишилася чекати на нього у його двоюрідної сестри. Але плівку життя назад не прокрутиш. Треба йти додому, бо тут, у дітлахів, Нишпорка її не знайде.

Коли доводилося покидати тих, хто робив їй добро, Киці завжди було трохи соромно за себе. Люди, особливо діти, могли ображатись на неї за це. Але ж вона не винна, що не всі розуміють одну просту річ: Киця відповідає за Нишпорку на планеті з дивною назвою Земля. За кожну людину відповідає хтось із їхнього котячого племені, і Киця не сміє втручатись у їхні дії.

У людей є ще ангели. Але ангелам все одно, живий ти чи мертвий. Вони виконують волю Божу і допомагають тобі, коли ти живий. Але коли помреш, і на це буде воля Божа, ніхто вже тобі не допоможе. Їхнє котяче плем'я абсолютно нейтрально ставилося до віри людей у Бога. Хочете – маєте. У них, котів, своя місія. І Киця, як би далеко не була від Нишпорки, робить своє. Кожний його крок – під контролем. Що би він не зробив, буде так, як у закладеній в Кицю програмі.

Під вечір Киця вдала, що заснула. Діти залишили її в спокої й десь повіялись. Пора в дорогу. Вибачте і прощавайте, любі діти!

31

Військовий комісар Дрогослава мовчав, дивився у стіл і слухав дитяче белькотіння міського голови, прокурора, начальників міських відділів СБУ і поліції. Все було дуже просто. В пані нотаріус стріляли з ратуші, з кабінету першого заступника міського голови. Той у цей час проводив нараду в сесійній залі. Перед цим сказав прибиральниці, що його не буде десь годину, тому можна наводити порядок. Прибиральниця відчинила кабінет, щось там трохи поробила і пішла. Очевидно, забула зачинити двері на ключ. Убивця спокійно зайшов туди і виконав свою брудну роботу.

Ситуація була би смішною, якби не виглядала так сумно. Дрогослав знову прозвучав на всю Україну. Вбили п'яту особу зі списку дванадцяти. Можна було лише уявити, що почув військовий комісар із Києва на свою адресу. Здавалося, ситуація з убивствами стабілізувалась, а тут несподівано новий удар.

Найцікавішим у цьому дурнуватому положенні було те, що ніхто не бачив убивцю. Не вимальовувався бодай один пристойний свідок, який би сказав, хто саме заходив до кабінету першого заступника міського голови і зробив фатальний постріл прямісінько у серце пані нотаріус.

Виходило на те, що крайніми були прибиральниця і секретарка, яка сиділа, точніше, мала сидіти у приймальні. Ну, з прибиральницею все ясно. Жінці під сімдесят, пам'ять нікудишня, тому й кабінету не зачинила. А секретарка – молоденька фіфочка, ноги ростуть від вух, міні-спідниця. Каже, що відлучилася в туалет на хвильку і нікого не бачила. Довгою ж виявилася та хвилька, якщо убивця встиг зайти, зробити свою чорну справу і вийти. Робити крайніми прибиральницю і секретарку? Але ж це смішно! Та й не дасть можливості знайти вбивцю.

Міський голова був у цей час в своєму кабінеті. Зазвичай двері у нього трохи відхилені. Це вже коли хтось заходить до нього на серйозну розмову, то зачиняє за собою двері. А так він має можливість контролювати ситуацію – принаймні, бачить, що відбувається у приймальні. Але тоді міський голова не запримітив, щоби хтось був у приймальні та зайшов до кабінету першого заступника. Прибиральницю бачив, секретарку теж, а вбивцю ні. Мало не привид бродив ратушею!

Кожний із присутніх висловлював свою версію, хоча військовий комісар прекрасно розумів, що насправді жодної версії у них нема і бути не може. Ці тилові щурі не здатні провести елементарне розслідування, щоби знайти вбивцю.

Військовий комісар на півслові у буквальному розумінні перервав промову прокурора, який запевняв усіх і насамперед, мабуть, самого себе в тому, що його відомство провело грандіозну роботу. Виходило, що злочинця ось-ось впіймають. Ага, впіймають, якщо навіть відбитків пальців нема! Військовий комісар стукнув кулаком по столі:

– Суки! Завтра поїдете в зону антитерористичної операції!

Він уважно з-під лоба обвів поглядом усіх, встав з-за столу і вийшов із зали засідань. Вони навіть не встигли виструнчитись, як робили це завжди. Оте магічне "завтра" паралізувало їхню волю. Можливо, десь на підсвідомому рівні вони розуміли, що це "завтра" не обов'язково має бути саме завтра, а може настати післязавтра, через тиждень чи місяць, або не наступить взагалі, особливо якщо вони спільними зусиллями знайдуть убивцю, в що від самого початку ніхто не вірив.