Дванадцять - Власюк Анатолій

Навчена гірким досвідом, не сміє йому ні телефонувати, ні про щось запитувати.

Лягаючи спати, Іван Іванович помітив на тумбочці свій мобільний телефон. Забув його взяти з собою до лісу. Необачно з його боку. А якби справді заблудився?

Остання думка перед тим, як заснув: де взяти крейду? І чи буває вона червоного кольору?

44

Мама розуміла, що Костик встряг у халепу, хоча заспокоює її, ніби це тимчасові труднощі. Якщо він забрав її із хати, – значить, справа серйозна.

Хтось невидимий стискає їй серце кліщами. Давно такого не було. Не хоче турбувати сина. Он він який блідий. Ще, не дай Боже, щось з ним трапиться. Вона цього не переживе.

Таблетка допомогла. Швейцарська, здається, дорога. Син купив. Головне, заспокоїтись і думати про позитивне. А що ж тут позитивного надумаєш? Костик працює вдень і вночі, все збирає їй гроші на операцію. Чи дочекається вона цього?

Тільки-но заснула, почула, як біля дачі пролунав звук гальм. Серце від цього стало гупати в грудях. Здається, декілька машин пронизують світлом фар наскрізь їхній притулок.

Біля неї з'являється син з пістолетом у руці. Коли встиг вдягнутися? Чи й не роздягався, розуміючи всю небезпеку, що нависла над ними?

– Мамо, не переживайте, все буде добре, – каже Костик, але вона бачить, що у нього дрижить рука. Думає, що це пістолет важкий.

Чомусь раптом бракує повітря. Вона хоче попросити сина, аби відчинив вікна. Але розуміє, що цього зараз аж ніяк робити не можна. Темна пелена застилає їй очі. Це, мабуть, від того, що різко заболіло серце. Або в машинах вимкнули фари.

45

Коридор видається нескінченним. Скільки ж це лампочок вкрутили? Добре, що бурят не вдягнув йому кайданки на ноги, а то стрибав би зараз, як заєць.

Нишпорка намагається не думати про те, що буде, коли він вийде із цього коридору. Якщо вчора запрограмував себе на те, щоби жити, то жодних негативних емоцій зараз не може бути. Доля дарує йому шанс, і він повинен ним скористатися.

Несподівано світло зникає – як тоді, коли бурят вів його з батьком Наталки. Нишпорка падає на землю, бо думає, що зараз стрілятимуть. Радше відчуває, ніж розуміє, що світло знову ввімкнули. Ще декілька довгих миттєвостей свого життя лежить, а потім зривається на рівні ноги й біжить до виходу. Йому здається, що тут встановлено купу відеокамер, а за кожним його кроком стежать невідомі спостерігачі. З ним бавляться у котика-мишки, думає Нишпорка, і він явно не котик.

Коридор закінчився. Серце впало, здається, у живіт. Нишпорка відчиняє двері. Його зустрічає глупа ніч.

46

Мала витворяла чудеса – і голова суду зрозумів, що на зміну Вірі прийшла нова талановита повія. Еге ж, у проституції теж треба мати талант. Вона була набагато молодшою за попередницю і не володіла ще завченим професіоналізмом. Але саме це й підкупало найбільше, адже ніщо у світі так не цінується, як щирість і безпосередність.

Він казав їй красиві слова і бачив, що мала червоніє. Було дивним бачити це на обличчі повії. Шкода, звичайно, що через декілька років оця наївність назавжди зникне, жінка стане професійною й перебірливою. Задоволення від неї отримуватимуть і надалі, але все пізнається в порівнянні, і якщо він, голова суду, користуватиметься ще її послугами, то зможе майже зі стовідсотковою гарантією сказати, що коли був молодшим, то й задоволення отримував більше. А може, справа не в цій молоденькій повії, а в ньому самому?

У нього виникло дике бажання, щоби ця дівчинка належала тільки йому – і більше нікому. Звичайно, це було нереально, особливо в їхньому провінційному містечку. Та й грошей ця курвочка захоче багато, якщо обслуговуватиме лише його. Хіба би закохалася в нього, але це навряд чи.

Поки вона робила йому всі необхідні маніпуляції з пенісом, він думав про те, що ця дівчинка закінчить своє життя так само, як Віра. Хтось вистрелить їй у серце, а зверху кине на тіло червоні троянди.

Він гнав від себе думки про кохання, ніби боявся знову закохатись, як в юності.

47

Вони ще не увірвались на дачу, коли Костик зрозумів, що мама померла. Дивно, але сприйняв це спокійно, аж занадто спокійно, ніби сам умер – якщо й не фізично, то всередині точно обірвалась остання ниточка, яка пов'язувала його з життям. Він усе робив заради мами, заробляв кляті гроші їй на операцію всіма законними й незаконними методами, а тепер існування без неї втрачало будь-який сенс.

Костик навіть не став відстрілюватись. Ну, вб'є двох-трьох – можливо, й самого пана Костіва. Але все одно його чекає фатальний кінець після того, як він не вберіг пані нотаріус. Костик раптом зрозумів, що як би ти не втікав від смерті, все одно вона рано чи пізно наздожене тебе.

Мабуть, у нього ще був шанс втекти звідси. Міг вибратися через вікно кутової кімнати і розтанути в нічній темряві. Але це було би зрадою мами. Він не міг залишити її віч-на-віч з цими шакалами. Від них усього можна очікувати.

Коли увійшов пан Костів, Костик встав і приречено подивився йому в очі. А в його погляді він прочитав таку ненависть до себе, що годі було сподіватися на помилування. Але чого він точно не очікував, так це те, що пан Костів з усього розмаху заїде йому кулаком в обличчя. Здавалося, що голова тріснула навпіл.

Потім пан Костів розмовляв з ним, як би сказали, довго і нудно, виливав йому всі жалі, пов'язані з тим, що Костик не вберіг пані нотаріус і які фатальні наслідки це матиме для їхньої фірми. А Костик дивився на маму, яка в темній кімнаті все те слухала, але не могла допомогти синові, бо її душа вже була далеко-далеко. Якби йому хтось сказав, що він помре одного дня з мамою, він би розсміявся в обличчя тому чоловікові. Тепер він жалкував, що не вбив пана Костіва. Костик заплющив очі й приготувався до останнього удару в своєму житті.

48

Десь далеко мерехтіли вогники, і Нишпорка подумав, що це Дрогослав. Хіба би було якесь велике село, але все-таки скидається на місто.

Іти вночі було лячно, але це краще, ніж сидіти у підвалі й очікувати, вб'ють тебе чи помилують. І ще він знав одну просту річ: треба йти звідси чимшвидше, гірше не буде.

Нишпорка придивлявся, як міг, але автоматників не помітив. Здавалося, що їх ніколи тут і не було, а все наснилося йому. Можливо, він би й повірив у це, якби не кайданки на руках. Було незручно йти, але тепер можна було все порівнювати. Що там гріха таїти, але найважчим у житті є відчуття невідомості, коли не знаєш, що тебе може чекати наступної миті. Він добре просякнув ним, сидячи в підвалі.

Василь Юхимович, батько Наталки, усі ці попередні вбивства у Дрогославі – що це було? Нишпорці здавалося, що він ненароком заглянув у паралельний світ, а тепер йому вдалося виринути з нього, і коли він повернеться до Дрогослава, з'ясується, що всього цього не було, що всі живі-здорові.

Нишпорка усміхнувся сам до себе, розуміючи, що самообман – це добре, але треба повертатись до реалій життя. Головне, що він живий, а все решта – дурниці.

49

Від чоловіка пахло жіночими духами, а на щоці Юля запримітила ледь видимий слід губної помади. Він що, має коханку і трахається з нею в магазині "Зброя"?

Раптом вона зрозуміла, що їй все одно, має чоловік коханку чи ні. Університетські ревнощі давно були в минулому, а життя з чоловіком не привнесло нових фарб. Вона й завагітніти від нього не може, а так була би можливість хоч декілька років свого життя присвятити дитині.

Цей клятий Нишпорка не йшов їй з голови. Вона і злилась на нього, обзиваючи останніми словами, і ніжно шепотіла лише йому лагідні слова, коли ніхто не чув і не бачив, ніби він був поруч. То вирішувала остаточно порвати будь-які стосунки з ним, то в наступну мить казала собі, що він навічно залишиться в її серці.

Тепер Юля жалкувала, що відмовилась від тієї справи бійця АТО, який узяв на себе вбивства дрогославців. А Нишпорка ж так просив її про це! Мала зайвий шанс побачити його. Навіть після втечі бійця АТО вони могли зустрічатись у кав'ярні. Вона б дивилась у його добрі й лагідні очі, мислено б цілувала у пухкі й привабливі губи. Боже, чому вона така дурепа і сама відмовляється від свого щастя?

Зранку Юля вирішила зателефонувати Нишпорці, щоб налагодити стосунки з ним. Якщо треба, попросить вибачення у нього, хоча й не знала, в чому конкретно її провина. Вона погодиться на будь-які умови, аби лиш бачити Нишпорку, чути його ніжний і сексуальний голос. Це була повна капітуляція з її боку, і нема нічого гіршого для чоловіка, якщо жінка йде на це.

50

Нишпорка інтуїтивно відчував, що він знає цю місцевість. Вночі ми по-іншому, ніж удень, сприймаємо час і простір. Але перед ним був орієнтир – вогні міста. Це Дрогослав, іншого бути не могло. Не закинули ж його, справді, десь за тридев'ять земель?

Спочатку в нього була одна мета – втекти подалі від переслідувачів. Нишпорка біг і двічі перечепився. Коли вдруге впав, відчув гострий біль у правому плечі. Зараз було не до ніжностей, слід рятувати власне життя, але він розумів, що коли бігтиме, то взагалі розіб'є собі голову. Нишпорка перейшов на швидку ходьбу, уважно дивлячись під ноги. Але дивись – не дивись, вночі все одно нічого не видно.

Декілька разів він зупинявся, аби пересвідчитись, чи його не переслідують. Але все було тихо. У Нишпорки взагалі склалося враження, що автоматники на чолі з тонкогубим і доцентом зникли ще до того, як він вибрався з того клятого підвалу.

Йому здалося, що вогні міста не наближаються, а віддаляються від нього. Нишпорка знову побіг, але це нічого не змінило. Тоді він зупинився – і картинка перед ним ніби застигла на місці.

Нишпорка продовжив свій поступ і побачив, що вогні міста розпливаються. Подумав, що має проблеми із зором, але потім второпав, що пелена розливається перед очима. Усвідомлював, що ніби ранувато для туману в таку пору доби, але вирішив не забивати собі голову. Зараз його порятунок був у ногах. Як би там не було, а Дрогослав з кожним кроком ставав усе ближче й ближче.

51

Ніхто відразу й не помітив змін у редакційній політиці "Дрогославської зорі". Новий головний редактор написав декілька статей про людей, убитих у місті. Здається, у цьому не було нічого особливого, але він витягував на світ Божий позитивні якості покійних, а також грав на почуттях читачів, розповідаючи про дітей тих, кого вбили.