Дванадцять - Власюк Анатолій

Йому зараз не до цього.

Найкраще повертатися додому вночі, коли ти у своїй стихії. Та й перешкод менше. А якщо вони все-таки трапляються, то Киця знає, як з ними впоратися. Здавалося б, ніхто спеціально її цьому не вчив. Але котячі науки, побудовані на інстинктах, і не потребують вчителя.

Люди думають, що найбільшими ворогами котячого племені є собаки. Це не так. Собаки лише гальмують шлях до істини і додому. Котяча хитрість легко долає собачу суворість.

Найбільшими ворогами котячого племені є люди. Тільки вони про це не знають. Парадокс ситуації полягає в тому, що вищі космічні сили приставили котів приглядати за людьми. Це не стосунки господаря і раба, бо в цій парі нема ні господаря, ні раба, але кожний вважає себе господарем.

Філософські думки допомагають Киці вбивати час. Але на світанку все одно хочеться спати. Їй наснилася космічна подорож. Цікаво, на цій планеті вона ще не була.

На дорозі завищали гальма. Киця прокинулась, трохи поніжилась і продовжила шлях додому.

16

Охоронець пані нотаріус за декілька днів став повноправним господарем помешкання. Слабкі спроби її чоловіка захистити власне право спати з дружиною в їхньому ліжку завершилися хуком з лівої й тривалим нокаутом. Їй це подобається. Сильніший самець має право завоювати самку.

Здається, аж тепер, після сорока років життя, пані нотаріус відчула, що таке оргазм. Їй хотілося завагітніти від Костика. Охоронець відчув це і сказав, що зараз це ні до чого. Зараз? Отже, вона має надію на майбутнє?

Пані нотаріус жила своїм, відособленим від цієї планети, життям. Вона була ніби в невагомості, а всі інші – прив'язані до земного тяжіння. Плебеї, не здатні піднести навіть власне тіло. Костик відкрив їй очі на багато речей – через секс. Та що там казати – її життя пройшло чуттєву і сувору ревізію, коли з'ясовується, що правда зовсім не така, якою вона собі її уявляла. І кохання зовсім не таке. Пані нотаріус знала, що кохала свого чоловіка, хоча всі почуття до нього давно вже відійшли у минуле. Тепер вона знала, що кохає Костика, але це кохання було лише часткою того, що вона відчувала до свого охоронця. Її кохання до нього ніби давало можливість заглянути вдаль і вшир, побачити те, чого раніше не сподівалась усвідомити, коли просто кохала. Кохання ставало безумовною частиною чогось більшого і незбагненного, що називалося життям.

З цієї точки зору її безпосередня робота вже видавалася нікчемною і дріб'язковою. Ні, потрібно виконувати свої функціональні обов'язки, бо, зрештою, це приносило їй гроші. Але що таке ці папірці, коли в її житті з'явився Костик?

Проте найголовніше було навіть не в цьому. За весь цей час, коли пані нотаріус жила Костиком, вона жодного разу не подумала про те, що після смерті головного редактора "Дрогославської зорі" залишається під першим номером у списку дванадцяти, приречених до смерті.

17

Ляда відчиняється, і Нишпорка не встигає зреагувати, як його беруть за шкірку і тягнуть догори. На якусь мить бракує повітря. Той самий чоловік кладе поруч з ним батька Наталки. Зовнішньо не видно, щоби цей росіянин з обличчям бурята мав силу в руках. Він спокійно дивиться на них і показує рукою, щоби вони піднімались і йшли вперед.

Тепер Нишпорка може побачити батька Наталки. Все його обличчя посиніло, одне око запливло, ніс переламаний. Коли вони йшли, він помітно кульгав на одну ногу.

Той чоловік, який їх витягнув з підвалу, не поспішав і не підганяв бранців. Звичайно, можна було радіти цьому, але на душі в Нишпорки щось зашкребло. Невже їх ведуть на розстріл? Кат упевнений у собі, йому нікуди поспішати, а їм дають можливість подихати перед смертю.

Коридор видається довшим, ніж той, коли Нишпорку вели до підвалу. Звичайно, це тому, що зараз вони йдуть повільно. Чи все-таки до того клятого підвалу ведуть два різні коридори? Лампочки тепер ті ж самі, що й тоді. Чи щось невловиме все-таки відрізняє їх? Нишпорці все видається таким дріб'язковим порівняно з тим, що зараз він позбудеться найдорожчого, – життя. Ця думка повністю заволоділа ним і, здається, паралізувала всі органи його тіла.

Попереду йде батько Наталки, а позаду – конвоїр. Здається, у вузькому коридорі двоє могли би дати раду з одним. Але жодної думки про спротив, ніби солодкуватий запах газу в'ївся в пори їхнього тіла.

Несподівано в коридорі гасне світло. Конвоїр істерично кричить до них, аби вони лягли. Мова російська, але з бурятським чи яким там акцентом, розібрати важко, що він хоче, можна лише здогадатися. Нишпорка не встигає виконати команду і за мить уже лежить на землі, збитий потужним ударом у потилицю. Попереду чути швидкі кроки людини, яка втікає і яку не запідозриш в тому, що вона кульгає. Конвоїр біжить за батьком Наталки. І тут вмикається світло. Нишпорка бачить, що вони доволі далеко від нього. Батько Наталки зупиняється. Конвоїр підбігає до нього і ногою підсікає на землю.

У Нишпорки паморочиться в голові. Він втрачає свідомість. Повертається до тями. Голова б'ється об підлогу. Конвоїр спереду тягне його за ногу. Батька Наталки не видно.

18

Власниця "Калини" зателефонувала вдові директора магазину й запросила до себе в ресторан. Був будній день. Це знак, що трапилося щось важливе.

Обидві Марини були однокласницями. В школі й опісля мало помічали існування одна одної. Вони зійшлися ближче вже після смерті чоловіка власниці ресторану. У "Калині" інша Марина святкувала день народження старшої доньки. Відтоді стали часто зустрічатись, звіряти одна одній свої жіночі секрети.

Так сталося, що не чоловічкові з органів, який плів навколо неї сіті, а подрузі Марина розповіла, хто біля магазину вбив її чоловіка. Це було щось містичне, але той, мов дві краплі води, був схожий на їхнього однокласника Ромка, який декілька років тому загинув у автомобільній катастрофі. Тепер же власниця "Калини" розповіла, що вчора Ромко, чи хто там він насправді, був у її ресторані. Вона набралася сміливості, підсіла до нього, але той говорив з нею так, ніби бачив уперше. І у вдови директора магазину, коли вона побачила вбивцю свого чоловіка, теж склалося враження, що раніше він її не бачив.

Подруги ще довго сиділи за пляшкою справжнього закарпатського коньяку, але не п'яніли. В їхнього покійного однокласника Ромка братів не було, лише рідна сестра, яку вважали коханкою міського голови Дрогослава. Невже хтось міг бути аж так подібний? Вони самі злякались своїй думці, що це перевертень, який прийняв образ їхнього однокласника і тепер вбиває людей.

19

Вирахувати цього покидька за ІР-адресою його комп'ютера було як два пальці наслинити. Він давно хотів поквитатися з ним, але цікаво було, що ж той далі писатиме про вбивства на "Дрогослав-Інфо". Край наступив, коли прочитав статтю про те, як він буцімто вбивав головного редактора "Дрогославської зорі". Все було суцільною вигадкою і брехнею.

Любителем гострих відчуттів виявився сорокарічний батько трьох дітей. Мабуть, начитався Стівена Кінга і дешевеньких детективчиків. Ось тепер каша в голові лізла йому через очі, вуха, ніс, рот.

Той відразу зрозумів, що має справу зі справжнім убивцею. Він упав на коліна і просив не вбивати його, бо в нього хвора дружина і троє малолітніх дітей. Тонкогубий лише усміхнувся. Якщо хочеш бути Богом на землі, не згадуй про дружину і дітей.

Нічна розмова в гаражі не принесла йому філософської насолоди. Імітатор убивці у "Дрогослав-Інфо" виявився нікчемним чоловічком. З'ясувалося, що в нього нема жодної життєвої цінності, за яку можна було би зачепитись. Весь час хотів бути схожим на когось і ніколи не задумувався про те, що завжди треба залишатися самим собою, і тоді, можливо, хтось захоче бути подібним на тебе. Звичайно, жодних шансів на життя цей нікчема не мав, навіть якби носив з собою фотографії дружини і дітей. Але в нього і цього не було.

Постріл у серце зупинив його муки на цій грішній землі.

20

Нишпорка лежав на грішній землі. Обличчя ніжилося під сонячним промінням. Дув легенький вітерець. Було добре, як у дитинстві. Але розплющиш очі – і повернешся до реалій життя. Він цього не хотів. Поворушив руками і ногами. Невже нема кайданків?

Їх справді не було, але це його і зрадило. Коли Нишпорка розплющив очі, зіштовхнувся з поглядом тонкогубого. Той ніби вивчав його, але Нишпорці здалося, що в його очах затаїлася печаль. Це не був жаль до нього, бо чого б убивця мав думати про своїх жертв? Але щось космічне, холодне, потойбічне лилося з очей тонкогубого, ніби мрець дивним чином ожив і тепер робить те, що не встиг за життя.

Тонкогубий перевів погляд – і Нишпорка вслід за ним. Те, що він побачив, змусило його встати. Тонкогубий не заважав, лише пильно спостерігав за ним, аби той не наробив дурниць. Неподалік бурят, який витягував їх із підвалу, копав могилу. Поруч лежав батько Наталки. Не треба було щось додумувати, аби зрозуміти, що це саме він.

– Він не захотів жити, – буденно сказав тонкогубий. Нишпорці здалося, що той посміхнувся. Захотілося збити його на землю і перегризти горло. І нехай автоматники, які поруч, зроблять з його тіла решето, все-таки одного російського диверсанта він завалить. Але момент був втрачений. Поки Нишпорка роздумував, як краще виконати свою затію, тонкогубий дав команду, і двоє автоматників повели Нишпорку подалі від батька Наталки.

21

Іван Іванович, останній перший секретар Дрогославського міськкому партії, понад усе на світі любив футбол. Здавалося, міг дивитися його день і ніч на спеціалізованих телеканалах. Для нього не мало значення, чи грали світові зірки, чи дворові команди. Заворожував сам процес.

Дружина все-таки не витримала і розповіла синові про знахідку на горищі. Коли той заглянув у ящик, то був дуже здивований. Ще не вистачало, щоби це хтось знайшов! Поволі зносив до машини небезпечну знахідку. Довелося зробити дві ходки до лісу, аби закопати те все. Ящик по самі вінця заповнили старими книгами. Іван Іванович увесь цей час не відходив від телевізора, бо дивився свій клятий футбол. Нехай думають, що він не помічає того, що роблять син і дружина.

Все було зроблено вчасно, бо наступного дня до них завітали гості. Вони показали посвідчення співробітників Служби безпеки України і найперше полізли на горище.