Дванадцять - Власюк Анатолій

Але ж він колишній спецназівець. Щось придумає.

Вдома наштовхувався на сумну малу. Ну, малій уже було двадцять років. Вона не дивилася на нього. Здається, донька звинувачувала його у смерті матері, хоча не казала про це. Якби не його жінки ще тут, у Дрогославі, можливо, мама вела би пристойне життя. Так вона думала, і йому здавалося, що він читає це на її обличчі.

І все-таки він до кінця не міг зрозуміти, навіщо Вірі треба було займатися проституцією. Він непогано заробляв, гроші щомісяця передавав через знайомих. Оплачував навчання доньки в Дрогославському державному педагогічному університеті. Коли приїжджав, привозив подарунки своїм дівчатам, як називав дружину й доньку.

Мав би раніше на це звернути увагу, але аж тепер помітив, що у квартирі багато цяцянок, яких лише за його гроші не можна було купити. У доньки щось зараз випитувати – марна справа. Та й, за великим рахунком, це вже не має жодного значення.

Головне зараз – почати відстрілювати тих, хто, на його думку, був причетний до того, що Віра стала повією.

11

Двоюрідна сестра Нишпорки не знаходила собі місця. Третій день як зникла Киця. Де тільки не шукала її – нема. Нишпорка вб'є за те, що не догледіла його улюбленицю. Але ж це не пес, не пришпилиш Кицю ланцюгом до буди.

Вирішила все-таки зателефонувати двоюрідному братові. Якщо помирати, то з музикою. Ага, додзвонишся до нього. Поза зоною досяжності. Або якусь справу розплутує, або за новими спідницями бігає.

Упродовж дня ще декілька разів телефонувала Нишпорці, але знову та ж картина. Чим він насправді так зайнятий, що на такий тривалий термін вимкнув зв'язок?

Зателефонувала Славкові, але той теж був поза зоною досяжності. Який батько – такий син!

А пізнього вечора Киця з'явилася перед її ясними очима. Худа, брудна, з подряпаним вухом. Відлягло від серця. Тепер треба придумувати, чого телефонувала Нишпорці.

Киця випила потрійну норму молока і почвалала десь спати.

Ні Нишпорка, ні Славко так і не з'явились у мережі.

12

… Нишпорка летить у вертольоті. Йому видно як блистить гвинтокрил у сонячному промінні.

Над ним нахиляється високий і худий чоловік. У нього тонкі губи, які, здається, від вуха до вуха. Він уже його знає.

– Ну що, приїхали? – радісно запитує той, і Нишпорка розуміє, що зараз з ним буде.

Ниють руки і ноги. Нишпорку, мов кошеня, беруть за шкірку, підносять до дверей і штовхають вниз.

Під ним – океан. Це саме океан, а не море. Навколо нікого нема. Нишпорка розуміє, що кричати не треба, бо якщо впаде у хвилі з розкритим ротом, то може захлинутися. Летіти йому довго – все життя. Відчуття безкінечності охоплює Нишпорку. Він бачить перед собою Наталку, яка на руках тримає Кицю…

Нишпорка приходить до тями, розплющує очі. Перед ним сидить високий і худий чоловік. У нього тонкі губи, які, здається, від вуха до вуха. Щойно Нишпорка бачив його уві сні. Тепер він знає, чого можна очікувати від цього чоловіка. Сон-попередження? Але що станеться з ним самим, Нишпоркою? Цього він уві сні не побачив і не відчув. Добре, що хоч з Наталкою і Кицею все буде гаразд.

Ниють руки і ноги від кайданків. Нишпорка прив'язаний до крісла.

– З поверненням, пане Нишпорко! – каже тонкогубий. У нього правильна літературна вимова, аби можна було повірити, що це щирий українець.

Нишпорка мовчить, вивчає ситуацію і думає, що має робити. Він розуміє, що зараз не в тому стані, коли може диктувати свої вимоги. Але якщо він і досі живий, то, значить, ще потрібний цим людям. Головне, не панікувати, не показувати, що він їх боїться, і потрохи, наскільки це можливо, брати ситуацію в свої руки. Тут і грати не доводиться. Він не панікує і не боїться ворогів. Нутром відчуває, що це вороги.

– Де я? – запитує Нишпорка, починаючи реалізовувати свій план.

– У надійному місці, – відповідає тонкогубий. – Вам тут ніщо не загрожує.

Ідилія закінчується швидко. Вбігає невисокий чоловічок у камуфляжі й правдивою російською каже, що на зв'язку Москва. Тонкогубий уважно дивиться на Нишпорку і віддає наказ підлеглому відвести полоненого у підвал. Тепер говорить російською.

Ого! То він полонений? Цікаво. Невже пропустив момент оголошення війни?

Тонкогубий виходить, а з Нишпоркою не дуже церемоняться. Його то ведуть, то волочать по землі, а одного разу боляче копнули в задницю, коли Нишпорка зашпортався і мало не впав. Над головою блимають лампочки. Коридор довгий і порожній.

Чоловічок зупиняється, відчиняє люк під Нишпоркою і кидає полоненого вниз. Сповнюється гвинтокрилий сон? Нишпорка не встигає злякатись, як гепається об бетон. Висота не більше ніж півметра, але все одно боляче. Люк над ним зачиняється, забираючи з собою залишки світла.

Поки Нишпорка призвичаюється не стільки до темряви, скільки до свого нового становища, відчуває, що в підвалі ще хтось є.

– Це Нишпорка? – чує знайомий голос. – Я батько Наталки.

13

Дружина вбитого директора магазину доволі швидко перебрала на себе його бізнес і раптом відчула, що саме цього їй у житті й бракувало. Звісно, вона ще продовжувала грати роль убитої горем вдови, але вже давно, принаймні для самої себе, усвідомила, що якщо колись і були почуття до чоловіка, то вивітрилися чи не відразу після першої шлюбної ночі, коли той, п'яний, брутально заволодів нею, позбавивши невинності. Вони й ходили десь місяців два до цього, так що про кохання мова не йшла. Чоловік хотів її як жінку, а вона казала, що віддасться після весілля. Отримавши своє, він дуже швидко охолонув до неї. Коханки, розгульне життя, навіть народження двох дітей – ніщо не змінило їхнього взаємного негативного ставлення одне до одного аж до самої його смерті.

До неї почав вчащати чоловічок з органів. Мабуть, закохався. Та й у неї стали народжуватися почуття до нього. Якби не його службові обов'язки, серйозність ситуації та її роль вдови, то, мабуть, між ними щось би сталось.

Чоловічок з органів відчував, що вдова директора магазину не все йому каже про вбивство чоловіка. Вона явно знає вбивцю. Вони вже мільйони разів із різних ракурсів розглядали цього високого і худого, з маскою на обличчі, але потрібного зізнання так і не було.

А що вона могла сказати цьому чоловічкові з органів? Він зможе захистити її та дітей, якщо зізнається?

Того фатального вечора вона йшла до магазину і побачила високого і худого чоловіка, який біг до неї. Його обличчя їй видалося знайомим, а коли він був уже поруч, аж зойкнула від несподіванки. Привіт з того світу! Приставивши їй пістолет до грудей, сказав: "Видаш мене – більше своїх дітей не побачиш!" – і побіг далі, жбурнувши маску в кущі. Значення цих слів вона зрозуміла лише тоді, коли побачила вбитого чоловіка.

14

Наскільки вже Нишпорка був міцним горішком і належним чином реагував на удари долі, коли інші за таких же обставин могли звихнутись або діяти неадекватно, але все ж те, що йому встиг розповісти батько Наталки, могло будь-кого вивести з рівноваги.

Важко було в повній темені орієнтуватись, скільки минуло часу, відколи Нишпорка потрапив до підвалу. Не було змоги стати на повний зріст. Знизу тягнуло неземним холодом. Доводилось стояти у напівзігнутому стані, притулившись до стіни, викладеної дошками. Хоч не бетон, як на долівці. У такому положенні руки й ноги, скуті кайданками, швидко німіли. Хотів чи ні, але мусив сідати, аж поки холод знизу знову не піднімав його.

Схоже, батька Наталки добряче побили, і йому було ще важче. Голос у нього був такий, ніби ось-ось має прийти смерть. Є люди, які до кінця борються за своє життя, сподіваючись якщо не на диво, то принаймні на зміну обставин, що допоможе їм вижити. А є й такі, які не чіпляються за життя, вважаючи, що все одно воно рано чи пізно закінчиться. Тож чи є сенс мучитись і віддавати останні сили, аби прожити зайвий день-другий?

Мабуть, батько Наталки належав до другого типу людей. У цьому нема нічого дивного, бо й серед тих, хто побував на війні, трапляються подібні екземпляри. Навіть невеличке поранення видається їм смертельним. А в обставинах, коли життя поволі виходить із них, вони здатні розкрити найпотаємніше навіть випадковим людям. Нишпорка, за великим рахунком, уже не був випадковим чоловіком, якщо брав участь у захисті його доньки. І не його вина в тому, що її знову викрали, бо працювали професіонали, до яких Нишпорці ще рости й рости. Та й яке тепер це має значення, якщо їм залишилося жити декілька годин.

Батько Наталки все це озвучував, хоча говорив ніби сам до себе. А ще він сказав, що їх захопив російський спецназ, з яким йому довелося повоювати на Донбасі. Здається, Нишпорка був готовий до цієї новини, бо після вбивства Бровка і Василя Юхимовича інтуїтивно відчував, що відбувається щось не те, хоча Дрогослав і його околиці знаходилися далеко від бойових дій. Усі ці вбивства були нелогічними, дивними, до них була прикута увага, задіяна велика кількість правоохоронців, а поза спинами хтось розігрував зовсім інший сценарій. Чомусь Нишпорка був переконаний, що житиме ще довго і нудно, а не декілька годин, як передрікав батько Наталки, але вирішив обмізкувати це питання трохи пізніше.

Друга новина хоч і не була такою вбивчою, але, м'яко кажучи, приємною її теж не назвеш. Батько Наталки казав, що донька звинувачувала його у смерті матері. Щоправда, він не розшифровував, що ж насправді сталось, а Нишпорка вирішив поки що не задавати питань на цю тему. Щоби бути подалі від ненависті доньки, батько Наталки й пішов на фронт. Дівчина майже півтора року жила сама, хоча могла бути у сестри батька, яка не мала чоловіка і дітей. Усе ж двом веселіше. Але, мабуть, ненависть до тата розповсюджувалась і на його сестру. Коли батько Наталки повернувся з війни, жодних змін у стосунках з донькою не відбулося. Можливо, для когось він і був героєм, але тільки не для неї.

Тепер Нишпорка краще розумів, чому батько Наталки так песимістично ставився до власного життя.

15

Найкоротшим є шлях додому. Тільки повертатися можна нескінченно довго.

Киця вирішила, що її канікули у двоюрідної сестри Нишпорки закінчились. Сам господар і не думав її забирати звідси. Мабуть, згодилась би повернутися додому і на тій клятій машині. Але Нишпорка вже не скоро приїде до двоюрідної сестри.