Порожнє небо - Радек Рак

ґонтом даху, а квіти каскадами барв спадали з окутих гнутим залізом балконів та вікон, у які були вправлені вітражі з рослинними мотивами. У нервовому тріпотінні тут і там літали метелики, наче вирували в повітрі пелюстки квітів. Пахло трояндами, жасмином та, здається, левкоєм: пахло літом. Таким був цей будинок.

Толпі стояв, мов заворожений. Схопив одного метелика — той приклеївся до спітнілої долоні, наче святкова цукерка, і тріпотів облатковими крильцями. Коли хлопець відпустив його, метелик розтанув у холодній мжичці.

— Усередину. Швидко!

Хлопець здригнувся, бо, заворожений чарівним будинком, мало не забув про свого викрадача. Лише тепер, у золотистому світлі, він зміг придивитися до його обличчя. Те, приховане під крисами великого хасидського капелюха, нагадувало вовчу морду. Вологий ніс на кінці довгої морди безперестанно принюхувався, карбовані чорні губи тремтіли, раз у раз показуючи жовті зуби.

Вовкулака штовхнув Толпі у темні сіни. Тут пахло старим деревом, наче в костелі чи церкві. Вовчий чоловік запалив гасову лампу й відразу прикрутив її, наче яскраве світло надто йому дошкуляло. Вони перебували в тунелі із шерехатими стінами, викладеними чи то дошками, чи то сосновою корою, вкритою воланами наростів. У заломах погойдувалися тіні.

Вони йшли та йшли, дорога розтяглася без кінця-краю. Вовкулак уже не ніс Толпі в пащі, й хлопець міг вільно пересуватися. У дерев’яних стінах щось хрумкотіло і шаруділо; може — короїди, а може, якісь ще дивніші створіння. Вони мандрували так довго, що Толпі встиг не лише трохи протверезіти, але й припинив дивуватися з того, що такий тунель міг уміститися в невеликому будинку.

По тривалому часі вони почули музику — красиву та вишукану, ані надто веселу, ані надто сумну, ідеально виважену, наче мазурки Шопена. Нарешті вони дісталися до зали, що вся поросла мохом глибокого зеленого кольору. Посеред кімнати був ставочок, вкритий водяними лілеями та лататтям.

У кутку стояло фортепіано, а за його клавішами сидів Гавєр, Червоний Гавєр.

Обличчя він мав зосереджене, на його скроні було видно свіжий шрам, на руці червоніла кривава пов’язка. У заглибленнях на стінах висіли чорно-білі гравюри, на яких були зображені голі жінки та стада безформних людських самців, що роїлися біля їхніх ніг. На одній вродлива пані в самих лише мережаних панчішках виходила з барочного костелу, а мушиний натовп чоловіків ніс за нею феретрон[54] з пантофелькою. Звідусюди лилося брудно-жовте світло, наче в лісі пізнього серпневого полудня.

Вода в ставочку затремтіла, по ній розійшлися кола. Здавалося, що це музика торкнулася темного дзеркала її поверхні.

Вовкулака зняв капелюха і скинув пильник. Тепер на ньому був двобортний мундир із трьома зірками на еполетах з до блиску начищеними латунними ґудзиками. Толпі зробилося соромно, що він стоїть у брудній сорочці, не зовсім тверезий, ще й смердить. Кімната мала в собі щось від собору.

— На коліна, — гарикнув вовкулака і шарпнув хлопця за чуприну, змушуючи зігнути ноги.

З-під води виринула пані з тонкими темними устами. Виринула поволі, гола, наче голка без нитки, спокійна та вродлива у своїй безсоромності. Водяні квіти прилипали до її мокрого тіла, до круглих грудей і до ледь-ледь округлого живота, чарівно прогнутого над темним лоном. Лише там вона і мала волосся; її красиво виліплена голова була поголена, а на кожній скроні виднівся зірчастий шрам. Клеймо на чолі Толпі запекло, наче його припалили.

— О, Мадам, — по-собачому заскавчав вовкулака. — О, шехіно[55]. О, Персефоно. Я привів хлопця.

— Ви добре впоралися, комісаре Моґрім[56], — відізвалася Мадам-Аделя голосом глибоким та темним, наче вода у ставку. — Можете зникати.

Вовчий чолов’яга вклонився ще нижче, хоча це й здавалося неможливим.

І зник.

Без тріску, без іскор, без сіркового смороду, як це було колись із Сірничком. Комісар Моґрім зник, наче ніколи й не існував.

Пані вийшла з води, зняла зі стегон і живота лілеї та старанно витерлася великим купальним рушником. Толпі дивився з широко роззявленим ротом, як молочна білість її тіла рожевіє від енергійного тертя. Пані з лукавою посмішкою відкинула вбік рушник, продефілювала, не зважаючи на свою голизну, перед носом у Толпі й у вільній позі всілася на великому вербовому кріслі. Те затріщало, коли вона заклала ногу на ногу.

Пані клацнула пальцями, і з моху повиповзали таргани. Тисячі, тисячі тисяч. Вилізли на Мадам і припасували їй до скронь легеньку діадему, увінчану кривавою трояндою та рогами; діадема, здавалося, важила не більше за повітря, мовби зіткана була з павутиння. Потім таргани взули Мадам у пантофельки із перев’язаними навхрест ремінцями, що закінчувалися мало не під колінами. Деякі при цьому вмирали від насолоди. Решта, шарудячи комашиними лапками, знову зникли у вологому моху.

Жінка нетерплячим рухом скинула трупики із себе та з підлокітників. Мовчала. Толпі, все ще укляклий, не дуже тямив, як йому поводитися. Раз бачив у жінці Мадам Шоша — божественну та вродливу володарку міста, а другого разу — Аделю, яка за цигаркою на кухні відкривала йому свою душу й забиралася до нього під ковдру холодними ночами. Якою з них могла бути богинею підземного світу?

— Жодною, — відповіла та спокійно. Махнула рукою Гавєру, який уклонився і зник настільки ж несподівано, як і вовкулака Моґрім. Але музика Шопена ще якусь хвильку бриніла у повітрі, наче павутинка бабиного літа.

Під поглядом богині Толпі відчував себе голим, голішим, ніж слимак. Відчував, що вона бачить у ньому те, в чому він навіть сам собі ніколи не зізнавався. Увесь закоржавілий липкий леп, який він носив під серцем і плекав, наче найбільший скарб. Можливо, кожна людина має у собі такий бруд.

— І обома. Чи ти не чув, що в кожній жінці спить богиня?

Зіщулений Толпі підповз ближче. Необережно зачіпав сухі тички будяків, що торохкотіли, наче макові голівки. Запах моху нагадував свіжу постіль, вологу від чистоти.

Він доповз до ніг Мадам Аделі на відстань поцілунку. Відчував її запах — ваніль та гірку помаранчу. Її перепоясані ремінцями литки лисніли, наче змащені олією, а стегна були сильні, м’язисті. Жінка всміхнулася по-котячому та перевісила ноги через поручні крісла. Верба знову затріщала. Можливо, на якусь чудову мить, надто коротку, аби залишити по собі спомин, перед очима Толпі мигцем мигнула темна, вогниста троянда. Він прагнув поцілувати її, прагнув присмоктатися до неї, мов кліщ, упиваючись вологістю, наче вином.

Але можливо, це йому лише здалося.

— Пташине молоко — для дітлахів, — сказала вона. — Жіноча роса — для чоловіків.

Толпі завагався, не знаючи, як розуміти її слова. Ваніль та гіркі помаранчі спокушали надто сильно. Він наблизив