Порожнє небо - Радек Рак

XXVII. Як Толпі полював на великого звіра

— Старий, ти й справді все ще хочеш цієї халепи?

Толпі з Яремкою сиділи на широкому мурі за Великими Сходами, високо над Ковальською. Пили потихеньку люблінське пиво, затягувалися самокрутками з поганючого тютюну та кидалися порожніми пляшками у перехожих внизу.

— Ти нічого не розумієш, — відповів Толпі. Все ще мав перед очима вологу троянду Мадам Аделі. — Я їй обіцяв.

— Ну то й що? — здивувався Яремка. — Жінкам завжди обіцяють різні нездійсненні речі. Це така собі частина буття чоловіком.

— Але не їй. Так не повинно бути.

— Як це — не повинно? — Яремка розумів усе менше. — А як воно має бути?

— Ти знав, що у кожній жінці спить богиня?

— Старий, та що ти верзеш?

Толпі лише дратувався, оскільки й сам до кінця не розумів, що він хоче сказати. Розумів лише те, що спроба обдурити Мадам, не дотримавши слова, була б настільки ж марною, як і спроба ошукати Бога. Або краще — диявола. Думка, чітко сформована в його голові, чомусь не бажала проходити ротом, наче в неї виросли шпичаки.

Але це була навіть не проблема даного слова. Толпі просто хотів зробити для Мадам місяць.

Не маючи можливості все це висловити, хлопець у відповідь вдарив Яремка кулаком в око. Той не залишився у боргу і розквасив приятелю ніс. Якусь хвилинку вони билися та чубилися, а після того — один із чималим синцем під оком, другий — з кров’ю, що цебеніла з носа, — повернулися до згідного пиття.

— А знаєш, — зітхнув рудий, — я б хотів, аби Розинка повернулася.

— То, може, пошукаємо її?

— Йой, ні. Є й інші. Але я б хотів, щоб вона повернулася.

Толпі з розумінням покивав головою. Вже добре знав, що всі жінки є віддзеркаленням богині й що це саме цієї жіночості прагнуть чоловіки. Що Мадам Шоша була божественною, що божественною була Аделя і що, напевне, божественність існувала також в Розині Яремки. Він відчував себе сильнішим та мудрішим із тим знанням, настільки іншим цієї миті за свого бідолашного товариша. Бо що міг тямити про ці справи Яремка? Толпі охоче поділився б із ним своїм знанням, але слова знову лилися крізь пальці, наче вода, а думки не хотіли вимовлятися. Може, Ян Азриель Геспер і зумів би все пояснити так, щоб воно не звучало смішно або дурнувато, а може, навіть він би не зумів. Бо, мабуть, про певні речі взагалі не варто говорити, нехай ти і вмудришся вбрати їх у слова.

Так подумав Толпі й підніс темну пляшку до рота. Пиво всередині неї збовталося грубозернистою піною.

— Вип’ємо. Всім шльондрам на погибель!

— Ох, Толпі, — Яремка тепло усміхнувся. — На погибель!

Вони випили, кожен до дна. Пивна гіркота тягарем лягла в шлунку, думки пінилися в головах.

— А знаєш, Толпі, мені інколи здається, що нічого цього немає.

— Чого немає?

— Цього, — Яремка повів рукою навколо, від кармелітського монастиря Святого Духа до бридкої брили замку. — Міста. Світу. Нас. Що все це сон або якась мана. Що раптом я прокинуся й опинюся в зовсім іншому місці. Справжнішому, такому, де все працює як треба.

— А тут що не працює?

— Це важко пояснити… Наче у світі є діри. Так я це бачу. Революція та все решта… Є ж інші міста, правда? Якісь Кракови, Варшави та Відні. Начебто вони більші за Люблін та красивіші. Чи вони також мають свої революції? А якщо ні, то чому не прислали сюди війська або якусь, приміром, жандармерію? Га, Толпі?

Хлопець стенув плечима. Окрім Любліна, він не бачив жодного іншого міста. Ну, була Влодава зі своїм ринком, вокзалом, двома костелами, однією церквою та однією синагогою. Був Хелм, ненабагато більший за Влодаву. Але навряд чи могло існувати місто, красивіше за Люблін. Усі ті Кракови та Відні, мабуть, вигадані, й насправді їх ніколи не було. Насправді, так само як Яремка бачить під сподом реальності інший, правдивіший світ, так і мешканці Любліна тужать за більшими та кращими містами.

Бо ж, урешті-решт, з Влодави та Хелма потяги їздили лише до Любліна.

— Цепеліни, — озвався він нарешті: по-перше, аби зробити приємне Яремці, хоча він уже зовсім не розумів його думок, а по-друге, бо все ще не міг позбутися образу мандрівних левіафанів, які сунуть по небу, незважаючи на закони розуму.

— А що з ними?

— Ну… взагалі. Це ж так дивно, що вони є. І звідки взялися комуністи?

— Комуністи — це ми.

— Ага.

— Не забувай про це.

— Мені здавалося, що вони вихідці з пекла. У них, начебто, вогонь у череві.

— Та з якого там пекла? — засміявся Яремка. — Пекла не існує. А дирижаблі прилетіли з Росії.

— Що ви всі з тією Росією? — розсердився Толпі. — Немає ніякої Росії. Вже, скоріш, пекло існує, ніж та ваша Росія.

— Пекло — це інші люди.

На таку заяву Толпі просто обаранів, потягнувся по наступну пляшку пива. Яремка також випив ще одну і викинув геть порожню пляшку. Почувся брязкіт битого скла, хтось по-блюзнірському вилаявся — виразами соковитими, наче стейк з яловичини. Толпі додав і своєю пляшкою.

— Усім шльондрам на погибель! — репетували вони обидва і реготали, мов подурілі.

Потім Яремка в ім’я рівності та братерства пішов реквізувати ще кілька пляшок пива. Толпі дивився на нього хвильку, доки той не зник йому з очей в якійсь брамі, а потім переліз через мур та побіг пощербленими приступками Великих Сходів униз.

Коли він зупинився перед важкими дверима наріжного