Порожнє небо - Радек Рак

що колись вона володарювала чародійською країною, яку на сто років закувало кригою та вкрило снігом. А ще — що вона була жінкою військового урядника в тому дивному містичному краю на Сході, який зветься Росією, але що виїхала звідти, бо краю такого вже немає й навряд чи він взагалі колись існував; тож вона виїхала й усеньке життя провела в романах у західних санаторіях, розбиваючи чоловічі серця. Знайшлися й такі, що стверджували, начебто Мадам — це Ліліт з єретичних апокрифічних легенд, перша дружина праотця Адама в раю, та сама Ліліт, яка була коханкою людини, диявола, а може, і самого Бога.

Так говорили по кнайпах, і там-то наслухався Толпі про всі ці справи, в яких він анічогісінько не тямив. Тієї чорної ночі, коли він вдруге розбив місяць, саме кнайпа стала його прихистком та безпечним пристанком.

Коли гніздо Суддьокрука знову зникло за будинками, а пташине каркання стихло, залягла крижана тиша, тиша оманлива, наче нічого не відбулося. Толпі хилитався на шпилі вежі та якийсь час нічого не відчував, бо події останніх хвилин здавалися йому несправжніми. Тільки коли на мурі він помітив темні бризки, які залишив по собі мозок Тифона, липка чорнота розлилася в нього в грудях і стиснула шлунок. Він зблював у п’ятдесятиметрову прірву, і блював, поки мав у нутрощах бодай щось, щоб блювати, — і навіть хвилькою довше. Весь тремтячи, він висмикнув себе з плаща і по-павучому зсунувся на балкон, намагаючись не дивитися на криваві сліди.

Усередині Тринітарської вежі віркуни все ще перебували в комашиній непорушності. Їхній блиск пригас, а вусики і крила навіть не здригнулися, коли він, увесь скулений, біг плутаниною сходів униз. Здавалося, що сяючі створіння бачили все те, що відбувалося під дахом, і тепер з докором дивляться своїми фасетковими очима в спину хлопця.

Толпі був убивцею.

Відчуваючи на плечах тиск сумління, він спочатку поволікся до костьолу. Незважаючи на пізню пору, базиліка домініканців не була зачиненою. Занурена в ніч, вона своїми контурами нагадувала величезний корабель, а може — ковчег. Єдиним світлом була вічна лампа над олтарем, навколо якого жменька ченців схилилася в молитві, наче нашорошені совині пташенята, а ще — тремтячий вогник над конфесіоналом.

Толпі захотів було висповідатися, але того, що сталося останніми днями, неможливо було виразити словами. Як сповідуватися в тому, що призвело не лише до смерті, але, напевно, до погибелі душ двох людей? Як описати його відчуття до Аделі та Мадам? Який сповідник, почувши про те, що Толпі розбив місяць на друзки, причому двічі, не прожене грішника геть, вирішивши, що той над ним просто збиткується? І чи є гріхом убивство чорта свяченою водою, якщо попередньо ти з тим чортом приятелював?

Тож він накивав п’ятами з костелу і, тиняючись містом, нарешті потрапив до кнайп. Інколи кнайпа стає найкращим вирішенням проблем.

Власне кажучи, він і не шукав ніякої кнайпи, хотів просто дістатися до скляних садів Мадам, зануритися у співи сирен і згинути там назавжди. Толпі, хоча й дурень, чудово відчував, що від сумління простіше за все втекти у мистецтво. Він покинув Старе Місто крізь дірку в мурі позаду театру та спустився в темний яр Підвалля, але, схоже, завернув кудись не туди, бо якоюсь тісною вуличкою прийшов аж під Засрану браму, тобто в зовсім інший бік. Дорогою, згідно із звичкою, він раз у раз нервово споглядав угору. Але жодних птахів не помітив. Можливо, що після того, як вони дісталися до Геспера та Тифона, птахи припинили цікавитися хлопцем; а може, просто вже спали, бо було добряче за північ. Та й навіть якщо б вони мали от-от вилетіти з-за дахів чорною хмарою та розірвати Толпі на шматки, то нехай би і вилітали. Йому було байдуже.

Він уже збирався було розвернутися й піти геть від Засраної брами, але тут до нього донісся гамір розмов, спів, звуки фальшивої музики. Хтось терликав на скрипці — або п’яний, або цілком позбавлений відчуття ритму. Толпі, якого вела цікавість, зайшов у браму.

Єврейська частина міста становила плутанину вуличок та стиснутих, абияк поставлених будинків із дерева та глини. Крізь причинені двері однієї з таких халуп на болотисту дорогу падав сніп світла. Кілька кроків — і Толпі занурився в пияцький рейвах, у хмару тютюнового диму, таку густу, що важко було роздивитися щось далі, ніж за крок-другий.

П’яні в дим чоловіки лежали на столах, густо всіяних попелом, дехто сонно бурмотів. Інші все ще трималися на ногах, а двійко навіть незграбно стрибали під музику. Чимало хто мав червоні пов’язки на руках. За шинквасом сухий, вилинялий жидовин нервово стріляв навсібіч очима, якомога швидше наливаючи горілку в глиняні кухлі кожному, хто до нього наближався. У кутку інший єврей — мало не копія першого — мордував скрипку кривим смичком.

Ледве Толпі підійшов до шинквасу, господар принижено тицьнув йому в руку кухоль із сливовицею.

— Я не маю грошей, — пробелькотів хлопець.

— Це нічого, нічого, — єврей вклонився в пояс, мало не замітаючи попіл бородою. — Це нічого, пане. Пийте.

Ну то він і пив. Пейсахівка була міцною, із запахом слив, і йшла до голови легко, наче рідкий пух. Толпі вихилив ще кухоль, або затопити всю чорноту в собі. Чорнота тиснула надто сильно, не хотіла заливатися, але камінь на серці став трохи легшим.

Скрипаль затих, почав щось там марудити на закрутках. Ті, що ще залишалися тверезими, відразу здійняли гамір.

— Шмуль, пархатий, грай, не спи!

— Ой-вей! Дайте, панове, бодай скрипку налаштувати, бо рипить, наче цап на бійні. А ще я маю випити, бо горлянка в мене суха, як пісок.

— Грай, грай, бо сам зараз зарипиш!

— Чули, випити йому треба! — з-за столу відірвався жилавий рудий чолов’яга. — Ну то дайте йому пити, щоб він нам тут не заслабнув!

Із тими словами він схопив із шинквасу кухоль і махнув двом прищавим підліткам з червоними пов’язками. Ті одразу підскочили до скрипаля, роззявили йому рота, аж щелепа хруснула, а рудий спокійно влив туди весь вміст кухля.

Шмуль похлинувся, закашлявся, і сльози, великі, наче вишневі кісточки, потекли його зарослим обличчям. Чоловіки у кнайпі гучно зареготали, плескаючи в долоні, а рудий почав по-блазенському навсібіч кланятися. Скрипаль узяв до рук інструмент і став грати так, що аж кров бризнула з пальців. Толпі, розохочений, шарпав господаря за пейси, вимагаючи ще сливовиці, й тоді рудавий його впізнав.

— Толпі! А бодай тебе чорт виграв, Толпі!

Це був Яремка.

Вони почали по-пияцькому обійматися, сміятися та радісно кричати