Порожнє небо - Радек Рак

1. Перший кінець світу

Сталося так, що Іван Мровля бачив світ навиворіт. Саме тому був першим, хто відчув залізистий присмак його кінця.

Того дня Іван пас батьківських коней — двох низеньких, кремезних гнідків із широкими грудьми та настовбурченою, наче щетина на щітці, гривою. Лука повнилася дзижчанням комах, липень у своїй силі лив на землю ліниву спеку. Небо було високим, нерухомим та порожнім, і думки хлопця враз розлетілися, наче сухе листя.

Може, саме через цю бездумність Іванові й вдалося відчути темряву, що наповзала звіддаля. Спочатку він не знав, що воно таке, відчув лише дивний присмак на язиці: наче сіль, змішана із попелом, і подумав був, що випадково розгриз хробака. Коли ж один із коней неспокійно заіржав, Іван звівся на ліктях і роззирнувся навколо.

Виднокрай на півночі та сході жеврів, як незагашена ватра, сповитий клубами смолистого диму. Палали міста і села, палали будинки, заїзди і корчми, палали церкви і синагоги, палав увесь світ, а потворні павучі машини хапали людей клешнями — великими, наче крила вітряка, — та вкидали до киплячих казанів у своїх сталевих черевах. Над усім кружляли птахи, чорні та великі, мов стерв’ятники, що залітають інколи з угорських рівнин. Деякі мали по дві голови. Іван бачив усе це виразно, хоча було воно дуже, дуже далеко. Вітер, гарячий, наче дихання з печі, ніс крики, сморід горілого м’яса та волосся.

Поки Іван стояв отак і дивився, вогонь і залізні чудовиська почали наближатися й наближатися, щезали нові поселення, гинули нові люди; вже третину неба затягнуло масним димом. Де проходив вогонь, там залишався лише попіл і трупи: зчорнілі, з викривленими кінцівками, без надії споглядаючи у вогняне небо. Ще далі світ коцюбився, осипався та осувався в небуття.

Іван, репетуючи, кинувся бігти протилежним схилом узгір’я до села:

— Війна! Війна-а-а-а!!!

Опритомнів лише тоді, коли тверда батьківська рука знову привела його на верхівку. Раптом зрозумів, що з ними багато людей і що всі насмішкувато дивляться на нього.

Старий Сємьон Мровля підвів його сукатою рукою до північного виднокраю, збористого та блакитного, як завжди.

— Скажи мені, сине: чи сі видіт, де на півночі війна? — запитав спокійно, твердо та кам’яно. Іван лише похитав головою, із ротом роззявленим, наче в дурника.

— А на сході? Чи сі видіт?

— Ніт, неньо.

— На заході сі видіт?

— Не видіт сі.

— То, може, на полудені? — Сємьон махнув рукою в бік селища.

Іван знову відповів заперечливо. Сємьон покивав головою та влупив йому в писок, раз із правого боку, раз із лівого, аж у хлопчини дзенькнуло в довбешці.

— Війна — то страшна річ, і багато хто тут її пам’ятає, — буркнув до сина з-під стріхи вусидел так, аби ніхто не почув. — З голоду, смерті та війни — не жартуй ніколи.

Коли стало зрозумілим, що Сємьон сина більше не лупцюватиме, мужики та баби розійшлися по своїх справах. На верхівці залишилися лише Іван та два гнідки, як і перед тим, наче нічого й не сталося. Хлопець боязко споглядав на те місце, де вал гір торкався неба; але узгір’я спали, спало небо, спала стара гора Цергова[3] із потрійним лісистим хребтом.

Неспокій поступово злущувався з Івана, і хлопець подумав, що йому, напевне, все те наснилося чи примарилося. Але тоді блакить на підхмар’ї зморщилася, і з пустки неба почав спокійно сходити ксьондз Максим Сандович. Ореол навколо його скроні пульсував живим полум’ям, під чорною бородою криваво виблискував ламаний церковний хрест[4].

— Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний?

— Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися.

Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.

— Примарилися, — повторив за хлопцем. Іванові стало ніяково, тож він поскубував траву навколо себе, уникаючи погляду священника.

— На небі говорять, що застрелено принца Фердинанда, — сказав Максим за хвильку. — Застрелено далеко на півдні, в спалених сонцем краях, де лише змія повзає та скорпіон. Говорять в Церкві Новоєрусалимській, що через це великі зміни настануть на землі[5].

Іван кивнув, хоча анітрохи слів Максимових не розумів. Застрелили — то й застрелили, Іванову матір також ляський пан на полюванні застрелив. Пан спадкоємець п’яний були, взяли Мровліху за якогось звіра, бо та саме малину в кущах збирала. Вистрелили із штуцера, а як баба вереску наробила та вихопилася з кущів, бризкаючи кров’ю, вистрелили другий та третій раз, а потім ще й конем її стоптали, бо перелякалися й від нервів були заслабли. Так потім пан хазяїн казали, принаймні, так казали двірські пахолки, якими пан прислали Сємьонові на перепросини три срібні рейнські[6], а дітям трохи твердих карамельок з міста.

Тож якщо Іванову матір застрелили неподалік власної хати, то чому дивуватися, що й ясновельможного така ж само доля спіткала в якихось далеких краях, де лише змій та скорпіон.

Тож мовчить Іван, мовчить Максим, але це мовчання не є незручним, бо полуденна тиша вже облягла світ, і лише коники польові сюрчать. Літо.

Парох Сандович витягає з-за пазухи яблуко, а одразу потому — друге. Вкриті дрібними темними цяточками, з одного боку червоні, з другого — ще зелені. Кидає їх Іванові та сміється, коли одне випадає в хлопця з рук і котиться у траву.

— Обережно, Іване, обережно. Яблука —