Порожнє небо - Радек Рак
Толпі хотів заплющити очі, щоб не дивитися, але не міг. Не мав у тому сні тіла. Був чистою думкою і чистим поглядом. Раптом сплячі місяці всі водночас розплющили очі та втупили у нього свої погляди: зазирали глибоко, в самісіньку суть, у темну плямку, в саме осердя його душі. І дивилися так, дивилися й дивилися, а Толпі крутився, пришпилений тими поглядами, зсихався і скручувався, наче минулорічне листя, не в змозі згоріти до решти, нехай би навіть того й хотів.
Можливо, що таким ось чином Толпі снилося пекло.
Він прокинувся мокрим від холодного поту, й одразу прицмулився до пляшки. Коли бажаєш жити на землі, не слід надто довго вдивлятися у небо.
* * *
Якоїсь ночі, коли Толпі, зморений пиятикою, вдивлявся в наполовину порожню пляшку сливовиці, а навколо вирувала забава (Миші зайшли в черговий шинок, хлопець не пам’ятав ані його назви, ані навіть на якій вулиці той стояв), до нього підсів Яремка.
— Шолом, старий!
— А, це ти. Зникаєш, наче кіт. І де ж ти був? — запитав Толпі, оскільки рудий на якийсь час залишив їх. На дві чи три ночі, Толпі не міг точно згадати.
— Де був, там і був, — Яремка насмішкувато підморгнув. — Одне тобі скажу: серед полів та гаїв по дорозі на Любартів уже не відчуєш смороду міста і можна дихати на повні груди. Пахне імлою, вогнищем та осінню. Нічого б не робити, а лише лягти тихцем із дівчиною в чиїсь стодолі чи на стайні та вслухуватися в те, як на полях співають цвіркуни. Так там добре, Толпі, ех!.. Ночі холодні, знаєш, доводиться добряче тулитися один до одного. Що міцніше, то краще, — він розсміявся, але не масно, а просто, звичайно, як умів це один Яремка.
— І що? І що? — спонукував його до розповіді Толпі; налив друзяці. — Ну, то кажи вже, що ти робив? Я б перед тобою з таким не крився…
— Та що тут говорити, мій дорогенький! Є речі, про які можна розповідати, але є речі, які краще робити, замість того, аби про них розпатякувати, — рудий глитнув, зітхнув. Крапелька сливовиці блиснула в нього на верхній губі. — Розповісти можна про те, що на селі зірки яскравіші, ближчі, їх більше. Я й не знав, Толпі, що їх аж стільки, присягаюся. Але про це ти краще за мене знаєш. Шкода лише, що місяця немає. Як вважаєш, за містом і він би здавався більшим? Ну, одне тут добре, що — якщо ця твоя сільська відьма правду каже — можна з дівчатами робити що забажаєш. Бо коли дівчина за живіт не боїться, то одразу стає зговірливішою.
Толпі лише протягло застогнав і вдарився лобом об стіл.
— От навіщо ти мені про це нагадав? Люди через мене вимруть, бо баби більше не народжуватимуть…
Яремка спокійно перечекав, доки Толпі виллє з себе жаль та стогони.
— Навіть якщо вимруть, то не сьогодні й не завтра, — заявив. — А поки можна втішатися без наслідків, то раджу — користайся моментом. Бо щось мені здається, що світ так укладений, що ніхто поодинці не зміг би його, сам того не бажаючи, призвести до погибелі.
— Я маю це виправити, — Толпі шморгнув носом. — Сам зроблю місяць, якщо треба.
— Ну-ну. Вважаєш, що даси собі з тим раду? З одного боку — вибач, старий, але я в таке повірити не годен, це робота для мудрих рабинів, не для нас. Але з другого — якщо ти зумів двічі місяць розбити, то, може, один раз спроможешся скласти докупи. Бо, най йому грець, хто ж, як не ти?
Толпі знову лише шморгнув носом у відповідь. Яремка поплескав хлопця по спині та пішов до господаря по махорку, бо його власний тютюн намок від роси під час ночівлі у сіні й тепер страшенно димів. Сільському хлопцеві хтось подав на втіху глиняну люлечку із маком. Толпі затягнувся раз, вдруге і втретє, і зробилося йому так добре, наче в його голові було м’якенько зварене яйце.
— Це ти, Толпі? — запитав незнайомець, який подав був люльку. Хлопець глипнув у його бік, але йому було важко зосередити на чоловікові свій погляд.
Незнайомець був невеликий на зріст, лише трохи вищий за нього, а може, просто згорблений; старий чи молодий — Толпі не міг би з певністю сказати. Сильно пахнув анісом і гвоздикою, але десь під тим шабатовим запахом відчувався сморід мокрої псячої шерсті та зіпсутих зубів.
— Я. А що таке? — буркнув хлопець, почуваючись упевнено серед Мишей.
— А нічого, — чужий по-вовчому вишкірився. — Підеш зі мною, Толпі. Дехто хоче тебе бачити.
Раптом хлопець відчув на своєму животі дотик холодного дула револьвера і вже не почувався настільки впевнено. Звівся на тремтячих ногах і зібрався йти до виходу.
— Спробуй лише писнути — відстрелю тобі яйця, — пригрозив зайда.
Була вже та година, коли кожен з п’яних у шинку глибоко занурювався у власне марення, а контакт зі світом зберігав спорадичний та невпевнений. Тож ніхто не відреагував, коли покруч-незнайомець хапнув Толпі зубами за загривок та виволік надвір.
Сніг із дощем отверезив п’яного. Чужинець побіг через місто собачим клусом. Тепер він здавався великим, наче ведмідь; паралізований страхом хлопець хилитався в нього під пащею. Холод кусав нагріте кнайпяною задухою тіло. Із синагоги Магаршала донісся хриплий заспів:
— Вставайте, євреї, хвалити Господа!
Незабаром вони покинули єврейську частину міста, що лежала в імлистій западині, та вихопилися на довгий пагорб, на якому простягнулося Краківське передмістя. Газові ліхтарі сяяли похмурим світлом. Будинки із гордовитими фасадами тонули в темряві та спали сном, схожим на смерть. Усі, окрім одного.
Там, де Краківське передмістя розширялося в площу Муштри, один із будинків, увесь порослий трояндами, лив з вікон зеленаво-жовте світло. Його смуги падали в навколишню темряву та мжичку, і в цьому світлі вирували краплі дощу та дробини злостивого снігу.
Сам будинок був не надто великий, менший, напевне, ніж кам’яниця Тифона Ґорґоновича. Плющ, виноградні лози та в’юнок вилися стінами, сягали аж критого
