Порожнє небо - Радек Рак

— Ключ? Від лабораторії?

Він кивнув. Погляд пані Марії став твердим, наче алмаз.

— І що ти собі, хлопче, вигадав? Ти хочеш місяць зробити! На Бога!

— Але ж я бачив…

— І що з того, що ти бачив? Я колись бачила на авіапоказі, як керувати літаком. А хоча б навіть ти і зумів, то не повинен цього робити. Надто багато вже горя ці місяці принесли.

— Прошу вас, люди ж вимруть…

— То все байки. Без волі Божої не вимруть, а якщо навіть і мають вимерти, то таким, мабуть, є Боже провидіння, і жодні жидівські чари тут не допоможуть, а душі людській нашкодять. До деяких справ не повинні торкатися пальцем навіть учені, не те що недозрілі хлопці.

— Я не хлопець, — обурився він. — І прошу мені допомогти. Мені потрібен ключ.

— Я помітила, що ти хитруєш, мій дорогенький, — жінка суворо звузила очі. — Що ти не зовсім щирий зі мною. Про що йдеться?

А Толпі, оскільки він і справді був хлопцем, а не чоловіком, зрозумівши, що нічого тут не отримає, підвівся, буркнув неґречно «доп’бачення» і вийшов, залишивши пані Марію в самоті та вдівстві.

І ледве він ступив на вулицю, як великий гайворон наробив йому на голову.

— Срррааа!!! Срррааа!!! Гагаге! — закаркав насмішкувато. Толпі кинув у нього каменюкою, але схибив. Втер лайно у чуприну, щоб не було видно.

Був розлючений. Настільки розлючений, наскільки може бути розлюченим підліток. Знову пов’язав на передпліччя червону пов’язку. Йшов містом широким, сягнистим кроком. Люди давали йому дороги, тож скоро він відчув себе трохи краще.

Кружляв він доволі довго, перш ніж дістався до мети. Бо так часто буває, що міста абсолютно по-різному являють себе, коли ми прибуваємо до них вперше і коли ми до них призвичаюємося та осідаємо там. Напрямки світу люблять тут змінюватися, відстані скорочуються або ж — навпаки — подовжуються в нескінченність. Пам’ять викидає коники, і виявляється, що якихось місць, які ми пам’ятаємо, зовсім немає.

Але Толпі якось вдалося дістатися на Горішню Панни Марії. Береза все ще росла на даху низького будиночка із зеленими віконницями. Нічого не змінилося.

Перш ніж він постукав, зняв з руки пов’язку. В цьому місці, як і в будинку пані Марії, цій пов’язці не зраділи б.

Коли Зоряниця Серпнева стала на порозі, він її не впізнав. У світлі дня був непомітний її вечірній блиск. Темна кімната за жіночими плечима пахла теплом спецій, наче нутрощі пряника. Перш ніж Толпі встиг розтулити рота, Зоряниця Серпнева промовила:

— Не ввійдеш, доки не залишиш демонів на порозі.

Хлопець затнувся та безпорадно озирнувся.

— Його зі мною немає. Я вбив його свяченою водою.

— Я не кажу про бідне мале лихо з вербового дупла. Цього демона ти насправді позбувся, але хіба ти не чув, що якщо виженеш одного і не впильнуєшся добре, то одразу прийдуть до тебе сім демонів, значно злостивіших, ніж перший? У тобі сидить їх не семеро, а сім раз по семеро. Йдуть за тобою крок у крок.

— Пан Геспер мертвий, — почав він з іншого боку. — Його роздерли птахи. Місяць… розбився. Новий місяць. Той, що його пан Геспер витопив. Я маю… я маю зробити новий. Я знаю як. От тільки метеликів мені треба і вашої допомоги. Дуже прошу.

Тінь болю промайнула обличчям Зоряниці Серпневої, наче на мить згасло сонце.

— Ти не ввійдеш, доки не залишиш усіх демонів на порозі.

— Бабська балаканина! — звівся дибки Толпі. — Не хочете допомагати, то й не треба! Обійдуся! Старі баби однакові, що одна, що друга, тьху!

Хотів харкнути на землю, але слина прилипла йому до губи, а потім — до руки, коли витер уста рукавом. Він вилаявся, якомога бридкіше, й кількома широкими нерівними сходинками рушив у бік вулиці. Мав ще намір спустити штани та показати відьмі голий зад, але шнурок, який підтримував штани, заплутався. Тож Толпі удав, що нахиляється, аби його зав’язати. Коли глянув через плече, Зоряниця Серпнева все ще стояла на порозі.

Він мандрував містом, мимоволі тримаючись надії, що остання з осіб, які могли б йому допомогти, не підведе. Довелося знову повернутися до Старого Міста. Коли він, пішовши навпростець, пролазив крізь діру в мурі позаду театру, в нього задзвеніло у вухах, наче хтось приставив до його голови вібруючий камертон. На коротку мить Толпі забило памороки і в грудях завмерло серце, але одразу відпустило. Це від горілки, напевно, від тієї жидівської горілки, подумав він та обережно ступив під Смертюха.

Він поволеньки наближався до базиліки домініканців, уважно дивлячись навсібіч, наче йшов щось красти. Отця Рушеля Толпі боявся значно більше, ніж пані Марію та Зоряницю Серпневу разом узятих, тому й зустріч із ним залишив наостанок: боявся почасти тому, що чернець був чоловіком, а почасти — бо той уже був мертвим. Толпі ще не встиг зрозуміти, що живих належить боятися більше, ніж померлих, а жінок більше, ніж чоловіків.

Перший з домініканців, кого він став розпитувати у костелі, здивувався.

— Отець Рушель мертвий вже десятки років, — сказав. — Помер через святість.

— А янголи? Ті, що висіли тут під стелею, а потім пройшли процесією через місто та полетіли на небо. Ані одного не залишилося? Мені б придалося їхнє пір’я.

Чернець поблажливо посміхнувся.

— Процесія? Та це ж лише казки. Нічого такого не було й бути не могло, але в ці важкі дні люди втішаються, як можуть. Янголи висіли під стелею, але якийсь час тому попадали. Добре, що нікому нічого не сталося. Ми їх усіх поскладали на купу і спалили позаду костелу. Треба було це зробити набагато раніше. Вони лякали вірян, а останніми роками в Церкві є поганим смаком когось лякати.

Коли домініканець пішов собі, Толпі став безцільно тинятися храмом і незабаром у сповідальні побачив отця Рушеля. Завагався, але став на коліна. Перехрестився, наче відганяв муху.

— Це я, Толпі, отче. Мені потрібна допомога, бо… місяць знову розбився. Пір’я янгольського треба, а домініканці кажуть, що спалили всіх янголів на багатті, хоча я бачив, як ті полетіли на небо. Або й іншої допомоги, байдуже якої. Я маю зробити місяць, бо як же це — світ без місяця… Бачите-но, я не сказав… першого разу це я той місяць розбив, та й за другим разом, начебто, також я, хоча й не хотів того.

Примарний чернець нахилився до решітки сповідальні.

— Ти прийшов