Порожнє небо - Радек Рак

будинку на Ковальській, то завагався. Пані Марія Размус-Геспер під час свого буття в будинку Тифона Ґорґоновича виказувала щодо Толпі турботу, абсолютно позбавлену любові — турботу того роду, яку ми часто виказуємо чужим дітям. Від тієї похмурої ночі, коли Толпі вдруге розбив місяць і прикликав смерть Геспера й Тифона, вони жодного разу не бачилися. Почасти через сором, але більшою мірою через те, що вдова старого вихреста посідала не надто багато місця в його думках; правду кажучи, він узагалі про неї не думав. І лише після того, як він зустрівся з Мадам Аделею, хлопець подумки переглянув список осіб, які могли б стати йому в пригоді у створенні чергового — третього вже — місяця. А чому ні? Він на власні очі бачив, як виникає місяць, і йому це не здалося чимось надто складним. Міг старий рабин — зуміє й він, невелика справа!

Спочатку він нікого не хотів просити про допомогу й просто пішов до кам’яниці на Золотій. Важкі бронзові ворота виявилися замкненими на ключ, а вікна першого поверху — наглухо забитими, так що досередини неможливо було потрапити. Але він, із чималими труднощами, видерся по ринві на другий поверх, вибив каменем шибку та вліз до їдальні.

Усередині панували лад та порядок. Усі стільці приставлені до столу, на якому стояла ваза з квітами, наче будь-якої миті тут мали з’явитися поважні гості. Відчувалася рука старанної господині. Лише єдине — шар пилу на шафках і те, що квіти зав’яли, а вода у вазі зробилася зеленою та протухлою, свідчило про те, що господиня ця пішла звідси кілька днів тому і більше не поверталася. Від цієї мертвої педантичності холодна дрож здибила волосся на потилиці хлопця.

Інші кімнати, спальні, кабінет, бібліотека — все перебувало в такому ж самому порядку, сповненому примарного очікування подій, які вже ніколи не могли статися, і людей, які вже ніколи не могли тут з’явитися.

Двері до підвалу, вивалені свого часу ересківцями, замінили на інші, солідні, з кількома складними замками та металевим окуттям. Хлопець спробував відчинити їх коцюбою, але ті навіть не ворухнилися. Хтось дуже хотів, щоб їх більше ніколи не відчиняли.

Толпі втік тим самим шляхом, яким прийшов. У цьому будинку страх сплітав павучі мережива, а смерть стукала у вікна.

Тепер, усе ще вагаючись, він стояв перед дверима із кольоровою шибкою у формі ромба, та боязко стукав, наче калатав у двері замку людожера.

Спочатку йому ніхто не відповів. Але коли він постукав удруге та втретє, то почув нервову крутанину та шурхання кроків у сінях; скрипнула підлога, темна тінь мигнула у віконці. Пані Марія, вся у вдовій чорності, нарешті відчинила двері.

— Днь-добр… — Толпі глитнув слину, незграбно вклонився. Знову відчував себе шмаркачем, а не зухом з банди Мишей, перед якими тремтіла вся єврейська частина міста.

— Це ти, — сказала пані Марія після довгої-довгої павзи.

— Це я. Днь-добр… — Толпі раз у раз згинався у журавлиних поклонах.

— Я думала, ти мертвий.

Лише тепер до хлопця дійшло, що пані Марія не могла знати про його участь у смерті Геспера. Він відчув себе дещо впевненіше. Сумління, правда, штрикнуло під ребрами крижаною голкою, але Толпі вже достатньо навчився брехати, щоб уміти у разі необхідності його притлумлювати.

— Чи можу я увійти?

— Авжеж, дорогенький. Вибач, що тримаю тебе на порозі.

Усередині пахло старістю — тією специфічною сумішшю нафталіну, крапель для шлунка та легкої задухи. Старопанська аура будинку пані Марії непомітно перейшла у вдовину. Може обидва ці стани не надто один від одного відрізнялися.

— У мене навіть його фотокартки немає, — сказала господиня, посадовивши Толпі на пласкому пуфі в темній, заставленій масивними меблями кімнаті. Подала чай у філіжанках з порцеляни — і навіть цукор у важкій цукерниці. Вже кілька днів Люблін повертався до зовнішньої нормальності, необхідні товари знову стали доступними. Філіжанок же було три.

— У мене навіть його фотокартки немає, — повторила сама до себе стара жінка. У напівмороці вона нагадувала нашорошену сову. — Не встигла. Шлюбної світлини ми також не робили. Наче все це був лише сон. Але ж не був, правда?

Він неспокійно засовався. Не для цього він сюди прийшов. Сумління дзижчало над вухом, наче комар, і його було вкрай важко відігнати.

— Минулої неділі я подала йому на сніданок чай. У цій філіжанці. Думала, що так уже воно й буде. Що станемо просинатися недільними ранками в теплій постелі, разом пити чай — чай, бо кави він не пив, я знаю. І розмовлятимемо собі або й ні, бо в певному віці вже мало про що можна говорити. А може, зрештою, і в будь-якому віці не треба говорити забагато, але людина, коли вона молода, цього ще не знає, і їй здається, що в неї є чимало про що сказати. Ну, так я думала. А тут виявилося, що це було лише раз, один-єдиний раз. Хоча і за нього треба дякувати Богу. Тож потім я забрала ці філіжанки. Знаю, що це крадіжка, але тільки вони й лишилися мені на згадку про нього… — вона махнула рукою, засоромившись. Раптом глянула на хлопця. — Ти ж був там із ним, правда?

Толпі кивнув. Сьорбнув чаю.

— Як… як воно було? — вона гарячково втупила у хлопця проникливий погляд. Він не міг витримати цього погляду.

— Ми не встигли, — збрехав він. — Вийшли на балкон вежі, коли годинник закінчив вибивати північ. Птахи вже чекали там і задзьобали пана Геспера та пана Ґорґоновича, — промовив він завчасно приготоване пояснення. — Мені прикро. Я нічого не міг вдіяти.

— Знаю, знаю, дитино. Така смерть… Він, мабуть, дуже боявся.

Толпі знав, що така розмова відбудеться, проте вигляд цієї старої сови, яка вдивлялася кудись у порожнечу, неможливо було стерпіти. На мить правда підкотилася йому до горлянки, але він був надто великим боягузом, а тому знову її проковтнув.

Крім того, йому ніколи не спало б на думку, що Геспер міг боятися в мить смерті. А те, що по щоках пані Марії котилися великі, наче перлини, сльози, дійшло до нього лише по якомусь часі.

— Вибач, — прошепотіла вона та висякалася у хусточку, облямовану мереживом. Зробила це із чималою грацією та чарівністю. Так могла б висякати ніс пансіонерка.

Толпі не знав, як реагувати на жіночі сльози, тож взагалі ніяк не відреагував. Вичекав довгу неприємну хвилю, а тоді сказав:

— Пан Геспер віддав життя, аби створити місяць. Якщо не буде нового, люди вимруть, бо… — він замовк, намагаючись відновити у пам’яті слова бабуні Славуні, — …бо