Порожнє небо - Радек Рак
— Що ти тут робиш? — запитав Толпі.
— Що роблю? Те саме, що й ти, старий! П’ю задарма у жида!
— І він так просто наливає?
— А чого б йому не наливати? Він нас боїться! — Яремка вибухнув грубим сміхом, наче старий дід, роздер уздовж свою червону пов’язку і половину пов’язав другові на руку. — Тебе, Толпі, він також боїться! Ти ж свій, ти ж наш!
Думка, що хтось може його боятися, розлилася запамороченим пейсахівкою мозком сільського хлопця приємним теплом. Світ здався йому трохи кращим.
— А де Розина?
— А пішла собі в холеру. Вони завжди йдуть.
— Але як це? Я бачив вас у сонних підвалах не далі як у четвер…
— Ну і що? — нашорошився Яремка. — Сьогодні вже майже понеділок. Тож нехай котиться собі під три чорти.
Толпі з розумінням покивав головою, хоча до пуття так нічого і не втямив.
— Нап’ємося, — Яремка здійняв кухоль, — усім курвам на погибель.
— На погибель!
Толпі забагато випив, і на мить йому запаморочилося в голові. Втома та порожній шлунок давалися взнаки.
— Я місяць роз-з-збив… — пробелькотів він.
— Це я вже знаю! — вигукнув рудий і ляснув хлопця по плечу. — Разом із тим своїм дідьком. Кажи краще, що трапилося нового!
— Ні-ні… Я другий місяць розтрощив. Новий, розумієш. От щойно. А чорта я вбив.
Яремка кілька разів кліпнув — а потім розреготався. Сміявся він гучно і щиро, сміх лунав ніби з глибин його нутрощів. Аж на стіл лягав від веселощів, а ті швидко перекинулися на чоловіків та молокососів навколо, і незабаром уже всі ржали, наче коні, плескали себе по стегнах, абсолютно не розуміючи, що їх так тішить. Нарешті й Толпі відчув, як у ньому зароджується той жаб’ячий регіт, і одразу подумав, що сміх цей видує йому на горлі шкіру, наче в жаби. Така картинка розвеселила його ще більше, й за мить він трясся від реготу так, наче от-от мав би луснути. Обидва єврейчики також почали хихотіти. Здавалося, що й сама кнайпа сміється.
Потім на Толпі наче темрява накотилася. В його голові бродила сливовиця, й з того, що діялося пізніше, він пам’ятав лише те, як Яремка вів його темними завулками. Рудий тримав його за кудли, коли Толпі разом із горілкою вивергав із себе усі переляки, усі темні страхи, усю чорноту з-під серця, всі кошмари, гайворонів та місяці. А коли він нарешті припинив ригати, то відчув себе легеньким, навіть легшим, аніж після щирої сповіді. Від тієї легкості йому геть запаморочилося в голові, і він враз провалився у горілчаний сон, немов у бездонний колодязь.
XXVI. Як Толпі став Мишею та зустрів вовка
Прокинувся він із жахливим похміллям, що тиснуло на скроні та перекочувалося жорствою в горлі, у бридкій кімнаті з обдертими шпалерами. Коли ж помітив, що він не один, а на сусідніх ліжках лежать хлопці такого ж самого віку, як і він сам, то злякався, що якимсь дивом знову потрапив до Будинку святого Обскуранта або — що гірше — ніколи його не покидав, а всі пригоди з місяцем йому лише наснилися. Але одразу опритомнів настільки, щоб зрозуміти: крізь брудне віконце на стелі в кімнату ллється світло пополудневого сонця, хлопці смердять потом і брудними ногами, а постіль несвіжа, і по ній лазять клопи. Він почухав червоні сліди від укусів та помітив на руці половину пов’язки Яремки.
Отак Толпі опинився серед Мишей.
Миші оселилися в єврейській частині міста під час революції. Робили, що хотіли, й брали, що хотіли. Днями спали у напівпідвалі лікарні для нужденних на Чвартку, де на початку бунту прийняв їх преподобний реб Цві Аронович, цирульник, вважаючи, що має справу із сиротами чи іншими жертвами перевороту. Але скоро Миші вигнали з лікарні і нужденних, і самого преподобного ребе Арановича; доньку його, Ривку, потримали біля себе трохи довше, але й ту скоро випровадили у порваній сорочці — гнали центром вулиці, жбурляючи в неї болотом та кінськими кізяками. Для жарту понав’язували собі на руки червоні шарфи, тож їх ніхто не чіпав.
Отак уже тиждень Миші самозвано, від імені Робітничо-Селянського Колективу, брали плату за кривди, які працюючий люд мав від жидів. А самих жидів, які казали, що вони сіоністи та з давніх-давен підтримують революцію та захищають інтереси пролетаріату, Миші грабували ще завзятіше, саме таким ось чином захищаючи інтереси пролетаріату.
Яремка пристав до банди в п’ятницю, а може, в суботу. Хто ж рахує дні, коли життя Мишей було безперервним святом. Сталося це скоро по тому, як від нього пішла Розина. Яремка пив, пив і пив, приправляючи алкоголь солоними сльозами, які збиралися в глибині його горла. У горілчаному сні він і потрапив поміж Мишей, які швидко переконали його, що жінок на світі чимало і що жидівські дівчата вельми привабливі.
У чарівності жидівочок скоро переконався й Толпі. Коли Мишам щастило схопити котрусь, що не була достатньо обачною, сільський хлопець перший пхався до неї зі своїми лапами. Накручував їхні темні кучері собі на пальці, м’яв білі, як молоко, груди — все, аби забути про Аделю та Мадам і про дану тій обітницю. Потім Миші брали таку Ханку чи Естерку один за одним, поки перелякані дівчата не впадали в стан цілковитого отупіння, байдужі до всього; тільки одна померла від страху, тож Миші одразу викинули її на смітник. Толпі жидівок не брав, хоча й хотів. Бо кінчав відразу, як його худий огірочок вистрибував зі штанів, а раз навіть і раніше. А інколи тому взагалі не хотілося вставати, над чим Миші довго і прикро для Толпі потішалися.
Яремка дівок також не ґвалтував, але з іншої причини. Ханки та інші Естерки самі до нього горнулися, а він шукав із ними розради на кілька годин або й на цілу ніч і ні з ким не ділився. Начебто відправляв їх потім додому, а для декого навіть крав квіти, осінні троянди та айстри. Толпі потайки заздрив другові, але ніколи не говорив з ним про це.
І все ж Толпі серед Мишей жилося непогано. Він робив що заманеться, і ніколи не бурчало йому в животі. Він пив, бо після горілки поринав у темні сни без жодних видінь. Коли одного разу він ліг спати надто тверезим, йому наснилося повне небо місяців. Один, сірий та висхлий, мав обличчя Яна Азриеля Геспера, зморшкувате від справ, до яких людина братися не повинна. Інший, пурпурово-синій, нагадував Тифона Ґорґоновича
