Порожнє небо - Радек Рак

XXV. Як ми дивимося на певні справи згори, а Толпі задарма п'є у жида

У Любліні мало що змінилося.

Велика політика прокотилася ним, наче котком. Залишила по собі чимало руїн і трохи трупів. Власне, нічого іншого вона не принесла і, мабуть, ніколи не принесе.

Щоправда, змінився склад Міської Ради — замість купців та банкірів там урядували члени Робітничо-Селянського Колективу. Ясна річ: в того забрано, цьому віддано, один-другий поза правом, але такі речі відбуваються завжди, і для такого не треба революції. Кількох осіб — хто драв горлянку гучніше за інших проти нової влади — було показово страчено на Підзамчі. Того, хто драв горянку трохи тихіше, стратили потиху; виказувачів не забракло — їх, напевне, ніколи не забракне, бо це ремесло із традиціями і, можна сказати, старше за блядство. Втім, для пересічного мешканця, який щонайперше клопотався про хліб на сьогодні та завтра для себе і своїх дітей, не мало великого значення, буде над ним капіталіст чи комуніст.

Поки нова влада потроху зміцнювалася, згоріло ще кілька будинків у єврейській частині міста. Ніхто тим надто не переймався, оскільки, по-перше, були це будинки єврейські, а по-друге, належали страшним лихварям, які якось зуміли пережити найтемніші часи революції. Ніхто не знав навіть — та й не намагався того знати, — чи ті будинки спалили ересківці чи, може, боржники.

Зате нікуди не зник Смертюх. Утім, Старе Місто залишилося відрізаним від решти Любліна лише формально, бо більша частина мешканців внутрішніх кварталів могла вільно проходити повз Смертюха. Ересківці порозбирали барикади й навіть припинили пильнувати брами. Накази командування стали м’якшими. Бо ж, урешті-решт, багато в кого з революціонерів по той бік Смертюха залишилися родичі, брати та сестри. Це особливо втішило жителів нових районів міста, Калинівщини, Вєняви чи правого берега Бистриці, з яких лише частина мліла та билася в падавиці, коли наближалася до бар’єра.

Із цими проблемами найбільше стикалися ті, хто приїхав з інших місцин, пов’язані з РСК та втягнені у революцію, а ще особи, які хворобливо ненавиділи релігію, особливо римсько-католицьку. Ходили чутки, що в Старому Місті щось сталося. Одні казали, що там мала місце епіфанія[53]. Другі, що святобливий отець Рушель зійшов із самого неба. Треті — що це через виняткову справедливість та побожність мешканців рука Божа захищає той район. А євреї казали, що до Любліна зійшов сам Месія, що було очевидною брехнею, бо кожен знає, що Месія повернувся давно і начебто перебував у Самборі, але потім зник — тільки його і бачили.

І всі вже розуміли, що місяць зник.

Жінки тремтіли через те, що запізнювалися місячні: одні зі страху, інші з радощів. У зникненні місяця звинувачували, залежно від уподобань, комуністів, євреїв, клір, масонів, Великий Капітал, а хтось навіть пустив чутку, що місяць розбив десь над Бугом сільський дурник вкупі з вербовим дияволом. Але це звучало настільки безглуздо, що ніхто цьому не йняв віри і всі вважали за поганий жарт.

Одна особа неодмінно з’являлася в усіх цих розмовах — як у зв’язку з революцією, так і через Смертюха чи місяць: Мадам Айша Ядіш Шоша.

Здавалося просто неймовірним, що ні її будинок, ні скляні сади на Королівському ставі не були під час революції навіть подряпані. Шепотіли — бо про Мадам боялися говорити голосно, — що саме вона стоїть за тією справою з місяцем. Бо вона кохалася в красі, а оскільки місяць належав до речей безумовно красивих, то й тримає вона його тепер десь у себе. Також подейкували, що шлях до влади в місті все ще веде через її ліжко, бо в товаристві Мадам бачили одного з вождів революції, Червоного Гавєра.

Якщо ж дослухатися до цих перешіптувань достатньо довго, можна було почути навіть дивніші відголоски. Що Мадам безсмертна й була колись королевою могутньої держави в самому серці Африки, що служили їй товпища чорних рабів, і що вроді її та мудрості заздрив сам цар Соломон, з яким вона торгувала прянощами та співучим деревом. Або ж