Порожнє небо - Радек Рак

Толпі не чекав на десерт. Думав про Аделю й ледве змушував себе ковтати кожен шматок їдла, хоча обід і був смачний. Алкоголь замість того, щоб ударити в голову, кригою заліг у череві. Хлопець мовчки вийшов.

Коли він прокрутив у замку ключ та увійшов до кімнатки Аделі, та сиділа на ліжку, підтягнувши коліна до грудей. Всередині було дуже душно і смерділо потом, бо вікно все ще залишалося щільно зачиненим. Коли він переступив поріг, дівчина нахилила голову до плеча, а як наблизився і простягнув руку, щоб почухати її за вухом, почала тертися щокою об його зап’ясток.

Мурчала.

Толпі вибухнув плачем, безсильним і дитячим. Упав на ліжко, підібгавши під себе ноги та здригаючись від спазмів. Аделя лизнула його у вухо, а потім втратила зацікавленість. Хлопець ридав і хлипав, аж поки щось у ньому обірвалося і він відчув себе порожнім усередині, наче глиняний жбан або свіжа могила. Він витер рукавом опухле обличчя, висякався у постіль. Поряд спала Аделя, згорнувшись клубочком, і не звертала на нього ані найменшої уваги.

Він простягнув руку та торкнувся її в тому чудовому заглибленні над ключицями, де шия переходить у тіло. Її шкіра була липка від поту, під пальцями Толпі бруд скачувався темними «ковбасками», тоншими за волосину. Ну так, сьогоднішній день був святом пані Марії, а не Аделі, тож нічого дивного в тому, що старша пані не мала часу зайнятися неповносправною дівчиною. Тифон також оплачував не доглядальницю, а кухарку. Що ж до Геспера, то він не виявляв жодного інтересу до дівчини, яку сам же і скривдив, або сумління гризло його так, що він заштовхував будь-яку думку про Аделю глибоко всередину, тож так на так і виходило.

Дівчиною не цікавився ніхто.

Вона заблимала та піддалася дотику Толпі, по-котячому м’яка і тепла. Хлопець невпевнено зсунув рукав її нічної сорочки, відкриваючи округле біле плече. Задуха в приміщенні застигла, сповнена очікування.

Ці піт і бруд роблять Толпі сміливішим. Аделя через них стає якоюсь доступнішою. Піт, бруд і легеньке поколювання від дотику неголених з позавчора литок, по яких долоня Толпі мандрує в перших пестощах: спочатку невпевнено, потім усе сміливіше та сміливіше. Хлопець не підіймає очей, щоб не зустріти погляду Аделі. Хтиво водить рукою по всіх закамарках, які пульсують жаром. Його дихання стає уривчастим і хрипким, коли цікава долоня все вище підкочує краєчок сорочки дівчини. Немає шляху назад, не можна не сягнути по заборонений плід, жадоба по-зміїному шепоче десь на дні мозку, її солодка вага стікає хребтом, наче мед. Так.

Толпі, сопучи, різко шарпає за виріз нічної сорочки. Відлітає ґудзик, з вирізу вихоплюються білі груди із синіми мармуровими венками та зморщеними, наче родзинки, пиптиками. Груди важчі, ніж могло б здаватися, вони наче тісто для вареників, а трохи наче коров’яче вим’я. Для Толпі цього надто багато. Слина густішає в нього у роті. Він різко здирає штани зі своїх худих стегон і вже стоїть на колінах перед Аделею, наставивши на неї худу хлопчачу мужність, тверду, наче паличка. Він бере долоню дівчини та кладе на причинне місце, а вона стискає його вправно-рефлекторно. Густа, тупа розкіш затоплює Толпі, перш ніж він встигає бодай про щось подумати.

Потім він сором’язливо витирає Аделю краєчком ковдри і робить найбільшу свою помилку.

Підводить очі та натикається на її собачий погляд.

Сором вигнув йому груди та обірвав щось поміж серцем та печінкою. Толпі, ридаючи, скулився, швидко натягнув штани, аби лише прикрити вже м’який та заслимачений доказ злочину й гріха. Плач безперервно трясе його запалі груди, наче хтось вирвав з них якийсь таємничий корок і тепер виливає з Толпі у світ брудну, смолисту шкоду.

Здригаючись від плачу, сорому та втоми після розкошів, Толпі, невідь як заснув.

* * *

Снилися йому хмари: сірі та збиті. Через них не було видно неба.

* * *

Він прокинувся від холоду. Тягнуло з коридору. Двері кімнатки були прочинені, Аделя зникла, а Толпі залишився сам.

Він зірвався на ноги і вибіг у коридор. Уже настала глупа ніч, дім потонув уві сні. Хлопець запалив свічку в ліхтарі й щодуху погнав униз, до підвалів, бо щось йому підказувало, що саме туди й пішла Аделя.

Двері до лабораторії були відімкнені. Всередині дозрівали в діжках із ртуттю сни, приспані та тихі; лише раз на сріблястій поверхні видулася велика булька, яка одразу й луснула. Горн погас, а весь інструмент був, здається, на своєму місці. Зате двері до комори стояли відчинені навстіж, і коли хлопець увійшов досередини, то помітив розчахнуті дверцята шафи. Схоже, Аделя навіть в такому стані пам’ятала, що дуже нерозважливо зачинятися в шафі.

Толпі шарпнув дверцята, але дівчини всередині не було. Замість сходів до підземелля він знову побачив цегляний мур. І хоча лупив у нього, бив та плакав, нічого не сталося, а мур мав такий вигляд, наче стояв тут споконвіку.

Коли Толпі припинив, нарешті, лупцювати, копати і плакати, то подався на своє піддашшя і довго лежав там у темряві, вдаючи, що спить. Коли ж над ранок йому вдалося провалитися у сон, темна змора каменем вляглася на його грудях.

Толпі бачив сон про місяць на небі, чарівний і сріблястий. Замість темних плям та кратерів, він мав риси сплячої Мадам Шоша. А може, й ні, може, це було обличчя Аделі. Бо уві сні все зливається в одне, й тоді видно приховані зв’язки, що лежать в основі світу. Волосся жінки розсипалося по всьому небосхилу, пасма чорноти на тлі всипаної зорями темної синяви, переплетені в танці змії. Місячна пані раптом розплющила очі, й у тих очах була могильна безодня, чорна, така чорна, що всмоктувала все навколо: зорі, хмари, землю, а наприкінці й самого Толпі. Таке йому наснилося.

Ранком пані Марія перша зауважила зникнення Аделі. Всі поснідали рештками вчорашньої вечері. При цьому не озивалися один до одного і їли мовчки, наче німці. Тифон шморгав носом і протирав хусточкою очі; був п’яний — невідомо, чи ще з учора, чи вже встиг вихилити кілька чарчин зранку. Толпі ні в чому не зізнався.