Порожнє небо - Радек Рак

— О-о-о, я ніби падаю.

Зіниці дівчини спочатку звузилися, а потім зробилися широкими та бездонними, наче від крапель блекоти. Обличчя скривилося від переляку, тіло струсонули дрижаки: раз і другий. Нарешті Аделя, здається, насправді провалилася в темряву власної голови, бо вся розслабилася, все ще із напіврозплющеними очима, і лише неглибоке дихання свідчило, що вона ще жива.

Ян Азриель доручив Толпі натерти йодинолом обидві скроні Аделі та закріпити її голову в лещатах, а сам надягнув рукавиці з товстої жовтуватої ґуми. Вийняв зі сталевої коробочки скальпель, обценьки та якесь дивне свердло.

— Буду різати. Не зомлій хоча б ти. Тампонуй, коли я скажу. Буде чимало крові.

Один надріз, другий. Справа швидко просувалася. Хлопець втикав у рану взяті пінцетом тампони; його руки спочатку тремтіли, але він швидко набув вправності, й потім усе вдавалося йому досить непогано. Крові було не надто багато, напевне, не більше, ніж у жидівській різниці у Влодаві, куди він якось зайшов з цікавості; в родині Толпі різали лише курей, бо свиней вони не мали — колись була в них корова, але давно, татко пропив її чи програв у карти.

Геспер підчепив краї шкіри, наказав Толпі то тампонувати, то поливати рану водою із сіллю, а сам взявся за ручне свердло.

— Я свердлитиму. А ти весь час лий воду.

Ну Толпі й лив, а рабин із хрускотом вдирався всередину голови Аделі. Червоно-біла маса текла вздовж вух та шиї дівчини, плямувала лежанку, рушники і блузку. Толпі не мав часу замислюватись, як усе це виглядає — погано чи не дуже, бо звідкись постійно сочилася кров, яку треба було витирати і змивати, мабуть, з кістки, так, напевне з кістки, хоча хлопцеві й здавалося дивним, що кістки можуть кривавити.

— Добре, добре, не лий. Достатньо. Тепер другий бік.

Другий бік пішов не так добре, бо Толпі вже розумів, що і як, а тому мав час на непотрібні думки. Якоїсь миті він почав зомлівати, комірець раптом зробився тісний, і з-під нього дихало жаром; Толпі кілька разів гарячково ковтнув слину, яка безперервно збиралася в роті, але від цього йому зробилося ще гірше.

Одначе якось витримав.

— Давай кабелі від ЕОГ, — промовив Геспер. — Від машини, дурню! Не стій, наче квасолева тичка!

Хлопець рушив до гуркітливої машинерії, наче в трансі, на ватяних ногах. Усе це що далі, то більше нагадувало сон — і дірява голова Аделі, й згорблений над нею розгарячений рабин із руками, замащеними кров’ю, й машина, що джеркотить та виблискує міддю, а в тому всьому — він сам, комар у липкому бурштині кошмару. Хтозна, може цей кошмар і згодився б як компонент для створення місяця.

Подаючи Гесперові кабелі, Толпі почувався так, наче йшов глибокою водою, його рухи здавалися повільними, важкими, майже урочистими; рухався, ніби піп біля олтаря у влодавській церкві. Старий вихрест вирвав кабелі з рук хлопця, притулив до дір у черепі Аделі й крикнув:

— Швидко, хлопче, швидко! Тепер збільшуй напругу. Так, отим великим. Давай!

Толпі обіруч схопився за великий коловорот із руків’ями, яке трохи нагадувало чотирилисту конюшину. Крутнув ним праворуч, скільки лише мав сил у худих руках. Щось заскреготіло, вогники на розподільній дошці на мить пригасли, електроди в руках Геспера сипнули іскрами — старий аж вилаявся на їдиші.

А Аделя раптом розплющила очі й почала кричати.

* * *

Пізніше Толпі не міг достеменно згадати, що сталося насправді. Може, це через крик дівчини, що свердлив йому мозок, стягував скроні сталевими лещатами, морозив ноги і руки, так що він не міг рухатися, наче в його жилах захолола кров.

Аделя вила, по-звірячому скавуліла, з її рота виповзало щось страшне, масне і дуже, дуже чорне, воно розбухало та надималося від крику й нагадувало якесь потворне дріжджове тісто. Тіло дівчини корчилося в судомах, голова билася об лежанку, по спідниці розтікалася мокра пляма, а в приміщенні чувся сморід екскрементів.

Але найгіршим було те, що все це відбувалося з Аделею.

Якимось дивом Толпі здолав жах, що скував йому кінцівки, якимось дивом дістався до дівчини та якимось дивом відірвав електроди від її скаліченої голови. Якимось дивом крикнув Гесперові, такому ж блідому та переляканому, як і він сам:

— Досить!..

Чорний пухир відірвався від губ Аделі, і та раптом замовкла. Кошмарний витвір, що стікав смолистою сечею, безцільно літав у повітрі, відбиваючись від стін, від стелі, від апаратури.

Першим прийшов до тями рабин.

— Швидко! Швидко дістань банку! Аби не луснув!

Толпі видобув із торби лікарняну банку із товстими стінками. Разом із старим вони схопили кошмар і запхнули його всередину. Кошмар був холодний і слизький, залишав на шкірі брудні, клейкі смуги. Ледве туди вліз; увесь трясся, наче холодець, та сочився крізь пальці. Вони насилу закрили кришку.

— Є! — Ян Азриель Геспер тріумфально схопив обіруч банку. — Є, Тифоне, є!

Ґорґонович, весь тремтячи, все ще тулився в кутку. «Люгер» трясся разом із його рукою.

— Що ж ми наробили… Ясю, курва, що ж ми наробили… — пробелькотів він, втуплюючись поглядом в Аделю.

Дівчина лежала бліда, із широко роззявленим ротом та розплющеними очима, піт висихав на її чолі. З лежанки стікала кров, якісь червоні виділення, сеча і кал. Толпі заціпенів. Геспер по-єврейському вилаявся і струснув дівчину. Та не видала жодного звуку, але її груди повільно здіймалися й опускалися.

— Давай нитку, Толпі, швидко. Позашиваємо рани і вшиваємося звідси.

Нервовими рухами хлопець видобув із торби котушку ниток з баранячих кишок і промив рани на обсмалених скронях дівчини; кров поволі зсихалася в темні струпи, їх треба було зідрати і змити залишки розведеним пергідролем. Пінилося та сичало, але Аделя не здригнулася, навіть коли Геспер квапливо зашивав рани. Блимала, непритомно дивилася навколо, з рота цівкою котилася слина. Наче у кретинки. Наче її тіло належало якійсь іншій Аделі.

Толпі обережно витирав слину з її губ та підборіддя; навіть Сірничок намагався бути корисним, підсовував єврею тампони та перерізав нитку на кожному шві, щоб справа швидше просувалася. Один лише Тифон стояв блідий у дверях, із пістолетом у руці, й Толпі спало на думку, що він от-от вистрелить у голову або собі, або Гесперу, або Аделі, або вербовому чорту, або — крий Боже! — самому Толпі, а скоріш за все всім нараз, необов’язково в такій послідовності.

Старий вихрест саме закінчив шити, коли в коридорі почулися швидкі нервові кроки. До підвалу із сонною машиною увірвався карлик Бруно, неуважливий та занурений у