Порожнє небо - Радек Рак

— О Ясюню, моє серце, о-о-о… Я зараз зомлію, навіщо ми сюди прийшли… — Ґорґонович то блід, то червонів і нервово смикав себе за комірець.

— Не висовуйся, дурню! — старий перелякався не на жарт, що його товариш впаде непритомним і тим самим підставиться під постріл невідомого снайпера. Нарешті він копняком вибив двері та увіпхнув товстуна всередину вежі.

— Ох, Ясю, нехай воно, нарешті, все скінчиться…

Скінчилося раніше, ніж Тифон міг сподіватися. Залишивши кількох непритомних учасників замішок на Єзуїтській, натовп рушив під ворота вежі. Хтось став їх шарпати за ґрати. Хтось кричав, що досить уже, що все скінчилося, що він виходить, що не стане сидіти, як жид у гетто, що він жодних там комуністів не боїться. Хтось вистрелив з рушниці й волав на якихось сучих синів, аби ті прийшли, бо він чекає. Розиндичений натовп напер на ґрати, аж ті застогнали, а потім люди висипали на зруйновану соборну площу по той бік брами.

Геспер і Тифон пречудово все бачили крізь вузьке віконце в товстому мурі вежі. Бачили, як кілька людей з червоними пов’язками на руках визирнули з-за зведеної на протилежному боці площі барикади. Бачили, як ті готуються до пострілу. Короткі чорні автомати загавкали різко та сухо. Наче хтось кашляв. Або наче ламав через коліно гілку дерева. Такий це був звук.

Вони бачили, як люди падають на бруківку, один за іншим. Може, хтось і вцілів, може, кинувся навтьоки крізь ворота назад на Єзуїтську й там урятувався; крізь вузьке віконце неможливо було все добре розгледіти. Тож, може, комусь це вдалося. Але, мабуть, що ні.

Трупи на площі перед собором здавалися покинутими іграшками. Вони нічим не нагадували справжніх людей. Якийсь дух нереальності витав над усім тим, і Янові Азриелю важко було повірити, що він бачив те, що бачив.

— Ходімо, Тифоне, — сказав він нарешті. — Тут ми не пройдемо навіть вночі.

* * *

Вона сиділа на стільці біля підвіконня в одній із тих численних тісних кімнаток з вікнами, що виходили на подвір’я. Грубим гребінцем розчісувала темне, майже чорне волосся. Інколи, доходячи до краю локона, вона зупинялася на мить і гралася волоссям, що стирчало між кістяними зубцями. Толпі увійшов до цієї кімнатки зовсім випадково — і завмер, не в змозі відвести від Аделі очей.

— Геспер запевняє, що потім воно швидко відросте, — сказала та, не дивлячись на хлопця, але той все одно помітив, що очі її надто блискучі, а вії — надто чорні, мов їх підмалювали тушшю або ж мов вона плакала. Бо що ж Толпі міг знати чи про туш, чи про жіночі сльози. — Деякі єврейські жінки після шлюбу голять голову та носять перуки, і все одно вони вродливі.

Вона помовчала хвильку, а потім потяглася за ножицями, що лежали на столику, і простягнула їх хлопцеві. Поряд стояли миска із мильною піною, помазок для гоління і бритва.

— Зроби це ти, прошу.

— Я?

— Я б воліла, щоб це був ти. Та стара шкапа… казала, що вона сама це зробить, але я не дозволю, щоб вона мене побачила такою, навіть мови немає. І я знаю, що вона зробила б це так, аби я виглядала бридкою. Добре, що ти прийшов. Ріж.

— Що?

— Ріж, кажу.

Тож Толпі й різав. Різав, а темні локони падали на рушник, яким Аделя прикрила плечі, на її ноги, на землю. Скоро він ходив по пахкому килимі з жіночого волосся. Не думав, що їх може бути аж стільки і що вони можуть бути настільки товстими. Наче чорні нитки. Увесь той час Аделя сиділа, заплющивши очі.

Коли він скінчив, вона мала вигляд опудала. Довгі жмутики волосся стирчали тут і там, навсібіч. Аделя розплющила очі та критично оглянула себе в малому опуклому дзеркальці для гоління.

— Отут ще підріж. І тут. Тепер візьми помазок, нанеси на голову піну і поголи. Тільки не поріж більше, ніж треба. І не оскальпуй мене випадково. Хоча… це б полегшило роботу старому жидярі. Ну, давай. Ти ж чоловік, краще вмієш голити, ніж та профурсетка Размус.

Хлопець не зізнався, що досі він голився лише раз: коли батько був п’яний, Толпі вкрав у нього бритву й жахливо порізав собі губу. Позбувся хлопчачого пушку на підборідді разом із чималим клаптем шкіри; відтоді щетина в нього чомусь не бажала витикатися ніде, крім як над верхньою губою.

Порізав він Аделю лише п’ять разів.

Дівчина зволожила рушник і стерла з голови рештки мила. Потягнулася по цигарку, чиркнула сірником. Красивої форми лисий череп блищав хворою білістю.

— Ну і як я тобі подобаюся? — запитала вона. Посміхнулася. Посміхнулася, але лівий кутик її губ нервово тремтів.

Толпі нічого не відповів.

Тільки тепер він помітив, наскільки красиві, неймовірно красиві її вуста.

* * *

Осінні сутінки швидко розлилися вулицями Любліна. В Аделі був трохи непритомний погляд, а в її диханні відчувався алкоголь — алкоголь та ще щось трав’янисте, ніби аніс чи селера. Рабин поморщився, але промовчав.

Вони вийшли з будинку на Золотій уп’ятьох: Геспер, Тифон, Аделя, Сірничок і Толпі. Перед виходом пані Марія кожному, окрім чорта, накреслила на чолі знак хреста, навіть товстому господареві, який пирхав і щось бурмотів про старих баб та сільські забобони.

Надворі сіялася мжичка.

Мляве світло, що лилося з вікон, відбивалося від бруківки. Вбрання швидко просякло холодною вологою, від якої свербіло в носі та хотілося чхати. Попереду йшов старий вихрест — повів усіх вздовж муру монастиря домініканців і далі, в темну браму та на подвір’я театру. Сірничок не хотів іти цією дорогою, а проминаючи монастир, тремтів, наче в пропасниці, й Толпі, який один не бридився вербним чортом, мусив нести його на руках. Важив той небагато, не більше опіреного курчати. Заспокоївся лише, коли вони дісталися діри в мурі позаду театру, тієї самої, через яку на світанку Толпі тікав від гайворонів.

— Підемо навколо, — сказав Азриель впівголоса, хоча поблизу не було нікого, хто міг би підслуховувати. — Підваллям та Замойською вниз, аж до Королівського ставка. Потім завертаємо праворуч і знову піднімаємося вгору, аж на Змійгрод. Кружна дорога, але ми повинні оминути всі барикади.

— Бернардинською? — запитав Тифон із сумнівом у голосі. — Це ж треба пройти поблизу броварні, а в броварні сидить червона банда. Із тим само успіхом ми могли б пройти крізь Єзуїтські ворота і крикнути: агов, ми тут!

Аделя на ці слова дурнувато захихотіла і повисла на руці Толпі. Дихання її відгонило краплями