Порожнє небо - Радек Рак

— Підійде. Прошу, Толпі. Йди вже. Пам’ятай, що ти мені обіцяв. Я дам тобі провідника, який виведе тебе до дверей. Опинишся на Змійгороді. Це за кілька кроків від Старого Міста. Йди вгору, й потрапиш до собору. Зустрінеш вартівників Еркаеса, але не лякайся, вони пропустять тебе, якщо покажеш мій знак. — Мадам склала губки в чудове коралове «О», і з них випурхнув криваво-червоний метелик; його крильця іскрилися, наче наелектризовані. Жінка нахилилася над Толпі та поцілувала його в чоло. Поцілунок горів, немов Мадам випалила на його шкірі тавро.

— Бувай, дорогенький, — сказала вона та граційно увійшла до голови карлика, притримуючи поділ сукні.

— Ну, йди, не стій, — сказала вона устами Бруно, але своїм голосом.

Толпі притиснув до грудей обидві баночки й прожогом вискочив у коридор, прикусивши язика, щоб не закричати. Кривавий метелик обтанцював навколо його голови і полетів уперед. Хлопець рушив слідом.

Сходи, тунелі, підвали. Все вище. Усюди лежали сплячі люди. Це була наче мандрівка країною мертвих. Він не оглядався. Шеол, так. Яремка добре сказав.

Метелик вивів його назовні, в бурий, сліпий передсвіт, а потім якось зморщився, з ледь чутним писком зісохся і щез, наче згорілий папір. Вітер розвіяв попіл.

Міцно тримаючи баночки, Толпі рушив угору вулицею. Розвиднялося. Над кам’яницями, на тлі ультрамаринового неба, тепер виразно вимальовувалася Тринітарська вежа. Вулиця Змій-город закінчувалася кількома сходинками, що вели догори, до зруйнованого соборного майдану. Біля барикади із брукованого каміння та цегли кілька революціонерів гріли над коксівником змерзлі руки і цмулили самокрутки. Всі були кремезні, з широкими плечима та твердими щелепами, немов з пропагандистського плаката. Побачивши чужого, один схопився за гвинтівку, але відразу опустив дуло і низько вклонився. Толпі відступив на крок: мав бажання дременути якомога далі, але один із чоловіків запитав його:

— А куди це ти йдеш?

— У Старе Місто… Прошу, не вбивайте мене.

— Вбивати? Тебе? — здивувався той. — Ти ж носиш знак нашої Пані.

— Якщо хочеш дістатися до Старого Міста, то спробуй від Підвалля, через діру за старим театром. Якщо тебе пропустить Смертюх.

— Смертюх?

— Ти що, з дуба впав? Той Смертюх, який диявольським способом звів одного попа з бандою баб та якихось блазнів, одягнених янголами, наче якісь довбані колядники. Тепер і на пів сотні кроків не підійдеш, бо кров носом іде, і в лобі образу дудонить, наче там полк війська марширує, а в тих, хто слабший, відразу в голові паморочиться. Якби не Смертюх, увесь Люблін був би нашим ще позавчора. Але якщо бажаєш спробувати, то є сенс іти саме від Підвалля. Мури там низькі, як для хлопа, та ще й мохом поросли. І дірка в них така, що й возом проїдеш.

Толпі попрощався із ними, глитнув на відхідну трохи поганючого самогону, яким його почастували ересківці, затягнувся махоркою і рушив в указаному напрямку.

Підвалля тулилося до південного та східного схилу староміського узгір’я. Вгорі здіймався мертвий скелет собору. Здавалося, що кожної миті він міг завалитися та поховати під собою маленькі й перелякані будиночки внизу. Толпі йшов серединою цілком порожньої вулиці: може, після недільного нальоту мешканці виїхали звідси, а може, перелякалися й тепер не виходять з домівок. Він ішов, роздумуючи над тим, чому ересківці не застрелили його на місці, наче качку, та ще й почастували смагою та самокруткою, і що за знак вони мали на увазі. Він ішов, а холодний страх дуже повільно огортав усе його тіло, проникав до тремтливих ніг і стиснутого горла, до наповненого жовчю шлунка. Він ішов…

— Толллл-пі. Толлл-пі. Ту, гу, гу, — хрипло загуготіло щось згори.

Спонукуваний скоріш інстинктом, ніж розумом, він припав до землі. Крила зафуркотіли в нього над головою, вітер розмаяв волосся. З переляку Толпі кинувся бігти, куди очі дивляться, аби подалі, серце його стукотіло, наче кулемет, перед очима вставав образ пікколо Бобо, якому гайворони розвалили пів черепа. Кррра-ха!

Птахи — швидші. Лоскіт крил торкається його обличчя, лоскіт, наїжачений дзьобами і кігтями, лоскіт, заплямований кров’ю і смертю. Толпі, здається, кричить. Рефлекторно закривається рукою, одна банка вилітає в нього з-під пахви. Здається, він чує брязкіт скла. Краєчком ока помічає, як кошмар розливається по болотистій дорозі.

Щось сухо тріснуло, наче зламалася велика гілка, і птахи злетіли, крячучи. Хтось намагався підвести Толпі на ноги, але ті тремтіли та підламувалися в колінах.

— Уперед! — хлопець отримав ляпаса і за три секунди прийшов до тями; його рятівник, здається, ще не був у цьому переконаний, бо ляснув по другій щоці. — Вони повернуться і розірвуть тебе на мокре шмаття! А я вже й так ледве можу пукалку тримати.

Голос був на диво знайомий, і коли Толпі протер затьмарені переляком очі, то упізнав отця Рушеля. Домініканець вправно перезарядив зброю. За мить вони бігли вгору порослим будяками схилом, до діри в мурі позаду театру.

Театр відділяв монастир домініканців від собору. Коли каркання почулося знову, чернець штовхнув хлопця вперед і вистрелив ще раз. Толпі не озирався, щоб перевірити, чи домініканець вцілів, але птахам не вдалося дістатися до хлопця, і він безпечно здолав мур. Розлючені гайворони кричали та клубочилися по той бік. Отець Рушель прицілився і знову вистрелив. Навсібіч полетіло чорне пір’я, а одне пташисько мертвим гепнулось у кущі.

— Твоє щастя, що я вийшов потренуватися в стрільбі. Ух, щось я щоразу стаю слабшим, — похитав він головою. Порослий мохом мур просвічувався крізь його постать.

У відповідь Толпі лише важко задихав, зігнутий навпіл: сльози котилися обличчям, а слина — підборіддям, під черепом нуртував страх.

— Я б запитав, чому Суддьокрук так на тебе заповзявся, — почав примарний чернець. — Запитав би, але цікавість — перша сходинка до пекла, а буває так, що і остання, що ми бачимо по деяких янголах. Але я скажу тобі, хлопче, одне: і друга, і ворога шукай собі по своїй мірці. Не пхайся на очі більшим за тебе, бо нічого доброго з цього не буде. А справжня ворожість — це як справжня приязнь: можлива лише між рівними.

Коли хлопець вирівняв дихання та нарешті підвів напухлі очі, отця Рушеля вже не було. Може, він пішов собі у туманний, несміливий світанок. Може — щез. Хтозна.

* * *

Побачивши виснаженого нічними пригодами Толпі, Аделя грізно взяла руки в боки.

— Ну, ви тільки погляньте, повертається блудний син. Я тебе не змогла знайти.