Порожнє небо - Радек Рак

— Хто ви такі? — запитує Толпі.

Його комаха застригла кістяними виростками, що стирчали з черепа: ті були схожими на вуха кажана.

Ми — віркуни.

І Толпі цього вистачило.

Віркуни ринули вгору ривками. Здавалося, що вони от-от проб’ють небосхил і опиняться в тих дивних краях поза світом, які за життя не бачила жодна людина, окрім Єноха, Ілії та Богоматері, а останнім часом — ще й купки люблінських євреїв під проводом Відаючого Горовіца. Зорі вплутувалися в розчухране волосся Толпі. Люблін невиразно, мов шматок кварцу, блискотів унизу; Люблін і весь світ, від краю до краю, міста і села, навіть рідне село над Бугом і дивні зарості на правому березі річки, за якими вже нічого немає, а навіть якщо є, то точно нічого такого, чим варто було цікавитися.

А потім — не можна ж бути п’яним надто довго, ти або тверезієш, або впадаєш у чорне отупіння без марень й опиняєшся на зворотному боці осяяння, — потім вони шугонули вниз так, що аж серце загупало в горлі.

Політ віркунів зробився рваним, більше схожим на політ ластівок. Вони хапали щось передніми лапками, а гострі щелепи з хрускотом перемелювали те щось на дрібні шматки. Віркун Толпі ввійшов у круте піке; від швидкості у Толпі пішла носом кров і виникло бажання проблюватися. І лише коли хлопець вивернув залишки вечері, зумів придивитися, що саме хапають комахи.

То були якісь дивні, гнучкі створіння, прозорі, наче імла серпневим ранком. Тріпотіли нервово крильцями, мов нічні метелики, й мінилися фосфоричними барвами розлитого гасу. Гинули в пащеках із хрумтінням та приглушеним пищанням.

Віркун Толпі вирівняв політ. Тепер він ішов по дузі, низько над містом, так що було видно окремі комини та сколіотичні хребці дзвіниць. Імлистих створінь у повітрі роїлося все більше, наче десь неподалік було їхнє кубло. Вони летіли темною вулицею барвною процесією, напівпрозорі конфеті, привиди-непривиди. Толпі вдалося схопити одне.

Було воно крихке, наче дуте скло, асиметричне, його форму було важко описати: з одного боку пузате та роздуте, а з другого — вкрите м’яким хвилястим пір’ям чи, радше, якимись відростками, що трохи нагадували гребінець когута, а трохи — тих дивних морських створінь, чи то рослин, чи то тварин, чиї гравюри Толпі бачив у будинку Тифона в атласі з природничої історії. Під тонкою пергаментною оболонкою билося набухле серце, а все тіло неритмічно пульсувало. Втім, ніде не було видно голови чи якоїсь іншої частини тіла, яку можна було б розпізнати. Чи воно жива істота, чи, може, щось геть інше — хто б міг це знати? Толпі доглядався до серця, до його пульсації, прислухався до тихенького постукування відростків. Перед очима чорнота і тьмяність сну, голова важезна, наче камінь, і за мить Толпі вже десь зовсім в іншому місці — у невеличкій кімнатчині на мансарді кам’яниці на Золотій, номер три, у рипучому ліжку, під шорсткою ковдрою зі штучної мануфактури, яка при кожному русі стріляла іскрами. А під цією ковдрою із ним разом — Аделя, із тілом вогнистим, наче вона тільки-но вийшла з печі; ніхто в усьому світі не відає, чому жінки мають таку гарячу шкіру, наче під її поверхнею танцює вогонь. А коли Аделя просувається над Толпі, від її живота б’є жар — і від грудей, що торкаються грудей хлопця, і від тої чудової заглибинки поміж ключицями, і від пахв, що обдають запахом олив та гірких помаранчів. Толпі хапається за її по-жіночому міцні руки, хапається тим сильніше, чим глибше дівчина дихає, і водить губами по її грудях, покусує, поскубує, наче лошачок, рожеві пиптики дівчини вкриваються гусячою шкіркою. Мигдалева задуха висить у повітрі, волога збирається на вікнах. Мигдаль, олива та гіркі помаранчі. Це смаки кохання. Так смакує Аделя. В усьому світі немає речей смачніших за її пахви. Від запаху тієї оливи і тих помаранчів щось стискається у Толпі внизу живота, щось пульсує в його вглибині, світ зменшується до голівки його молодої мужності — і Толпі вже знає, що не зуміє стриматися, що ще одна мить — і…

Хлопець стиснув у руках крихке створіння, аж в того із хрускотом репнула оболонка, і Толпі залив прозорий вміст тіла імлистої істоти. Її серце стрепенуло раз, і другий, і третій — і завмерло. У повітрі розлився запах мигдалю та гірких помаранчів, але відразу й зник, а може, його навіть ніколи й не було, а Толпі все це лише примарилося. Холодна ніч завжди болісно тверезить.

Сон, захихотів віркун під ним. Можна було заприсягтися, що злостиво. Лише сон.

Тепер він летів вулицею, тісною і темною, бо майже всі ліхтарі були тут розбиті. Три- та чотириповерхові кам’яниці нависали над нею похмурими фасадами. У вікнах стояв цвинтарний морок. А снів тут було повно, вони безладно плавали у повітрі. Віркун хотів був зробити різкий поворот, аби схопити винятково жирний екземпляр, і Толпі із криком упав на землю, у розбабляне болото, бо вулиця була небрукованою.

Не всі будинки стояли тут мертвими. Коли Толпі вигрібся з калюжі, помітив неподалік притлумлене світло, яке сочилося із малих напівпідвальних віконець. Крізь причинені двері до напівпідвалу вливалися кольорові сни. Віркуни кружляли над тим будинком, наче хижі птахи.

Він несміливо постукав у двері та, не чекаючи на запрошення, увійшов.