Порожнє небо - Радек Рак

— Мгм. Гм. Що? Ні, я аж ніяк не маломовний, — відповідає Геспер і замовкає аж до тієї миті, коли вони наближаються до кав’ярні на подвір’ї, тої самої, що днем раніше.

Кава знову — пречудова. Старий вихрест випадково розсипає на стіл цукор. Змітає його долонею на землю. Крадькома виймає з кишені піджака каблучку матері Тифона й стискає її в руці.

— Пані Маріє, я повинен вам дещо сказати.

— Так? — пані Размус подивилася на нього, заскочена зненацька, а старому наче язик прилип до піднебіння. Не так. Геть не так. Вона не погодиться. Що воно взагалі за ідея; недолуга, дурнувата ідея.

Він кахикнув. Покрутив філіжанку на блюдці. Знову кахикнув.

— Це трохи важкувато сказати… бо із тим місяцем… це все так… як би це сказати, щоб ви правильно мене зрозуміли…

— Щоб я що правильно зрозуміла?

— Щоб я міг витопити новий місяць, ви маєте стати моєю дружиною.

Пані Марія завмерла із філіжанкою на півдорозі до рота. Геспер зірвався з місця, зачепивши при цьому коліном столик, аж дзенькнули ложечки, та укляк перед пані Размус із каблучкою у простягненій руці. Каблучка трохи липла до шкіри через піт і цукор. Старий рабин відчув, що червоніє, червоніє аж до кінчиків волосся. Його господарка дивилася на нього риб’ячим поглядом не блимаючи і все ще тримала філіжанку на рівні пишного бюсту.

— Що ж, пане Яне, ви могли хоча б подумати про якісь квіти…

* * *

У будинку Тифона Ґорґоновича їлося і багато, і смачно. Їлося так завжди, і не могло бути інакше в день заручин його друга, Яна Азриеля Геспера, із пані Марією Размус.

— Так було і так буде! — господар грюкнув кулаком об кухонний стіл, коли Аделя заявила, що немає з чого приготувати святкову вечерю. — Ми не будемо за такої оказії жерти картоплю та капусту, мов якісь свині. Я не дозволю, хером своїм клянуся, просто не дозволю — і квит!

— Тифоне, любий мій, — Аделя обійняла старого вусаня, буцнулася чолом об його чоло і вкусила за позначений фіолетовими жилками ніс. — Революція…

— Сраволюція. Людина за певних оказій і їсти повинна, як людина, от що.

— Але ж ти сам розумієш, що зараз це неможливо зробити. Я б охоче приготувала щось особливе, і ти чудово знаєш, що я не скупа…

— Знаю або й ні, — Тифон трохи відсунувся. — Що мені насправді відомо про тебе? Одне, мабуть: що ти кудись зникаєш ночами.

Аделя стиха розсміялася, наче вода зашуміла в потоці.

— Куди зникаю — туди і зникаю. Моя справа. Можу зробити серник. І подати до нього турецьку халву.

— Халву? В тебе є халва?

— Авжеж. І кілька інших делікатесів також, які сховала від тебе, бо ти б їх давно зжер.

— Але якби бодай шматочок…

— І мови немає, в тебе лише живіт від цього росте.

— Який птах, такий і дах! — зареготав Тифон. Аделя із насмішкуватою міною виставила його з кухні.

* * *

У будинку Тифона Ґорґоновича їлося і багато, і смачно, а Аделя із найпростіших продуктів уміла випаровувати справжні шедеври кулінарного мистецтва. Толпі з насолодою вгризався у картопляний серник; тонюсінький шар безе солодко хрускотів на зубах. Коли ніхто не дивився, хлопець кидав Сірничку під стіл крихти побільше. А коли серник майже повністю зник, Аделя подала халву, липку і тягучу. Толпі ніколи раніше нічого подібного не їв, а оскільки халва була дуже солодка, то він накинувся на неї з іще більшим запалом. Його швидко знудило, а родзинки застрягли між зубами.

На щастя, чудові десерти трохи прикрасили скромний обід, що складався з вареної картоплі, квашеної капусти та обсмаженого до красивої рум’яної кірочки сала.

Оскільки ніхто не згадував про коньяк, Тифон наливав горілку. Наливав переважно собі, Аделі та крадькома — Сірничкові. Толпі він наповнив лише чотири келишки, бо потім хлопець зрозумів, що горілка кепсько поєднується з халвою, і вибіг геть. Коли Геспер потягнувся за келишком, пані Марія грізно на нього глянула, і спровинений рабин удав, що насправді він простягнув руку по сільницю. Але потім наречена, посилаючись на головний біль від надміру вражень, пішла, ще раз змірявши — виходячи — коханого грізним поглядом. Тож за столом залишилися лише чоловіки, бо Аделю, яка куняла від надміру горілки над порожньою тарілкою, та Сірничка, який скрутився по-котячому навколо її пантофельок, можна було не рахувати. Усі були наїдені, сонні та трохи напідпитку. Наче на Боже Різдво.

— Ну то кажи, Ясю, як ти це зробив, — Тифон зі змовницьким виглядом нахилився до старого товариша. Той лише стенув плечима.

— Хамським методом.

— І що ж то за хамський метод?

— Сказав їй правду.

Тифон аж шморгнув носом від здивування.

— Як це — правду? Сказав: слухай, Марисю, мені треба тебе виграти, щоб створити той траханий місяць?

— Виходить, що саме так, хоча слова я добирав дещо ввічливіші.

— Шкода мені тебе, Ясю. Шкода, йой, шкода, але якщо вже не можна було інакше… — Ґорґонович зітхнув і знову налив у келишки горілку. Цього разу Геспер випив залпом.

— А мені здається, Тифоне, що я не міг вправитися ліпше. Хто створить мені дім кращий, ніж Марія? Це жінки створюють дім. Може, годі вже жити самотою. Самотність скреготить на зубах, якщо жувати її надто довго. Я стільки років бурлакував. Досить. Якщо ми взагалі залишимося живими. А хоча б і не залишилися, я хочу ці кілька днів прожити саме так: дома. А самотній чоловік навіть у палаці — безхатько.

— На мою волохату сраку, Ясюню, чого це ти раптом? Випий краще горілочки, бо ти якісь нісенітниці німецькі плетеш.

— Дякую, Тифоне. Мені б не завадило трохи протверезіти. Для різноманітності.

— Як собі бажаєш, — Ґорґонович похитав своєю головою, мов у зубра. Взяв розпашілу та напівпритомну від алкоголю Аделю за худий зап’ясток. — Ходімо. Може, це і добра ідея. Ми теж трохи собі протверезіємо, але в іншому місці та іншим чином.

* * *

Як уже говорилося, халва та горілка були не найкращим поєднанням, і шлунок Толпі швидко в цьому переконався. Хлопець хвильку шукав місця настільки спокійного, аби до нього не долітав гомін розмов з їдальні, який, невідь чому, дратував і викликав млість. Тишу він знайшов лише поверхом нижче, на кухні. Вклався у запічку, але низька стеля кружляла перед очима у важкому, гіпнотичному танці, а стіни, здавалося, хилилися та горбилися все сильніше та сильніше. Толпі виригав у цеберко, але це нітрохи не допомогло. Кружляння стін та стелі припинялося, лише коли