Порожнє небо - Радек Рак
Аделя хихоче, коли Толпі тягне зубами за якийсь гачок.
— Дурненький, — каже вона хриплим шепотом, швидко повертає голову і торкається кутика вуст Толпі губами, твердими та гладкими, наче слива; якщо її надкусити, то солодко-кислий сік потік би підборіддям. — Спи вже.
І Аделя кладе на себе руку Толпі та притискає ліктем так, щоб він міг обіймати її за стан, — і одночасно так, щоб він не міг дотягнутися до її грудей. Тихенько сміється, коли хлопець намагається просунути пальці все вище й вище, і ще трохи, аби лише торкнутися тих м’яких, важких вигинів; а може, вона й не сміється, а Толпі просто так здається. І якоїсь миті хлопець, мабуть, таки торкається грудей Аделі, на коротку, коротесеньку мить, так, напевне так, він таки торкнувся, і від цієї радості мало не вибухає там, унизу.
— Та спи вже, дурнику, — Аделя сміється вже вголос та відводить його руку.
Толпі засинає із якоюсь стрічкою в зубах, бо це є саме така ніч.
* * *
— Толпі, Толпі, талатайство, нумо, допоможи мені із стелло…
Ян Азриель Геспер завмирає на порозі кімнатки Толпі, бачачи в його ліжку Аделю, яка цнотливо прикривається ковдрою, хоча вона все одно у важкій нічній сорочці, в якій із чистим сумлінням могла б спати навіть пані Размус, бо в цьому одязі нічого не видно і навіть важко про щось здогадатися. Толпі, не помічаючи присутності старого рабина, хропе уві сні. Імлистий світанок вливається у вікно.
— Кхрррм… — Геспер відскакує, палає, блідне, знову палає.
— Я вже його буджу, — каже Аделя, абсолютно спокійна. — Будьте ласкаві трохи почекати.
XIX. Як Толпі зустрів віркунів
Тифон пирхнув над філіжанкою чорної кави, обшморгавши все навколо.
— І тримали мене за порогом, уявляєш собі, за порогом, як якогось… якогось пахолка! — старий рабин кружляв кабінетом червоний, наче мальва, а на його скроні пульсувала товста вена.
— Заспокойся. Мабуть, тобі щось примарилося.
— Нічого, сука, мені не примарилося! — гарикнув Геспер і гепнув кулаком по секретеру.
— Але ж, Ясю, лишень подумай: Аделя — й такий недоїда…
— Ти мені тут не «ясюй», я бачив те, що я бачив.
Тифон зареготів у відповідь.
— А навіть якби і так, то що з того? Аделя доросла, а я тобі вже казав: мій дім не монастир, а вона не абат. Що тобі до того?
— Що мені до того? Як це — що мені до того? Шмок золь дас треффн! Я ж того баламута сюди привів!
— Ну, мені чомусь здається, що хоча ти ще не пошлюбився з Марисею Уславленою, але вже потрапив до неї під каблук, ти навіть думаєш точнісінько так само, як вона. І навіть якщо це правда, то я не знаю, хто кого збаламутив.
— Хто кого, хто кого. Все ж Аделя — дівчина.
— Ну то й поїбати, Ясюню, — Тифон старанно розмішував цукор у філіжанці з кавою. — Якщо такі старі розпусники, як я, можуть гострити зуби на дівочу цноту, то й Аделя може гострити зубки на незайманця. То не наша справа. Проте, гадаю, я цього Толпі таки недооцінив — хоча він і шмаркач, але трохи набрав ваги в моїх очах.
— Не збивай мене з пантелику, Тифоне.
— Краще б ти зайнявся іншою цнотою, Ясю.
Геспер знову впав на стілець. Згорблений, із лівим плечем, що було вище правого, він зараз нагадував вибляклу та неоковирну ганчір’яну ляльку.
— Маєш якусь каблучку? — озвався він нарешті.
— Каблучку?
— Ну які ж заручини же без каблучки?
— І звідки я ту каблучку візьму? У будинку самі лише персні.
— А вони не нададуться?
— Йой, Ясю, нічого тебе в тих твоїх єшивах не навчили. Борони тебе Вельзевул подарувати жінці на заручини перстень!
— А в Аделі немає?
— Може, і є, але на палець твоєї Марії не налізе. Аделя носить одинадцятий розмір, щонайбільше — дванадцятий, а в Марії принаймні вісімнадцятий, а то й більший.
— І звідки ти все те знаєш? — здивувався Ян Азриель.
— Як ти стільки років зумів на світі прожити, просто не віриться, — Тифон зітхнув, звівся на ноги, відчинив секретер і витягнув звідти шкатулку, а зі шкатулки — каблучку, трохи подряпану, з червоного золота, із вправленим камінчиком кольору неба після заходу сонця. Може, це був сапфір, може — синій карбункул, а може, щось інше, вихрест не мав про це ані найменшої гадки. — Це моєї матері. Красивою вона була жінкою. В житті б нікому її не віддав, та що там — навіть би не показав, — він трохи повагався, зважуючи на долоні каблучку. — А вже щоб віддати такому старому грибу… Добре, що мама цього не бачить.
— Бачить, не бачить, а справу ти, принаймні, полегшиш. Бо поки що ти нічого не зробив, аби врятувати свій товстий зад від Суддьокрука.
— Давай обійдемося зараз без проповідей, я ж не набожний жид, щоб рабина слухати. Та й зад — цінна річ, в людини він лише один на все життя, і про нього слід дбати. Тримай.
* * *
Ранок того дня був якимсь напруженим і сповненим дивного неспокою. Щось висіло у повітрі, й це була не лише імла.
Це мої страхи та побоювання, пояснював собі Геспер, знову йдучи попід руку з пані Размус. Страхи та побоювання, так. Утім, він добре знав, що сам себе обманює. Досвід, набутий на лівих гілках дерева Сефірот, тепер здиблював волосся на його карку. Все було сповнене недоброго очікування. І перехожі на вулицях ніби такі, як завжди, але якось було їх не так багато. І ятки на Площі По Костьолу — їх також було ніби трохи менше. І вікна, і двері будинків зачинені ретельніше — можна було подумати, що в Старому Місті панує якась пошесть. Місто чекало та напружувало під шкірою м’язи.
Ян Азриель спостеріг усе це, але його голова була забита дещо іншими речами. Він мав намір освідчитися, а чоловік, який планує освідчитися, на ті речі, що не мають стосунку до освідчення, уваги майже не звертає.
— Порожньо сьогодні, — промовила пані Марія.
— Умгм.
Золота, Ринок, Гродська. Шлях — як і вчора, а тому відомий та безпечний. Геспер відчуває, як у нього пітніють долоні.
— Що це ви такі маломовні,
