Порожнє небо - Радек Рак

— Про що тобі йдеться? — звів брову старий рабин.

— Ти й справді не знаєш, про що? Не бачиш, як ця баба водить за тобою очима, наче кіт за сметаною? Як за столом підсовує тобі найласіші шматочки, як хапає за руку: нехай пан не переймається, у вас і так місяцем голова зайнята…

— О ні, любий друже. Не відкараскаєшся. Що, вважаєш, я сам-один увесь місяць зроблю, і навіть про дівочу кров потурбуюся?

Тифон якийсь час сидів мовчки.

— Гадаєш, що зуміємо? Навіть якщо здобудемо ту кров? Снів у нас немає, зоряного сяйва — катма, янголів останнім часом я теж навколо щось не бачив, — відізвався нарешті вусань. Ян Азриель, роздратований, засовався у кріслі.

— Де той Толпі? Тут холодно.

— Коньячок також непогано гріє. Може, все ж таки пригубиш крапелинку?

— Я б випив пива.

— Немає, Ясю. Знаєш, гостей пивом розігрівати погано виходило, йшла здебільшого чиста та якісь кольорові. Інколи, як дами приходили, то вино. А поети п’ють горілку.

— Я не поет. І давно не пив пива. Якщо в неділю Суддьокрук має забрати нас до пекла, я волів би напитися чогось хорошого. А не вдавати, що мені смакує коньяк.

— Але ж, Ясю, чого це ти раптом… Ти серйозно? Що ми, насправді той місяць…

— Не зуміємо. Шансів немає. Я, pardon le mot, у дупі. Звідки я візьму ті сни? А кров? Зоряного сяйва, може, трохи вдасться назбирати, але ж янгольські пера нам мали б хіба що з неба впасти.

До їдальні увійшла Аделя. Разом із Толпі. Вираз обличчя мала таємничий.

— Толпі для вас дещо знайшов, — заявила. — Вважаю, вам це сподобається.

Хлопець мовчки поклав на кавовий столик пук запиленого пір’я з прожилками срібла та золота. Пір’я було красиве.

* * *

Невідомо, коли Толпі поділився б своєю здобиччю, якби не зустрів у холі пані Размус.

— Добре, що ти тут! — крикнула вона, коли хлопець сходив за дровами. — Йди-но сюди. Посидь хвильку з Аделею, щоб їй не було так сумно. Я поки що приготую ванну, — а коли він підійшов ближче, то прошепотіла йому на вухо: — Слідкуй за нею. Невідомо, що може шиксі, вихованій у такому домі та вигодуваною дешевими романами, стрелити в голову. Ще отруїтися захоче чи вени порізати.

І пішла собі із великою балією під пахвою.

Аделя на кухні закінчувала витирати виделки з ложками та порцелянові тарілки. Толпі дивився на руки дівчини; в тому, як вона терла широкі поверхні тарілок та тісне нутро філіжанок, було щось гіпнотичне й не зовсім пристойне; у Толпі аж кінчики вух запалали. Він стояв так і мовчки витріщався на дівчину, аж поки Аделя раптом помітила його присутність, скрикнула і впустила з рук десертну тарілку. Порцеляна розлетілася на дрібний мак.

— Але ж я злякалася! Ти наче кіт ходиш.

Толпі хотів було побігти за мітлою, проте служниця його випередила, і йому довелося стояти на порозі, не знаючи, куди подіти руки.

— Я вже скінчила. Ти щось хотів?

Він заперечливо похитав головою. Відкрив рота, але не знав, що сказати, тож закрив його знову. Потім — знову відкрив. І знову закрив. Аделя це зауважила, бо подивилася просто на нього і з тихим цмоканням, по-риб’ячому, кілька разів також відкрила та закрила рота, дражнячись. Захихотіла.

— Пані Марія сказала наглядати за вами. Бо ви романами вигодувані, тож щоб не отруїлися, не порізали собі вен, не зробили нічого такого, — випалив він. А коли закінчив говорити, то весь зашарівся. В устах пані Размус ці слова начебто мали сенс, але коли їх промовив він, то звучали вони дещо по-дурному.

Аделя на те вибухнула сміхом, відкинувши назад голову. Зуби в неї були дуже красиві, красиві та рівні, барви слонової кістки, до того ж — усі. Вона скуйовдила Толпі чуприну.

— Щось ви всі в цьому домі геть подуріли. Чи я здаюся такою, що мала б труїти себе або вени різати?

Хлопець спантеличено похитав головою.

— Отож і мені так здається. Сідай, якщо тобі зараз нічого робити, — Аделя змела з табуретки під вікном пил, а сама всілася на підвіконня. — Дурненька слабка дівчина — саме так вони думають. Такою мене бачить старий Геспер, якщо взагалі помічає. Тифон бачить веселу сучечку, коханочку в будинку, щоб його товариші по горілці мали чому заздрити. Вони й гадки не мають, скільки життя всього на жіночі плечі кладе. Що кожна жінка має бути сильною — або залишиться дитиною. Їм, чоловікам, набагато легше вважати мене такою дитиною. Навіть пані Марія так мене бачить: дурнувата курка, з якої, може, в іншому випадку була б непогана дівчина, але що ж, вона із поганого будинку, й будинком тим до мозку кісток зіпсута. В очах пані Марії лише вона і є справжньою жінкою; решта — це просто діти. Кінець кінцем, може, не лише Марія, може, більшість жінок так відчувають світ.

Аделя чиркнула сірником, запалила цигарку. Затяглася глибоко, випустила носом дим, бридко, по-чоловічому. А проте була тієї хвилини дуже вродливою.

— Пан Юзеф вартий був більшого, ніж усі вони разом узяті, — пирхнула вона гнівно. — Ну, може, ще отой бідолашний Бобо… Але було в Бобо щось дивне. Здається, він не любив жінок. А пан Юзеф… Несміливий він був, тактовний, але як розмовляв, як жартував! І вмів руки при собі тримати, — вона некрасиво, хрипло засміялася. — Йому я б могла давати раз у раз, скільки б він тільки хотів, наче кішка в тічці. А тепер він — мертвий.

— Мені прикро… — вичавив із себе Толпі, спаленівши.

— Та біс із ним. Світ не завалився, а жити якось треба, — Аделя крутнула цигаркою нервову «вісімку». — Вважаєш, той старий жид зробить нам новий місяць?

— Так бабуня Славуня каже… Ніхто, крім нього.

— А якщо йому не вдасться? Як воно буде, Толпі, без місяця? Адже для створення нового, Тифон мені розповідав, потрібні найдивовижніші компоненти. Геспер усе ще ті сітки на сни розвішує, але в них нічого не ловиться. І чомусь мені, Толпі, здається, що він поняття зеленого не має, звідки їх узяти. І нехай би скільки завгодно він у своєму підвалі просидів, голову ламаючи, нічого не вигадає.

Толпі завагався, а тоді витягнув з-за пазухи пучку просмерділих пилом пір’їн.

— Фе, що воно таке? Прибери це зі столу!

— Янгольське пір’я, — буркнув хлопець.

— Янгольське пір’я?

— Ну, для місяця.

Аделя кинула на нього довгий підозрілий погляд, загасила цигарку об