Порожнє небо - Радек Рак

— То чому ти, дурню, їх ховаєш? Звідки вони в тебе? Та менше з тим, ходімо до Геспера. Ну, швидше. Бігцем, бігцем.

* * *

Того вечора старий рабин відчув новий приплив сил. Він запряг Аделю та Толпі, аби вони навели лад в лабораторії, а сам взявся за поспішне створення нового стеллоскопа. Ересківці знищили чимало обладнання, майже все скло перетворилося на друзки, а щоб вимести його, довелося працювати майже до ночі. Толпі порізав собі пальці об більші уламки.

На щастя, вціліли й гарнець із попелом нічних метеликів, і діжки зі спиртом, і барильце тричі свяченої води. Бо все це Геспер заховав у коморі поміж старими речами, квашеними огірками та консервованими персиками, які стояли там упродовж кількох років і зараз мали вигляд настільки ж апетитний, як анатомічні препарати у формаліні.

Цього вечора Аделя була дивно маломовною. І коли вона дивиться на порізані пальці Толпі, і коли натискає на краї ран, аби кров вимила з них скляні крихти, і коли делікатно перемотує обидві руки хлопця бинтами — все це здається пестощами.

Цього вечора дівчина була вдягнена у звичайну домашню сукню. Розпущене волосся спадає на обличчя й затуляє очі та губи, коли Аделя нахиляє голову. Жодних мережив, жодних бантів та стрічок.

— Йди вже спати, Толпі, — каже вона. — Ледве на ногах стоїш, нічого тобі тут більше робити.

Тож Толпі йде собі геть, і в нього навіть немає бажання хлюпнути собі в обличчя прохолодною водою. Падає на ліжко, збиває подушку і поринає в сон, перш ніж його голова торкається тієї подушки.

Того вечора двері зі скрипом відчиняються, бо Аделя не звикла стукати у власному будинку. Клік-клак, стукотять дерев’яні пантофельки. Толпі просинається і застигає в нерухомості, в не-диханні. Наче один глибокий вдих міг би розвіяти Аделю, мов пух кульбаби.

— Бачу, що ти не спиш, тож не вдавай сонного, — говорить дівчина хриплуватим напівшепотом.

А Толпі все так само лежить, скручений клубочком, обличчям до стіни, лежить, мов паралізований, не може ворухнутися, все тіло — як не його, в роті сухо, ніби піском потрушено. Клік-клак, клік-клак. Аделя вже поруч, на відстані дихання та оксамитного шелесту сукні. Пахне вона цигарками, лугом і квітковим милом.

— Посунься трохи.

І хоча Толпі не в змозі ворухнутися, дівчина залазить під ковдру і пригортається до нього ззаду: її коліна під його колінами, її живіт та груди притиснуті до його спини.

— Мені так сумно, Толпі. Мені страшенно сумно, — шепіт Аделі палить його потилицю.

— Ви кажете про пана Юзефа? — нарешті він вичавлює із себе.

— Ні. Так. Не лише. І не звертайся до мене так. Якщо кажеш «ви» жінці, з якою лежиш в одному ліжку, то це або частина тонкої любовної гри, або щось пішло геть не так. Ну, годі. Який же ти напружений!

Толпі не знає, що на це сказати, тож не озивається взагалі. Аделя зводиться на лікті.

— Ти через щось ображаєшся на мене? Як хочеш, то я собі піду. А як ні — то обернися, прошу. Обійми мене. Це чоловікові треба обіймати жінку, а не навпаки! До кого ж мені ще йти? Тифону лише одне в голові, а потім він за три секунди засне. А цей старий жид просто жахливий. Прошу тебе.

Тож вони лягають навпаки: Толпі позаду Аделі. І коли дівчина ввірчується та втуляється своїми сідничками в його живіт, коли її темне волосся лізе до його рота — немає вже в Толпі виходу, йому доводиться її обійняти та пригорнути до себе.

Руки в Аделі такі холодні та м’які. Хлопець намагається трохи відвести стегна: молода пружність налилася кров’ю аж до болю, тож Толпі соромиться, причому соромиться подвійно: через реакцію свого тіла і через те, що ввечері він не захотів помитися і тепер відчуває на собі піт та бруд.

Аделя, здається, не зважає на все це, лише вмощується зручніше, накривається кодврою по самісіньку шию, і за мить її дихання вирівнюється, стає глибшим. Перш ніж заснути, вона ще здригається, наче під напругою. Потім — спить.

А Толпі не може заснути. Лежить непорушно, кожен м’яз його напнутий, наче струна. Будинок на Золотій мовчить, лише інколи трісне паркетина на підлозі, наче кімнатою ходить хтось невидимий. Години сипляться крізь ніч.

Толпі — пильнує.

* * *

Коли його розбудив жовтневий світанок, він був у ліжку один, у тій самій позі. Притиснута вагою тіла рука задерев’яніла і безвладно повисла, наче шматок м’яса. Ну так, то був лише сон. Сон? Не сон?

Подушка пахне цигарками, лугом і квітковим милом. День за вікном набирає барви льону, а Толпі крутить у пальцях знайдену на простирадлі волосину: довгу, товсту і темну.