Порожнє небо - Радек Рак

— Ох ти ж і дурень, старий соромітнику!

— Але ж, ріднесенький ти мій, я й не хочу ніякої мудрості. Я дурний, це правда. Рабином не стану, небес штурмом не здобуду. Але ти навіть не уявляєш, як мені з цією дурістю добре. У мудрого завжди в голові проблеми. А в мене в голові що? Горілка і шльондри. Ну, сіно та пух кульбаби. І якщо я мав би за щось дякувати Богові, то саме за це. Цигарку?

Геспер, роздратований, взяв.

— Але як я маю з нею розмовляти? Що, може щиру правду сказати?

— «Моє янголятко, мені треба тебе виграти», — зареготав товстун. — Інколи, Ясю, мені просто дивно, що ти так довго на цьому світі протягнув. Такий мудрий, а такий дурень. Чи ти не знаєш, що жінці в жодному разі не слід говорити правди? Та що там: жінці правду говорити навіть непристойно. Жінці правду говорять лише хами.

— Не мудруй тут мені. Скажи краще, як ти розмовляєш з жінками?

— Переважно я з ними не розмовляю, — Тифон стенув плечима. — Бо чи ж вони годяться для розмови? Та ти й сам повинен знати. У балаканині я тобі не порадник. А от у тому, що по балаканині настає — о, в цьому я годен допомогти. Але в говорінні? Що я можу, бідолашний гнойовик? Крім того, Ясю, не прикидайся. Ти й Зоряниця Серпнева — увесь Люблін про це знав.

— Це було дещо геть інше. Зоряниця була моєю товаришкою, повірницею, приятелькою для розмов… Такі жінки для дружин не надаються. А якби навіть і так, то я ж не повинен був узяти шлюб за кілька днів. У тебе такі справи йдуть набагато швидше, — промовив вихрест із легким докором.

— Бо я не балакаю, а справу роблю.

— То, може, і цю зробиш?

— Тут я ради не дам, кажу ж. Я просто дивлюся на ту чи ту — і знаю, скільки можу собі дозволити. Це завжди треба знати. Коли знаєш, що можеш собі дозволити чимало, то немає сенсу говорити багато. А коли знаєш, що дозволити собі нічого не можеш, то хоч би ти що і скільки балакав, пуття з того не буде. Шкода і часу, і язика. І те, й друге можна використати із більшою насолодою в іншому товаристві.

— Іншими словами, ти волієш доступних.

— Жоден нормальний чоловік нічого не має проти доступних жінок, Ясю.

Геспер зітхнув.

— Марія — не доступна. Вошами в бороді Авакума присягаюся, що вона панна уславлена.

— Може, квіточки купи? Хоча тепер із квітами може виникнути проблема, коли місто відрізане… Можливо, парфуми? Французька крамниця на Гродській, здається, зачинена, але ж вони не вилили все у гній. Постукаєш, попросиш — напевне продадуть.

— Парфуми? — застогнав Геспер. — Щось мені здається, що Марія користується виключно квітковим милом. Дай ще цигарку, мені треба голову провітрити.

* * *

Вівторок ліниво переливався зі світанку в пополудень. Під вечір ересківці ще раз обстріляли Краківську браму, але зуміли лише наполохати зграйку голубів; здавалося, що вони й самі роблять це неохоче — скоріше, аби нагадати мешканцям Старого Міста, що червоні все ще стоять біля брами.

Толпі спочатку допомагав Гесперу дистилювати спирт. Але старий був дивно знервований, і хлопець швиденько зник з його очей. Він шукав товариства Аделі. Але в кухні він побачив лише пані Размус, яка була роздратована ще більше, ніж Геспер; тоді він вирішив, що із двох бід ліпше обрати поганий настрій старого вихреста, аніж кепський гумор господині, й повернувся до підвалів.

— Знову ти? — буркнув собі під носа Азриель. — Посидь десь спокійно і не заважай.

Насправді спокійно виявилося лише в коморі, куди Толпі зазирнув, сподіваючись знайти там Сірничка. Вербовий чорт і справді дрімав у шафі. Побачивши хлопця, застриг вухами і протягло перднув.

— Не знаю, чим мені зайнятися, — поскаржився Толпі дияволу.

— Бачу. І тому ти прийшов діймати бідолашного Сірничка.

Хлопець зітхнув і вмостився у шафі. Від підземелля відгонило підвальним холодом.

— І що гризе дурника Толпі? — Сірничок ліниво звівся на ліктях і потягнувся, наче кіт. — Або, радше, хто?

— Про що тобі знову йдеться?

— Не мені, а тобі, і не про що, але про кого. Чорти, може, і не все знають, зате все бачать. А особливо те, що люди вдають, ніби не помічають.

Толпі лише підтягнув коліна під підборіддя.

— Ані ти для неї, ані вона для тебе, — Сірничок завзято почухав дупу. — Ви пасуєте один одному, наче капелюх гусакові. Обоє чудово про це знаєте, але, схоже, лише зажмуритеся, зціпите зуби, аби тільки зробити щось дурнувате, наперекір світові й наперекір розуму, а закінчиться все самими сльозами. Може, твоїми, може, її, а може, й обидвох — не знаю. Але чиїсь напевне поллються.

— Та що ти там можеш знати…

— Саме стільки, скільки дияволи зазвичай і знають. Це персики в тій банці, у тебе під рукою? Відкрий, га?

— Та сам собі відкрий, бісе.

* * *

Аделя приходить у павучому мороці пізнього вечора, сповита у світло від свічника із трьома свічками, який тримає обіруч, в імлі, що пахне морозом, імлі, яка клубочиться за нещільно причиненим вікном та прокрадається крізь підгнилі фрамуги. Вона приходить саме тієї миті, коли Толпі мордується у сповненому напруги очікуванні, а передсонні дрижаки охоплюють все його тіло. Це той час на півдорозі між чуванням та спочинком, коли нічого не діється насправді, й Аделя добре про це знає, а Толпі тільки зараз довідується. Так, це саме такий час.

Надворі біла імла, все завмерло, світ скорочується до малої кімнатчини на піддашші, до підлоги, що скрипить під котячими кроками Аделі, до свіжонакрохмаленої білизни й холодного подиху з вікна, і немає в цьому жодного іншого світу, немає і бути не може. Дівчина ставить свічник на підвіконня та задмухує свічки: одну, другу, третю, по черзі, кожну окремо. Толпі втискається спиною в стінку, бо він завжди воліє бути біля стінки; це лише друга ніч, але й цього вистачить, щоб знати, чи бажає він бути біля стінки, чи з краю ліжка.

Нічна сорочка Аделі шорстка; шорстка тією теплою шорсткістю, яка зігріває все тіло. Толпі водить по ній кінчиками пальців; Аделя мовчить, тож він починає водити сміливіше, всіма пальцями; Аделя мовчить, тож він водить уже долонею, від м’яких рук крізь глибоку долину талії аж до стегна: округлого, яке добре вкладається під його долонею; Аделя мовчить, тож Толпі обережно