Порожнє небо - Радек Рак

Єзус добрий на небі високім, дай нам, грішним, вічний спокій.

— Толпі! — Сірничок, блідий, як вербовий листок, смикнув хлопця за рукав. — Толпі, мені це геть не подобається. Воно суне та йде!

— Від пошесті, гайворонів і війни, — повторив хлопець. — Гайворонів і війни!

Цієї миті повітря захурчало від помахів пташиних крил. На вулиці зароїлося від гайворонів, чорних, мов шматки ночі, кррра-ха. Кілька шугнули на процесію із розчепіреними пазурами, ніби хотіли видряпати очі примарному домініканцю й повискубувати янгольське пір’я — і впали трупом, ледве наблизившись на кілька метрів. Решта пташидел, налякані, обсіли найближчі дахи та парапети й жахливо розкаркалися.

— Рррушель геть! Кррра-ха!

Чернець не звертав на це уваги. Крок за кроком процесія сунула темною ущелиною Підвалля. Тут і там бахкали відчинені віконниці. Пробуджені карканням балухані визирали з вікон. Якась жінка з відразою скрикнула, а песик, що дрімав у темному підворітті, раптом зі страху почав гавкати.

Коли процесія порівнялася з будинком, де переховувалися Толпі з товаришами, отець Рушель урвав спів і підвів до вікна свій погляд. Янголи невиразно бурмотіли церковні тексти.

— А, ось ти де, — спокійно сказав чернець. — Ходімо з нами.

Піддашшя було не надто високо. Недовго думаючи й не звертаючи увагу на розпачливі протести Сірничка, Толпі, немов у запамороці, перекинув ноги через підвіконня і стрибнув униз, із чваканням приземлившись у драглистій твані. Якийсь із гайворонів, побачивши хлопця, хтиво заґелґотав та зірвався у політ, але відразу впав мертвий і якось дивно скривлений, наче щось у повітрі переламало йому хребет.

Толпі напівпритомно рушив із дивною процесією. Коли вони минали Засрану браму, до них приєдналася стара жінка в темній хустині, із обличчям настільки зораним зморшками, що воно нагадувало розтріскане під сонцем болото; вона несла кошик із яйцями, мабуть — на єврейський базар. На Підзамчі отець Рушель завернув ліворуч, на вулицю Ковальську. Тут уже пішло веселіше: до них долучилася купка обдертих безхатьків, молодших за Толпі, двійко суб’єктів з крамниці промислових товарів, п’яничка, який у переплетенні брам намагався знайти своє подвір’я, і навіть бородатий швець. Коли вони минали будинок під номером чотири, той самий, в якому Ян Азриель Геспер наймав кімнату на піддашші, в якогось янгола відвалилася набита соломою голова. Брудні дітлахи з криком кинулися до неї та почали копати, наче м’яч, не шкодуючи при цьому власних щиколоток та гомілок.

Далі по Королівській, ліворуч і вгору, до Краківської брами, до зруйнованого собору. Процесія ставала все довшою, до неї долучалися нові й нові віряни, серед них кілька сестер-кармеліток, перекупки з рогу вулиці й навіть пси і кури. Кури і пси, але не коти, — роїться у сонній голові Толпі, і ця думка чомусь здається йому очевидною і дуже значимою.

За собором їх перестріває загін похмурих чоловіків з червоними опасками.

— Стояти! — наказує один із них. — Згромадження більше чотирьох осіб заборонені. Розійтися!

У відповідь з натовпу в ересківців летять яйця, каміння та шматки бруківки. Клацає знята із запобіжника «тетеха», чоловік здіймає зброю на висоту обличчя; отець Рушель благословляє його, і зброя вибухає в руках у ересківця: крик, революціонер хапається другою рукою за куксу, з якої цебенить кров, його товариші розбігаються підворіттями та бічними вуличками, наче зграйка куріпок, і вже їх немає, ніби ніколи й не було. Той, хто хотів стріляти, тремтить від втрати крові, падає на коліна, але одразу зводиться, здирає із себе червону пов’язку та прилучається до процесії: живий чи мертвий — ніхто не знає, та й сам він, напевне, цього не скаже.

Наприкінці, на Змійгроді, процесія втягує у себе з вулиці кількох сумних дівуль. Поворот ліворуч, знову Підвалля, потім угору, зарослою лукою позаду домініканського монастиря. Кропива по пояс, бузок, гілля горобин нависає низько, так низько, що навіть Толпі доводиться згинатися. Сонце висить за долоню над виднокраєм. Отець Рушель опускає реликварій.

— Старе Місто вже безпечне, — говорить він, а тоді звертається до янголів: — Відпущено вам гріхи ваші, йдіть у спокою. Прославляйте Господа, бо він добрий.

Янголи щось бурмочуть у відповідь. Шурх, шурх — розпростують крила. І тільки тепер видно, які вони величезні. Більші за стерв’ятників, що інколи залітали у рідне село Толпі зі спалених сонцем степів та скелястих південних гір. Повітря наповнюється лопотінням янгольських крил, струшений столітній пил клубочиться сірою імлою. Небесні духи злітають дедалі вище, попід саме небо, одні з легкістю, інші важко і без грації. Хвилина, дві, три — і ось лише чорні цятки на східному краю неба. Ще мить — і вже немає від них найменшого сліду, навіть зморшки на небосхилі, нічого. Залишається лише сонце, біле та люте.