Порожнє небо - Радек Рак
Вони будуть наступні. Навіть не побачать, що ересківці зроблять з жінками. Із жінками та Толпі, хай би куди той шмаркач подівся. Так, Геспер бачить усе це чітко, картина за картиною пролітає у нього перед очима, мов перед смертю.
Але сталося все геть інакше.
Щойно замовк грім форсування барикади, як крізь розхилені двері всередину вкотилися, димлячи, бляшанки. Дві, три. Від різкого смороду згірклої олії так засвербіло в носі, що аж сльози покотилися з очей. От же ж, курва, хлорпікрином нас викурюють, наче кротів! Поодинокий постріл — хто стріляє? Тифон? Юзеф? Ересківці? Пробиваємося! — хоче крикнути Ян Азриель, але дим забивається до рота, палить хлором горлянку, тож у старого рабина вихоплюється лише жаб’ячий скрегіт та хрипкий кашель.
Але раптом хімічний посмак диму кудись зникає. Глибоко у роті та в легенях Геспер відчуває осінній запах паленого листя. Хтось хапає його за плечі. Долоня сильна, м’яка, по-жіночому сильна. Такі руки мала його мати, давно, колись дуже давно.
— Мха-а-арія? — хрипить старий, але пані Марія вже тягне його до комори, там також повно диму.
— Живцем узяти жида! Живцем! — кричить хтось позаду.
— Всередину, швидко! — пані Размус впихає Геспера до шафи, просто у підземний холод. Потім і сама входить досередини і притягає двері, не зачиняючи їх до кінця. Бо ж відомо, що це надто по-дурному — випадково зачинити себе в шафі.
* * *
Толпі почув постріли ще вглибині тунелю. Зупинився на мить, наче сполошений кролик. Цієї самої миті згадав смак пташиного молока, яким частувала його Мадам; пташине молоко та бентежна присутність самої жінки, запах її парфумів, ваніль і бузок, ніби чарівна пані стояла поруч із ним. Тож він знайшов у собі крихту відваги та рушив уперед. Вологий коридор, слизькі сходи — і Толпі вже у шафі.
Він легенько штовхнув двері, саме настільки, щоб побачити жінок, які скулилися в кутку. З лабораторії доносилися гуркіт і шум бою. Толпі заплющив очі, притлумив переляк, що репетував у його голові, й зробив крок уперед. Завагається — і всі помруть.
Щось вкусило його за литку.
— А ти куди? — заскреготів Сірничок, зіщулений біля колін Толпі. Очі чорта поблискували в напівмороці шафи, наче чорні намистинки. — Тобі що, життя геть обридло?
— Рятувати треба…
— Самі дадуть собі раду. Для них ти будеш більше завадою, ніж допомогою із тим твоїм рятуванням.
Крізь шпарину між дверима та порогом з лабораторії до комори полізли білі пасма диму. Навіть у шафі відчувався різкий хімічний сморід.
— Що воно таке?
— А біс його знає, — чорт стенув плечима. — Напевне, гази пустили.
— Допоможи їм!
— Я? Я вже надопомагався — сама біда з того виникла. Справа чорта — людям шкодити, а не допомагати.
Толпі заскреготів зубами і без застереження, незважаючи на тісноту, копнув Сірничка під дупу. Чорт скулився і жалісно заскавчав. В лабораторії прозвучав ще один постріл.
— Не копай мене, Толпі, не копай, бо я ж лише бідний вербовий чорт…
— Пельку стули! Тобі бабуня Славуня що казала? Хто зробить місяць, як пана Геспера не стане?! Баби народжувати припинять, і люди всі вимруть! Ти диявол, то і сили диявольські повинен мати. Допоможи їм!
Сірничок застогнав.
— Я газ на дим паленого листя перетворити можу, а більше нічого. Піти туди я не піду, бо там стріляють, ще мені хтось кульку впакує межи роги.
Він вдихнув глибше й почав наспівно примовляти собі під довгий ніс:
Шембеле, шембеле, в пітьму, за поріг,
Вийся, диме, хоча б цілий рік.
Вдосвіта світанок совам світи,
Сива солома осмолить світи.
Дим уже не забивав дихання, радше приємно щипав. Їдкий присмак зник з піднебіння, і Толпі виразно відчув запах паленого листя. Так пахли луки над Бугом вересневими вечорами, так пахнув восени сад за батьковою хатою. Хлопець одним стрибком вихопився з шафи і з грюкотом відчинив двері в лабораторію. Й одразу впав на землю, в будь-який момент готовий почути грім пострілу і біль у розірваному кулею тілі. Втім, зсередини доносилося лише хрипіння чоловіків, а в синіх клубах диму нічого не було видно.
— Толпі! — кричить Аделя. — Що ти коїш?!
— Треба витягнути звідти пана Геспера та решту! Хай пані мені допоможе!
Шембеле, шембеле, когут та кури,
Котяться кішки та кисне журек.
А ворон чорний мружить зло око,
Спи чи не спи, помреш ти до строку.
Їм усе вдається. Толпі затуляє ніс рукавом, пані Марія хусточкою, Аделя — краєм фартуха. Потім кидаються в дим. По черзі втягають досередини чоловіків, почервонілих від кашлю.
Шембеле, шембеле, коваль і хват,
Розійдеться дим, піде від хат.
Мольфар мольфує, біситься біс,
За цю чортівню лишень грошик уніс.
І перш ніж встигають відзвучати останні слова чортячого закляття, всій шістці з Толпі на чолі вдається пройти крізь шафу до люблінських підземель.
XVI. Як Толпі взяв участь у процесії
У пітьмі важко знайти шлях, і Толпі скоро втратив з очей плями кіптяви на стелі. Одне, друге перехрестя — перше-ліпше, у напрямку, який здавався найправильнішим, присвічуючи собі єдиною свічкою, хлопець намагався потрапити до кімнати з вікном. Тунелі робилися дедалі мокрішими та страшнішими, смерділи мертвечиною. Толпі з усією групою повернувся на кілька поворотів назад, але крейдових позначок як не було. До того ж вони опинилися у просторій коморі, якої він геть не пам’ятав. Стеля спиралася на кілька цегляних колон, під стінами громадилися почорнілі діжки. Тифон обстукав одну: порожня.
Вони мовчали, прислухаючись до звуків погоні. Нічого, тиша. Тільки десь далеко крапотіла вода. Всі очікувально дивилися на Толпі.
— Я не знаю, де ми, — нарешті мусив визнати хлопець. Тифон гнівно пирхнув, але пані Марія сказала:
— Принаймні ми живі. Дякуючи Толпі. Бандити отруїли б нас газом, якби не він.
— І Сірничку! — заскрипів чорт, гризучи четвертак, який кинув йому Геспер як плату за закляття; хай там як, а будь-яка бісова допомога має свою ціну.
Аж тут здаля донісся якийсь шурхіт, вода закрапотіла швидше й гучніше, і ще швидше, і ще гучніше, і Толпі усвідомив, що це не вода, що це…
— Трясця! — простогнав Тифон тремтячим голосом, а Геспер схопив Толпі за чуба і штовхнув собі за спину, вигукнувши:
— У коло! В коло, панове! Жінок всередину!
