Порожнє небо - Радек Рак

— Бабуня Славуня наказала, щоб ти мені допомагав.

— Ні, любчику, — Сірничок почухав свій шорсткий, наче наждачний папір, зад. — Я повинен тільки пильнувати, аби ти нічого дурнуватого не втнув. І саме це я й роблю, — він критично глянув на підошву лівої ратиці, хухнув на неї та взявся за праву. — Може, мені підкуватися? По бруківці точно легше буде ходити. Що скажеш?

Толпі на це нічого не відповів. Коли йому нарешті вдалося пальцями і старим цизориком розхитати та вийняти одну цеглину, а потім і другу, то за ними він побачив ще одну верству муру. Цегла, знову цегла.

І тоді десь на горішніх поверхах залунали постріли.

* * *

Щось потрапило лише в ловця снів пана Юзефа. Сон був дрібним, бридким кошмарчиком із волохатими лапками: капосно покрикував на Геспера.

— Шмок, — вилаявся рабин, витрусив сон із сітки та розчавив підбором.

Інші ловці були порожніми.

У спальні пані Марії Ян Азриель якийсь час дивився з вікна на Золоту. Та, не зазнавши бомбардувань, здавалася спокійною. Ересківці, схоже, зосередилися на соборі та резиденціях навпроти нього.

І ніде не було гайворонів.

За якийсь час почулися гуркіт та крики — з боку ринку кілька лахмітників тягнули велику діжку. Зупинилися посеред вулиці, поміж кам’яницею Тифона та будинком ювеліра. Схоже, вже добряче налигалися, бо триматися на ногах було їм непросто. Геспер сховався за шторою і зняв пістолет із запобіжника, готовий перестріляти гольтіпак, якби діжка виявилася наповненою порохом.

Чоловіків було восьмеро. Саме стільки, скільки набоїв у магазині. Коли один із тих, що стояли, похитуючись, збив каменюкою з бруківки кришку, хлюпнув собі рідиною бочки в обличчя, а тоді занурив у неї всю голову, Геспер із полегшенням зітхнув. Це просто міська голота, для якої вибух революції став можливістю вивезти горілку з лікеро-горілчаного заводу Зільбера.

Рабин споглядав, як ті почали жбурляти каміння в будинок ювеліра, а двоє влізли всередину крізь вибиті шибки, бо обидві брами трималися надто міцно, щоб їх відчинити. Схоже, вони не знали, що старий ювелір помер скоро по тому, як віддав доньку в монастир, той будинок уже кілька років стоїть порожнім. І коли ці двоє почали лізти всередину, щось наче штрикнуло старого вихреста. Він збіг на перший поверх.

Дзенькіт розбитого скла донісся до нього, коли рабин був уже внизу. Геспер кинувся широким коридором до кабаретної зали. Крізь вибите вікно всередину пхалося одразу двоє чоловіків.

— Оце хавіра, Тоньче, га?

— А ну пішли звідси! — крикнув Геспер, немов відганяв дворових шавок. — Геть!

— Ги-ги! Геть, геть! — перший із лахмітників скорчив мордяку і почав удавати мавпу, підстрибуючи та чухаючи себе під пахвами. Інші надворі аж падали зі сміху. Ян Азриель вистрелив з «люгера»; куля вдарила об стіну за долоню від вікна, вибивши хмарку вапна.

— А най тобі, старий хріне! — другий презирливо сплюнув.

Ну, Геспер і ухріначив. Бандюган пискляво вилаявся і схопився за прострелене вухо, з якого цебеніла кров. Той, хто удавав мавпу, відразу припинив кривлятися й чкурнув надвір. Коли рабин визирнув у вікно, Золота була вже порожньою.

Скрізь запала тиша. Ані сліду літаків, а гудіння єдиного дирижабля, який досі літав над Старим Містом, долинало приглушеним, ніби з-за товстого шару вати. І лише за довгу-довгу мить монотонний голос з неба знову завів похмуру мантру прізвищ. Вона здавалася коротшою, ніж вранці. Цього разу голос погрожував смертю тим, хто не з’явиться на подвір’я замку у визначений термін.

Ян Азриель Геспер знову подивився на порожню вулицю, а потім раптом вистрибнув у вікно і побіг у бік монастиря домініканців.

* * *

— Пане Яне, з вами все гаразд?! — пані Марія Размус зірвалася з місця, ледве Геспер з’явився у дверях лабораторії. — Ви не поранені? Ті постріли…

— Я стріляв у повітря, як один хлоп із книжки, — старий криво посміхнувся, а потім звернувся до Тифона: — Грабіжники. Я вважаю, що їх може прийти більше.

— Грабіжники?! У мене, в моєму домі?!

— Заспокойся, Тифоне. Грабіжники — це одна справа. Інша ж така: я не знаю, чи ви чули, що ересківці почали загрожувати смертю тим із списку, хто не прийде до замку опівдні.

Тифон Ґорґонович якось ніби аж змалів. Присів під стіною, граючись масивним годинником.

— Смертю, — пробуркотів.

— Перепрошую, шляхетне панство, — втрутився пан Юзеф. — Щоб спершу когось убити, треба його схопити. А нехай-но хоча б один поткне сюди свою червону пику, то я так його відмудо… — він закашлявся під поглядом пані Марії, — …що він, вибачте, й кісток не збере.

Запанувала мовчанка. Пан Юзеф став скручувати цигарку.

— Здається, з ересківцями може бути трохи важче, ніж вам здається, — зауважив за мить старий єврей. Посунув до водія табакерку. — Скуштуєте? Дуже гарний, з-під Кракова. На Любельщині цього року підтопило поля, листя недосушене, надто вже димить.

— Авжеж, дякую.

— Смертю? — застогнав у нестямі Тифон.

— Ну що ж, у нас є два виходи, — рабин натоптав тютюн у люльку. — Перший — якщо ти зберешся і таки підеш у той замок.

— Ти геть здурів?!

— Бач, чимало твоїх підопічних симпатизувало РСК, — зауважив Геспер. — Ті митці, які більше п’ють, ніж творять. Я так думаю, що скоро ця симпатія стане їм кісткою поперек горла, але сьогодні у нас перший день революції й усі вони один для одного брати. Май це на увазі. Ти був наче батько для багатьох із тих молодих дурників. І ще одне: не станемо себе обдурювати: ніяке ти не велике цабе. Ти — трохи зажиріла плітка, а не Плаге чи Юнош. Для них ти не надто важливий. Ввечері я внесу за тебе заставу, з твоєї власної каси, звісно. Тож, швидше за все, завтра вранці тебе випустять.

— Або повісять на найближчому ліхтарі. Друга можливість?

— Ми всі маємо сильно повірити в те, що із цього підвалу справді можна дістатися до міських підземель.

— Пане Яне, ми ж нещодавно це перевіряли, — з докором промовила пані Марія. — Якщо під містом є якісь великі підземелля, то це просто підвали. Навіть якщо живуть у них якісь дивні істоти. І підвали ці не можуть змінюватися — а якщо можуть, то відгонить це темними силами, а я не хочу мати із цим нічого спільного. Так чи інакше, з цього будинку до них