Порожнє небо - Радек Рак

Двері закристїї заскреготіли, тричі відізвався дзвоник, і до пресбітерію увійшов домініканець в орнаті. Поклонився у бік олтаря та встав до нього обличчям.

— Respice in me, — заспівав він чистим тенором.

— Et miserere mei, Domine, — відізвалися браття.

Толпі озирнувся; отець Рушель зник, ніби його ніколи й не було. За високими вікнами без вітражів блякнув осінній поранок.

— Quoniam unicus, et pauper sum ego. Vide humilitatem meam, et taborem meum. Et dimitte omnia peccata mea Deus meus[35].

А потім раптом мури костьолу задрижали так, що в Толпі враз розболілася голова, щось гримнуло, й вікна праворуч від виходу бризнули уламками скла.

* * *

Кожного ранку буває така мить, коли світ стає синім. Ніч розмивається по краях і розсіюється, наче дим.

У цю синю годину Ян Азриель Геспер обережно визирнув з вікна на піддашші у холодний передсвіт та обвів поглядом простір поміж комином і вежичкою. Стеллоскопа не було: купа злому лежала, потрощена, на темному подвір’ї. Старий вихрест втягнув голову межи худі плечі та шморгнув.

Справи були кепськими: в лабораторії в нього не залишилося аж стільки лінз, аби без кінця будувати нові стеллоскопи. До того ж жоден сон знову не потрапив у ловця біля його ліжка. Тож залишалося лише сподіватися, що інші мешканці кам’яниці мали більше щастя.

— Кррра-хаха! Кррра-хаха! — линялий гайворон опустився на ринву неподалік і глипнув на рабина спочатку лівим, а потім правим оком.

Старий із люттю зірвав з даху шматок черепиці та жбурнув у птаха, перш ніж той встиг бодай змахнути крилами. Гайворон із перебитим хребтом упав на подвір’я — і це був єдиний звук у тиші недільного поранку. Лише через кілька хвилин відізвалися дзвони у домініканців, а за мить — немов там проспали та от-от тільки зірвалися зі сну — у соборі, відділеному від монастиря лише білою брилою театру.

І тоді над аритмічною какофонією цього змагання дзвонів Ян Азриель Геспер почув торохтіння та ревіння — наче дзижчання великої бджоли, а тоді ще й зловороже гудіння, від якого їжачилося волосся на потилиці.

З-над Королівського ставка, від авіаційного заводу Плаге та Лашкевича, летіли біплани «ансальдо». Аероплани йшли нерівними траєкторіями, як нічні метелики, все ближче та ближче. Далеко за ними висіли китоподібні туші цепелінів. Геспер скоріше відчув, ніж побачив їх на тлі неба кольору кардинальського пурпуру; оболонки аеростатів мали колір крові. «Ансальдо» були вже над Замойською.

І тоді на Люблін упали перші бомби.

Соборні дзвони замовкли, коли завалилася західна вежа храму. Спершу вона тріснула вздовж, зовнішня стіна зсунулася, піднявши хмару куряви, а за мить і та частина, що залишилася, переламалася навпіл і впала на вулицю. Аероплани тим часом уже перетворювали на пух та пір’я порослі плющем і диким виноградом палаци фабрикантів та багатих купців на Замойській. Відлуння поодиноких вибухів довго розносилося в холодному повітрі недільного ранку, а між ними траплялися проміжки майже мертвої тиші, бо це ж був недільний світанок, вулиці — безлюдні, мешканці міста ще не встигли вилізти з-під теплих перин. А дехто вже ніколи з-під них не вилізе, констатував Геспер, і ця думка вивела його з наповненого жахом отупіння.

Він бігцем кинувся сходами вглиб кам’яниці. Здається, чув перші крики, що лунали над Замойською, врешті-решт, тут було недалеко, — а може, йому це лише здавалося.

— Тифоне! — горлав старий. — Маріє! Тифоне! Толпі! Вставайте! Вставайте, кажу!!!

Дирижаблі мали бути недалеко. Від гудіння їхніх двигунів дрижали шибки, здригалися мури. Ян Азриель Геспер уже встиг витягти з ліжка Тифона, хай би скільки той протестував, коли над містом прокотився змінений мегафоном голос:

— Товариші та товаришки, робітничий люд міста Любліна! Надходить кінець вашій недолі! Настає новий день. Від цього моменту Робітничо-Селянський Колектив переймає владу над містом.

— От же ж, курва… — Тифон знетямлено протер руками очі.

— Начувайся, ересківці бомбардують місто.

— …нині здійснюється одвічна мрія робітничих мас… — голос з неба на мить потонув у гуркоті вибуху — …всіх експлуататорів, гнобителів, слуг великого капіталу. Всі фабрики, гути, мануфактури, на яких працює більше п’ятнадцяти осіб, переходять до рук Колективу. Хай живе революція!

— Розбуди хлопця, Аделю та Юзефа. Готуй зброю, — просичав Геспер. Ллллум, ллллум, бомби гепали десь неподалік. — Ми не знаємо, чого можна очікувати, тож очікувати треба найгіршого. Бо ж великий капітал — це і ти також. Ну, ходу, ходу. Зустрінемося всі в моєму підвалі.

— …зібратися рівно о дванадцятій годині на замковому плацу всім членам Міської Ради, священникам усіх церков включно із єврейськими, а також банкірам, купцям та всім громадянам із річним прибутком більше двадцяти тисяч марок. Повторюю: наказую зібратися…

Рабин почалапав поверхом нижче, сичачи на кожному кроці, бо від холодного повітря в нього розболілися корінні зуби. Постукав у двері кімнати пані Размус і, не чекаючи на відповідь, увійшов.

— …із річним прибутком більше двадцяти тисяч марок, а зосібна це повинні зробити такі особи: Якуб Фрухтер, бургомістр; Еліаш Кранц, купець; Людвік Штайнер, міський райця; Юзеф Ґлоґовський, архиєпископ…

— Пане Геспере, що це має означати?! — жінка підтягнула перину під саме підборіддя.

— Прошу вдягатися, пані Маріє. Негайно.

— …Клеменс Юнош, міський райця; Міколай Нєманн, пастор; Йоахім Ґуз, лікар…

— Та скажіть вже нарешті, що тут відбувається, що означають ці крики — й передусім, як ви смієте вдиратися до моєї спальні без дозволу?!

— Ересківці бомбардують місто. Прошу зійти зі мною до підвалів, перечекаємо там наліт. І не беріть ніяких зайвих речей.

— Хто?..

— Соціалісти. Не маємо часу. Вони скинули бомбу на собор. Хутчіш!

Наступний вибух струсонув вулицю, віконне скло перекреслила риска тріщини. Неподалік завили сирени.

— Ті безбожники? Спершу вороння, тепер комуністи… Пане Геспере, світ догори дриґом перевертається, я тут себе відчуваю, наче в божевільні!

— …Ієронім Плаге, фабрикант; Рубен Меххоффер, рабин; Тифон Ґорґонович, меценат…

* * *

Толпі впав на закурену підлогу й прикрив голову руками, але дзенькіт битого скла не повторився. Хлопець глянув поміж прутами балюстради.

Унизу домініканці в тривозі метушилися, кілька з них бігали вздовж головного нефу, один, із випнутим товстим задом, шукав захисту під сходинками на амвоні, нечисленні віряни потроху відступали до виходу і лише один співак, ніби нічого не сталося, продовжував служити месу. Встиг дійти, може, до «Киріє», коли дерев’яні ворота із гуркотом відчинилися й досередини ввійшли четверо чоловіків у темних сорочках та з червоними хустками на передпліччях.

— Чи ти — Воланд Крюгер, пріор? — різко промовив один з ересківців. Чернець лише