Порожнє небо - Радек Рак

— Я тільки-но побував у домініканців, — перервав її Ян Азриель. — Вистрибнув у вікно після тих грабіжників. Мав знати точно. Толпі не бреше: сьогодні вранці отця Воланда під час меси застрелили.

Пані Размус прикрила рота долонею.

— Хлопець цього не вигадав. І не міг дістатися до монастирю вулицею, бо там усюди повно гайвороння, роздерли б його в клоччя. Ви знаєте про це надто добре. Тому — тунелі. Толпі говорить правду. Ба більше: Толпі відкрив дещо надзвичайно важливе.

Сільський хлопець почервонів і відчув себе дещо ніяково, тимчасом як погляд старого вихреста неприємно свердлив його. Аделя прошепотіла: «Зух!» і цьомкнула повітря поряд із його щокою, через що Толпі зашарівся ще більше.

— Тож ми просто маємо повірити, що крізь шафу веде прохід до таємничих тунелів, де ми заховаємося від ересківців, я маю рацію? — запитала дівчина. Старий рабин кивнув.

— То на що ми чекаємо? — Аделя встала з місця. — Ходімо туди і перевіримо.

— Дитино, якби це було так просто… — почала було пані Размус, але Аделя перервала її:

— Авжеж це просто. Ми, жінки, все життя маємо вірити в різні речі, які розповідають нам чоловіки.

Старша пані суворо глянула на Аделю і забурчала щось собі під ніс, схоже, зачеплена оцією використаною множиною, оскільки анітрохи не відчувала себе спільнотою із дівчиною і такі ствердження сприймала мало не як особисту образу.

Коли за кілька хвилин усі знову зібралися в коморі, а Ян Азриель Геспер попросив, аби вони разом і з усіх сил повірили в існування зачарованих тунелів за дверима, вона не зуміла в це повірити. Хоча сильно намагалася — але не змогла і квит.

Незважаючи на віру, ніхто особливо не здивувався, коли після того, як двері до шафи відчинили, виявилося, що мур стоїть як стояв. Дірка від вийнятої Толпі цегли була наче дірка від вирваного зуба.

* * *

Відбивані ґданським годинником чверті годин застрягали у горлі твердим клубком. Південь наближався невблаганно, все похмуро сунуло до безодні середини дня. Вони прийдуть? Не прийдуть? Про це думали всі, думали весь час, хоча ніхто й словом не прохопився, бо промовлені слова мають силу заклинання реальності.

На трапецієвидній, вкритій гебрейськими інскрипціями печі Аделя готувала картоплю. Прийдуть вони чи не прийдуть, але це й надалі був будинок пана Ґорґоновича, і якщо комуністи не прийдуть, обід має бути готовий близько першої. А якщо ворог прийде пізніше, то буде приємніше виявитися розстріляним із набитим животом замість порожнього. По овочі Геспер відіслав на кухню Тифона разом із паном Юзефом — почасти для того, щоб знайти для господаря зайняття, бо той виглядав як нещаслива дитина, яка от-от заллється сльозами. Але готувати на кухні не дозволив.

— Нам краще залишатися в укритті, — обірвав він протести дівчини.

Ледве чоловіки повернулися із запасами, вибухнула сварка між Марією Размус та Аделею.

— Дитино, дитино, що ти виробляєш? — розпачливо стогнала старша пані. — Картоплю ж треба мити перед тим, як чистити! Так робиться в будь-якому пристойному домі.

— Так ви ж самі казали, що в нас — не пристойний дім. Тож яка різниця? Помию потім, а якщо вам не смакує, то й не їжте.

— Ох, гляньте на неї, який тон! Яка різниця? Яка різниця! Отож, моя люба, різниця така, що якщо ти не помиєш картоплі перед тим, як станеш чистити, бруд проникне в пори. Якщо ти вважаєш, що я маю намір їсти землю, то помиляєшся. Але яке ти, дитино, можеш мати уявлення про приготування їжі…

— Та напевно вже більше, ніж ви — про пори, брудні чи чисті, — випалила Аделя, й надалі чистячи немиту картоплю.

— О, я не сумніваюся, що ти маєш про це поняття. Особливо про брудні, ти… ти, кокотко!

— Про брудні? Я чула, що комин заростає брудом, якщо надто довго не викликати сажотруса.

Марія аж задихнулася. Пан Юзеф, своєю чергою, від втіхи кахикнув у руку, але під поглядом пані Размус мусив вдати, що це він через тютюн. Ситуацію намагався залагодити Ян Азриель, через що порівну й справедливо отримав від обох жінок. Тож аби зникнути на хвильку з їхніх очей, він швидко зібрав усіх чоловіків, разом із Толпі, щоб вирушити нагору в пошуках зброї.

Більша частина з того, що вони знайшли, взагалі не надавалася для використання. Розвішені по стінах камінної зали шляхетські карабелі виявилися тупими і кепсько збалансованими, а куплена в Стамбулі шабля з дамаської сталі почала іржавіти біля самої гарди. Не було часу перевіряти вогнепальну зброю, а Тифон був упевнений лише у штуцері зі снайперським прицілом, з яким він полював на зубрів у лісах над Нарвою, та у двостволці, з якою ходив полювати на лисиць.

— Як ти міг усе це настільки занехаяти? — Геспер недовірливо похитав головою, витираючи ганчіркою дуло якогось карабіна й здіймаючи при цьому хмару куряви.

— А що воно за штука?

— Що воно за штука? Як це — що воно за штука? Це ж «гарант», темна ти людино! Американська самозарядна гвинтівка. Ми могли б тиждень боронитися, половину ересківців покласти!

Тифон стенув плечима.

— Та набої до неї швидко розходяться. Я мав їх цілий ящик, але вистріляв по воронах.

— По воронах, — повторив, наче відлуння, старий вихрест. — Тримайте мене! З «гаранта» по воронах!

Врешті-решт Гесперу вдалося привести до стану уживаності старенький «маузер 88» із багнетом. А ще вони позбирали всіх ловців снів, що залишилися.

Толпі ж стояв біля вікна та виглядав на вулицю. Від ринку товста баба штовхала візок із зламом, колеса торохтіли бруківкою. Все було як завжди. Настільки «як завжди», що не хотілося вірити ні в яку революцію. Навіть спогади про ранкові події, зі стріляниною у домініканців, здавалися радше дивним сном, ніж похмурою реальністю.

Насамкінець чоловіки забили дошками та костровими плитами всі вікна першого поверху, що виходили надвір — вікна гардеробної та залу кабаре. Толпі наказали принести до підвалів кілька відер із водою та всю їжу, яку можна було ще знайти на кухні. Унизу між пані Марією та Аделеєю досі висіла мовчанка, вібруючи ворожістю, а повітря було густим і липким від нехоті — хоча, можливо, це було через суп, що кипів на плиті, та через овочевий опар.

Толпі не став роздумувати над тим, чи картопля в супі помита перед чищенням чи після; одразу побіг нагору, де чоловіки саме барикадували двері. Передусім треба було захистити вхід до підвалу, хоча Тифон повтикав клини також і під важезні фасадні ворота. Коли двері на прямовисні