Порожнє небо - Радек Рак
— Воно неживе! — встиг крикнути водій, перш ніж дівчина припала до його губ у поцілунку; Толпі, коли це побачив, відчув, як по спині котиться холодне і болісне тремтіння, ніби мокрою ганчіркою отримав.
Утім, панові Юзефу нічого більше не довелося казати, Геспер із Тифоном уже сиділи біля безформних останків. Старий рабин перекинув одну з істот на спину; голова в неї була зроблена з набитої ватою панчохи, від абияк пришитих ґудзиків ішли затяжки. Ґорґонович копнув манекен носаком чобота.
— І що воно таке?
— Страхи, — відповів Ян Азриель Геспер. — Наші страхи.
— Страхи, курва, на ляхів, — форкнув товстий вусань, але голос його трохи тремтів.
Про всяк випадок вони підпалили «трупи». Вата загорілася, полум’я бурхнуло мало не метровим стовпом, наповнивши тунель смородом.
Годинник Тифона показував другу, коли вони нарешті зупинилися у невеличкій та майже сухій коморі. Свічка Толпі стала помітно коротшою, її боки обросли гірляндою розтопленого воску, і Геспер наказав задмухати полум’я. Вони тулилися у темряві, горнулися одне до одного, наче зграйка переляканих нічних тваринок. У вухах дзвеніла тиша, було чути лише власне дихання, калатання сердець, стугоніння крові у скронях. Толпі відчував материнське тепло пані Марії, і йому здавалося, що він досі приглядався навколо.
До тями він прийшов, лише коли Геспер сильно його труснув.
— Толпі! Прокинься, Толпі!
— Я не сплю, — пробурмотів хлопець напівпритомно.
У підвалі трохи посвітлішало, з мороку почали проступати силуети постатей, сірувата смуга простягалася звідкись з-під стелі.
— Дніє, — сказав старий. — Схоже, ми в якомусь неглибокому підвалі. А глянь-но у віконце, може, зрозуміємо, де ми.
Пан Юзеф підсадив Толпі до діри тісного прорізу. Протираючи зліплені від сну очі, хлопець помітив десь за шість чи сім ліктів від себе заґратоване віконце, крізь яке лилося безбарвне міське світло. Хлопець сперся ліктями та колінами і поповз угору. Обережно, бо проріз ішов майже сторч, та ще й був прокопчений сажею, наче комин; схоже, ним до підвалу засипали вугілля. Вище, ще трохи вище — і Толпі схопився за іржаві ґрати, підтягнувся та визирнув назовні.
В обличчя вдарив сморід сцяк і гнилі. Крізь маленьке віконце хлопець побачив брудну немощену вулицю. По той бік дороги пошарпані низькі будинки так похилилися, що давалося, ніби от-от упадуть. Ліворуч виднівся горбатий місток з рудої цегли, перекинутий до замку, який здіймався над будинками. Замок був бридкий, зубатий і неприємно нагадував Толпі Будинок святого Обскуранта. Над єдиною його вежею майорів червоний прапор.
— Ми, мабуть, коло Засраної брами, що в єврейській частині міста, — сказав Ян Азриель Геспер, коли Толпі зсунувся на підлогу.
Знову запалили свічку, і старий рабин із паном Юзефом рушили на розвідку найближчих околиць вугільного підвальчика. Швидко знайшли старі спорохнілі сходи, або, радше, поставлену навскоси драбину, яка вела до великого люка у стелі. Раз, два — і люк піддався під натиском обох чоловіків.
Добре було знову опинитися поза підземеллями, нехай навіть у зруйнованому будинку на Підзамчі, із вікнами, забитими дошками, із порожніми пляшками з-під люблінського пива, що валялися на підлозі, вкриті павутинням; цей дім раніше мав бути місцем частих гулянок. Усі, навіть пані Марія, із полегшенням вдихнули густе від пилу повітря. Бо, незважаючи ні на що, це був дім — а місце, яке колись зробили домом, залишається ним назавжди.
Толпі визирнув назовні у шпарину між дошками. Порожньою вулицею гордовито чалапали кури, раз у раз видзьобуючи щось із багнюки, а безпородний пес, що сидів у тіні брами, побачивши хлопця, загавкав і втік.
Чоловіки якийсь час порадилися й вирішили, що Геспер з Тифоном потайки сходять на Золоту, номер три, щоб оцінити ступінь руйнування лабораторії. Обидва відразу вийшли кухонними дверима на брудне подвір’я і рушили плутаниною вулиць, проходів та брам у напрямку горішнього міста. Тим часом пані Марія, пан Юзеф, Аделя, Толпі та чорт мали залишатися на місця і навіть носа не вистромляти з будинку, аби випадково не потрапити на очі птахам Суддьокрука.
У кухонному буфеті Аделя знайшла консерви і трохи сухарів — настільки твердих, що ними, схоже, знехтували навіть миші. Вона спробувала підігріти все на кам’яній печі із духовкою, але ледве встигла викресати вогонь, як бляшані дверцята раптом відчинилися і звідти у клубах сажі випав Сірничок.
— Ти що, геть здуріла?! Закоптити бідолашного чорта вирішила? Ніби мало лиха на мою голову впало! Замість того щоб у дуплі сидіти, кістки в теплій порохні гріти, тиняюся по світу…
— Та не голоси ти вже так! Не міг деінде сховатися?
— Деінде! А хто б вас попередив про смолюха, якби не я? — Сірничок із гідністю шморгнув носом.
— Про смолюха?
— Ага, про смолюха. Дрімає у комині, великий, як копиця сіна, а кудлатий — як пилюка за ліжком. Штурхни його легенько або димом зачепи, так він одразу з печі вискочить і всіх передушить. Уже не раз знаходили цілі родини, смолюхом на смерть задушені! Гадаєш, чому цей будинок порожній стоїть? Бо в комині смолюх — наче дракон!
Аделя лише махнула на чорта брудною ганчіркою, не повіривши в жодних там смолюхів.
— А ну киш звідси, лиха годино! Потворами з комина можеш дітлахів у селі лякати.
Але вже не наполягала на тому, аби запалити вогонь, тому консерви поїли холодними. Після їжі пан Юзеф запропонував, що він вискочить на подвір’я до криниці по воду.
— Та ви з глузду з’їхали! — сплеснула руками пані Размус. — Це паскудне місце! Сюди, напевне, жиди і вірмени заходять. Від них пархів можна набратися!
— Не можна, якщо потім поспринцюватися із марганцівкою, — випалила Аделя з кривою посмішкою, на що пані Марія спекла раків і втекла в іншу кімнату, гримнувши дверима.
Толпі також почервонів, хоча нічого зі слів дівчини не зрозумів, а коли вона змовницьки йому підморгнула, вийшов також. Мовчки піднявся на другий поверх, звідки
