Порожнє небо - Радек Рак
Також і гайворони та галки падали мертвими, коли намагалися пролетіти над старою частиною Любліна. Через якийсь час їхні чорні пір’ясті трупи валялися вулицями, наче розкидала їх тут пришелепувата шептуха, аби захиститися від злих сил.
* * *
Пана Юзефа поховали ще того самого дня на малому цвинтарі за базилікою домініканців. Водій не мав родини; небіжчика проводжали лише Геспер, Тифон, Толпі та отець Рушель, який провів молебень та освятив невеличку домовину.
Домовина була легенька: двоє грабарів несли її без зусиль — і дивовижно маленька, ніби ховали дитину. Бо від пана Юзефа залишилося небагато: так небагато, що Аделя, яка знайшла його рештки на подвір’ї, все ще не могла прийти до тями, а лише тремтіла, плакала й не здатна покласти до рота ні шматочка їжі. Що дуже дивно: особою, яка приділила дівчині найбільше уваги та сиділа біля неї, щоб та не накоїла якихось дурниць, була Марія Размус.
Поховання пана Юзефа здалося Толпі не до кінця реальним, не до кінця справжнім. Трохи нагадувало похорон птахів, кротів та інших дрібних польових тваринок, у які він грався в дитинстві зі своєю на дві весни старшою сестричкою, Мілкою. Мілка любила гратися у смерть. Інколи вона лягала в збіжжі з букетиком маків і вдавала, що померла. Малий Толпі тоді тікав із плачем.
Але якось він сам почав був обсипати сестру камінчиками та грудками землі; Мілка спокійнісінько собі лежала, аж доки Толпі не засипав її майже по шию. Це побачила мати і нам’яла синові вуха, а дочку потягала за кіски. Забабляну сукенку не вдалося ні відчистити, ні відіпрати. Недовго по тому прийшла болотна пошесть, і померла третина села. А навколо були й такі поселення, де не залишилося жодної живої душі. Коли труни з матір’ю та Мілкою опускали в одну могилу, в Толпі промайнула думка, що його сестричка зараз має бути щасливою.
Будинок Тифона не дуже постраждав під час нападу ересківців. Щоправда, паркет у кімнатах на першому поверсі вкривала кришталева паморозь вибитих вікон, яка хрускотіла під ногами, наче груднева крига. Багато коштовних скульптур та старовинних ваз революціонери порозбивали, а більярдний стіл викинули на вулицю, де він і лежав, схожий на розчавлену комаху. Книжки, папери, мисливські трофеї — все валялося у коридорах та на підлозі.
Утім, жоден з предметів першої необхідності не постраждав: ані стіл у їдальні, ані пічка на кухні, ані грубки. Миски, тазики, столові прибори — цілі й майже всі на своїх місцях. Немов буденність цих предметів зробила їх невидимими для напасників. Зате лабораторія лежала в руїнах, а подразливий запах диму все ще висів у повітрі.
Геспер здивувався, що пані Размус поки що не хоче повертатися до свого будинку на Ковальській.
— Бо цей будинок потребує жінки, — заявила вона. — Будинок без жінки справжнім будинком бути не може. Хто тут подбає про вас обох, не кажучи вже про хлопця? Аделя? Але ж дівчина вся тремтить після того, що сьогодні побачила. Вона ще дитина, за нею також треба наглядати. Жінка є справжньою жінкою лише тоді, коли ніхто не повинен нею клопотатися. А я вже, пане Яне, достатньо пролежала за останні дні в ліжку.
— Пані Маріє…
— Та повертайтеся вже до своїх справ. Ми лише наведемо тут лад, наскільки зуміємо, а потім прошу якомога швидше зробити той новий місяць.
— Пані Маріє, не знаю, як я зумію вам віддячити…
— Якщо ви й справді бажаєте віддячити, то прошу заприсягатися, що після всього цього ви до кінця життя не матимете справ із цими фокусами-покусами! Та це ж просто сором, щоб християнин брався за такі справи. Ви навіть не уявляєте собі, яка це загроза для душі. А що у вас є цінніше за душу, га?
Тож Геспер заприсягся.
Стало зрозумілим, що з цього дня саме пані Марія переймає управління будинком на Золотій, номер три. Одразу по невибагливому обіді з підігрітих консервів вона взялася до наведення порядку, а Толпі відіслала на Площу По Костьолу за яйцями, картоплею та цибулею, а потім — по хліб до пекаря.
— Якщо гайворони вже не можуть залітати до міста, то йому нічого не загрожує, — сказала тоном, який не терпів заперечень.
Площа По Костьолу кипіла, наче пекельний казан. Крамарі навипередки гукали до покупців, нахвалюючи свої меди та цебуляжі, полотна та стрічки, ремені та паси, муфти та кожухи, горщики та кухлі, кліщі та обценьки, гас та сіль, чай та запашні зілля, яйця та голубів, сири в’ялені та сушені, ковбаси у кільцях та у банках зі смальцем, родзинки та сушені груші, бляшаних когутів та ловкеньких коників, чуда та дива. Люблін продавав, купував, важив, міряв, ушановував Ваала та гудів, наче рій мух, повітря пульсувало гарячкою вулика. Баби перекрикували селян, селяни — бабів, Толпі краєм ока помічав чортів торгівлі, що крутилися повсюди із крилами на волохатих щиколотках. Він і зорієнтуватися не встиг, як крикливий натовп поглинув його, втягнув, усмоктав, наче річковий вир.
— Фунт борошна за дев’ять грошів. За вісім! За п’ять!
— Яйця, свіжі яйця, марка за десяток!
— Марка? Та я половину дам, не більше!
— Половину? Розбій, люди, розбій! Півмарки за десяток яєць!
— Кричіть, бабо, кричіть. Завтра вам на ті яйця всядеться якийсь революціонер, наче квочка — і зламаної копійчини за них не отримаєте!
— Півмарки і два гроші за десяток.
— Ну, нехай так. Півмарки і два гроші.
Рух тут був більший, ніж на ярмарку на Святого Павла Пустельника[39] у Влодаві. Толпі сунув у натовпі із роззявленим ротом, його раз у раз штовхали перехожі. Він купив олив’яного коника, червону
