Порожнє небо - Радек Рак

— Я.

Ересківці за три секунди викрутили пріору руки й притиснули до олтаря. Один із них сягнув під сорочку, вийняв «тетеху» і приставив дуло до потилиці ченця. Клацнуло — раз, сухо, наче хтось наступив на гілку в лісі. Навіть не було багато крові. Безвладне тіло пріора звалилося біля олтаря, як ганчір’яна лялька, здригнулося і знерухоміло.

На костьол упала тиша.

Ересківці мовчки розвернулися і зійшли сходинками олтаря. Стук, стук, стукали підбори по кам’яній підлозі, і був це єдиний звук на світі.

Коли вони минали амвон, скорчений товстозадий домініканець заскавчав налякано, наче пес, і вибухнув плачем. Один із напасників впакував у нього весь магазин «тетехи». Вісім куль. Відлуння пострілів ще довго бриніло в тиші, яка знову запала у костьолі, — і ще довше звучало воно в голові Толпі. Жоден з братів-ченців навіть не ворухнувся, щоб підійти до трупів: сиділи у кам’яній нерухомості ще довго по тому, як вбивці пішли геть.

А потім раптом — крик, крик, колотнеча, вереск, братчики виють від переляку. Толпі розуміє, що кричить і він сам, коли хтось шарпає його за чуприну і тягне вгору.

— Капелюхом святого Яцека присягаюся, зараз заткну тобі пельку! — сичить цей хтось йому на вухо, але крик виривається з горлянки хлопця, немов усередині його щось репнуло, і неможливо це стримати. Кістлявий кулак біля обличчя — і Толпі замовкає, з імлистого від сліз світла з’являється примарне обличчя отця Рушеля. — Ані крихти духу. Трохи крові — й одразу в крик. Баби. І таких тепер посвячують у ченці, тьфу! Які б з них, питаю, були б інквізитори[36]? — чернець відводить кулак від обличчя Толпі. — Краще повертайся додому, щуреня. Повертайся і замкнися на всі замки, бо в цьому місті коїтимуться погані речі. Де ти мешкаєш?

— Золота, три. Здається. У Тифона Ґорґоновича.

— Ну то біжи туди. На щастя, це недалеко, всього кілька кроків. Ну, давай. На підскоках. Червоні можуть повернутися, вони хочуть підпалити монастир.

— Не можу. Суддьокрук мене пазурами роздере на шмаття, — реве хлопець. — Я підвалами сюди дістався і не знайду шляху назад.

Отець Рушель змірює його уважним поглядом.

— Ну, як видно, справа важлива, якщо вже ти цьому трупожерцю дорогу перейшов… Підбери шмарклі, дивитися на тебе не можу. Ходімо, проведу тебе тунелями додому. Люблінські підземелля — це дивне місце. Рушаймо.

Тож залізними сходами, далі нефом поміж братчиками, що розбігаються, наче мурашки, під амвон, повз китоподібне тіло мертвого домініканця — так веде Толпі отець Рушель. Униз, високими сходами вниз, замість побіленої крипти із розбитими саркофагами перед ними відкривається ще один костьольний неф, великий, ще величніший. Колони прожилкового мармуру здіймаються під стелю, далеку, як небо, світло ллється крізь вітражі багатокольоровими снопами, у світляних смугах вирують блискітки, наче в морозний січневий поранок. Повітря має солоний присмак, мов перед грозою.

Отець Рушель тягне Толпі за собою, тягне та й тягне, неф здається нескінченним, олтаря чи пресвітерія попереду не видно, не видно нічого, лише колони, які зникають у нескінченній перспективі, колони та світло. І лише по довгому часі хлопець помічає, що світло це падає з двох боків: воно праворуч та ліворуч, наче храм осяяний двома сонцями — або наче він сам опинився всередині сонця. Спекотно, все спекотніше, примарний чернець ані на мить не сповільнює кроку, Толпі ледве встигає за ним, просякнута потом сорочка липне до спини.

Шарпання вбік — це отець Рушель різко повертає, ще сходи униз, темрява колодязя відкривається у мармуровій світлості підлоги, як дірка в зубі. Швидко, ще швидше, сходинки високі, Толпі перечіпається, вдаряється гомілкою об кам’яну сходинку, біль віддається аж у голові, і тоді хлопець усвідомлює, що він не сходить, а дереться вгору, і скрізь уже не пустельна спека, а вологість підвалів, і стеля над головою висить так низько, що доводиться просуватися майже навприсядки.

* * *

— Сучої матері сини! — сопів Тифон Ґорґонович, з’явившись раптом у підземній майстерні Геспера із Аделею та паном Юзефом. Із грюком причинив двері, заскреготів засувами, всіма трьома.

Пані Размус зблідла, мов та порцеляна, а з-за її спини Ян Азриель подавав Тифонові нервові знаки, аби той збавив тон, але товстун все одно лаявся та блюзнував уголос. Не зважаючи ні на що, Ґорґонович скинув з першої-ліпшої лавки книжки та абаки, підпер нею двері, а за мить присунув туди ще й скриню і два стільці.

— Тифоне…

— Ти чув? Ти чув те саме, що і я?!

— Тифоне!

— Моє прізвище читають, розумієш?! МОЄ прізвище! Зараз вони сюди злетяться, наче мухи на мед! Отака їхня вдячність!

— Вдячність?

— А хіба мало я давав грошей тим нікчемним лицедіям, що проголошували славу міжнародному братерству, рівності, свободі та іншій незрозумілій дурні, які закликали у своїх віршах до революційних дій?! Але ж хто думав, що вони це всерйоз!

— Тифоне, де хлопець?

— Та в дупу хлопця! Що я, нянька йому?! Немає його в кімнаті, тож нехай сам дбає про власну шкуру. Кривди вони йому не вчинять, він такий самий лахмітник, як і вони. Свій до свого, навіть у потязі вони покумалися.

Геспер відтягнув Тифона убік і мовчки зацідив йому кістлявим кулаком у писок. Другою рукою шарпнув приятеля за краватку так, що їхні обличчя опинилися на одному рівні.

— Опануй себе, телепню, — просичав старий вихрест, стріляючи очима в бік пані Размус. — Не компрометуй себе, тільки не зараз, коли нам потрібна та бісова кров! А хлопця ми не можемо залишити, бо що вона тоді подумає? До того ж малий щось крутить, я б хотів мати його на оці.

— Гаразд, гаразд, Ясюню, я не думав…

— А ти ніколи не думаєш, — Геспер різко відштовхнув товстуна.

— Але ж я не маю такого характеру, як ти!

— То хоча б удавай, що маєш.

Почувши таке dyktum, Тифон із образою потер розквітлий на щоці синець, але після повернення пані Марії та Юзефа рішуче заявив, щоб усі залишалися у підвалі, а він вирушить на пошуки Толпі, аби хлопця не спіткала якась кривда. Невідомо, яке враження ці слова справили на пані Размус, бо саме тієї миті двері до комори з гуркотом відчинилися і в них з’явився Толпі: блідий та приголомшений, але зовсім не скривджений.

— Ну нарешті, — пробуркотів Геспер. — І де ж ти був подівся? Я вже думав, що доведеться витягати тебе з якоїсь діри.

Толпі заговорив, лише коли Тифон влив у нього з фляжки чималу порцію трунку. Невлад