Порожнє небо - Радек Рак
— Ну, та твоя Марія підійшла б. Воно як на неї шито. Шкода, що вона вже пані Размусова. Розлученка? Удова?
Ян Азриель Геспер припинив соватися в кріслі. Склав долоні пірамідкою на висоті обличчя, постукав себе по орлиному носі, а широка посмішка потроху розтягла його запалі щоки.
— Ти геній, золотий мій.
— Ясю, ти ж не маєш на думці того, що ти, як мені здається, на думці маєш?
— Марія просто вирішила, що в певному віці «Размусова» сприймається набагато краще, ніж «Размусівна». Немає й ніколи не було пана Размуса, Тифоне, мій ти пречудовий хлопе!
— О ні! На мене не розраховуй! Сам собі ту кров здобувай, але, чорною бородою Вельзевула присягаюся, мене в це не вплутуй! Ти ж не вважаєш, що я можу це… це бабище… — Тифон зробив непристойний рух стегнами. — Та про що ми, зрештою, говоримо, невже ти вважаєш, що вона отак просто дозволить мені проштрикнути оту свою засохлу цноту, яку вона стерегла більше пів століття!
— Ти ж знаєш способи.
— Знаю, але ж, хай йому грець, не для панни уславленої!
— Шляг соль дих трефф’н! Годі, Тифоне! — Геспер раптом підхопився з крісла. — Якби не клаузула, яку ми вигадали для Суддьокрука, гайвороння вже давно б рвало на шматочки твою душу. І це я поскладав у твої підвали запаси ртуті, подбав про отримання пилу нічних метеликів та про дистиляцію спирту, це я взяв на себе тягар ловлення снів та зоряного світла й здобування янгольського пера, яке я видеру хоча б і з дупи самого архангела Гавриїла, якщо виникне така потреба. Не зловживай моїм терпінням, бодай раз спроможися на щось та здобудь цю кляту кров!
Старий бігав кімнатою, кричав, розмахуючи руками та шарпаючи себе за бороду, мов пророк зі Старого Заповіту, а Тифон тим часом втискався у крісло і робився дедалі меншим.
— Та не сердься ти так, Ясю, — писнув вусань. — Випий ліпше ще одну склянку. Ну ж бо, випий.
Толпі вже деякий час не звертав уваги на розмову чоловіків. Від цілоденної мандрівки міськими підземеллями в нього боліли ноги, а сон склеплював повіки. До того ж він досі відчував пальці Аделі, занурені в його чуприну, і від цього спомину на його карку їжачилося волосся; також стало зрозумілим, що ані Геспер, ані Ґорґонович не мають наміру частувати його коньяком. Тож він потихеньку вийшов з кабінету — може, коли чоловіки почали обговорювати дівоцтво пані Марії, а може, й трохи раніше. Кам’яниця тонула у мороці, лише світло ліхтарів знадвору впиналося медовими клинами у стіни та стелю.
У своїй кімнатці він, навіть не роздягаючись і не роззуваючись, впав на ліжко. Було тихо-тихенько, лише вітер свистів між дахами. Нещільне вікно хибалося від протягів. Ніч. Толпі водив поглядом по синьому прямокутнику вікна, по темній стелі. Сон не хотів приходити, думки проносилися в голові так швидко, що хлопець не міг надовго затримати ані одну з них — щоб бодай споглянути на неї та зрозуміти, про що ж вона.
Він різко сів на краєчку ліжка, потягнувся до глиняної миски з водою. Аделя, напевне, принесла її ввечері, нещодавно. Він провів пальцями по вінцях миски та по її боці, наче шукаючи тепла руки дівчини. Банти, панчохи, запах парфумів, який відчувався у коридорах та на сходах, — Аделя поставала перед очима Толпі немов жива. Аделя. Аделя. Шепочучи її ім’я як мантру, він нервово роздягнувся та голий влігся на шорсткій ковдрі.
І тоді Аделя прийшла до нього, прийшла у мереживах, стрічках і бантах, у червоному і чорному, муркотячи та вигинаючись, неначе кицька. Аделя. Толпі відчував себе вже не хлопцем, а чоловіком, сильним, як тверда — до болю — ерекція. Аделя, наче збиткуючись з нього, скидала із себе одяг поволі, розв’язувала стрічку за стрічкою. Її темний силует виразно вимальовувався на синьому тлі вікна. А потім, зовсім гола, вона швидко та різко накинулася на Толпі, до втрати дихання в грудях, заплутуючись пальцями в його кудлатому волоссі. А коли густа розкіш от-от мала з нього вистрелити, волосся Аделі несподівано скрутилися у важкі пружинисті локони, а її форми зробилися дозрілішими та пишнішими, і це була вже не Аделя, а Мадам Айша Ядіш Шоша.
— Толпі, — видихнула Мадам і до крові вкусила його за нижню губу. — Ох, мій Толпі!
Пізніше він довго вдивлявся у ніч, а темрява все ще пульсувала в нього перед очима, поки дихання потроху вирівнювалося. Він обережно гладив холодне тіло Мадам і втулявся у стіну, аби дати їй місце біля себе. Волосся жінки пахло ваніллю.
— Пам’ятай про місяць для мене, — прошепотіла вона, пестячи вухо хлопця, наче пелюстку троянди.
Ну, Толпі й кивнув. Бо відчував же себе чоловіком, а чоловіки в такий момент не дискутують.
XIII. Як деякі справи дуже швидко змінилися
Важко сказати, чи заснув Толпі тієї ночі. Йому здавалося, що він весь час дрейфує на межі сну, але думки, що з’являлися в його голові, не давали в той сон зануритися. Він крутився в ліжку, перевертався з боку на бік. Нарешті скинув із себе ковдру та звівся на ноги. За вікном було порожньо і тихо. Люблін спав. Нічого не віщувало світанку.
Дивний неспокій вирував у грудях Толпі. Хлопець вдягнувся, запалив свічку в ліхтарі та вийшов у коридор. Вниз і вниз, у тишу кам’яниці, яку порушувало лише хропіння Тифона на третьому поверсі. Толпі не пам’ятав, як опинився перед дверима до тунелю у коморі за лабораторією Геспера. Наче уві сні, пірнув у плутанину коридорів. Упізнавав опалену власного рукою стелю на роздоріжжях. У кухні, поряд із якою він проходив, узяв шматок сала. Визирнув у віконце в низькій залі, але нічого не помітив: на Підзамчі спала ніч, згорнута в клубок та прикрита саваном мороку.
Він ішов, ішов довго, дуже довго, а перед ним відкривалися все нові підвали та коридори. Толпі давно вже залишив позаду вказівки на стелі, свічка в ліхтарі потроху догоряла, вогник хилитався над шарами воску. Потім хлопець увійшов до побіленої вапном крипти, де саркофаги без жодних написів виростали під стіною один над одним, мов кам’яні гриби. Тут тунелі скінчилися, з крипти вели лише кручені сходи, тож Толпі почав ними спинатися.
Опинився він у вузькому й довгому нефі костьолу, якого не впізнав. Низький, блискучий від золота олтар, вичовгані роками сидіння лав, скупчені у мороці фігури святих, на голих стінах — потрісканий тиньк. Свічка давала мало світла, неспокійні тіні спотворювали форми. Заледве