Порожнє небо - Радек Рак
Толпі повернувся до тісної кімнатчини на піддашші, а Геспер та Ґорґонович перенесли пані Размус до тихого покою за бібліотекою. Вікна виходили на подвір’я, тож гайворони не залітали навіть на підвіконня і не стукали у шибки. Пані Марія лежала у гарячці, її рани загноїлися, вона потребувала спочинку. Рабин сидів з нею всю п’ятницю і читав грубезну книжку, оправлену в чорну шкіру, бо пані Марія не мала при собі окулярів, а ті, що були в Тифона, виявилися заслабкі. На обід Аделя приготувала жирний суп на гусятині.
— Усе пожерли ті п’яниці на учті в середу, — скаржилася дівчина. — Вони б до останньої крихти комору об’їли, якби пан Геспер не розігнав усе товариство. А тепер ані до пекаря не вийти, ані до різника, бо пташиська відразу задзьобають. Лише коньяк залишився. Що я на неділю приготую, га?
Тим часом у будинку висіла п’ятниця, важка та напружена. Толпі, на якого ніхто не звертав уваги, швендяв від запліснявілих підвалів до горища, де кожен крок поміж затягнутими сюди старими меблями здіймав хмаринки пилу, а світло сочилося крізь діри від розбитих черепиць. І так від стріхи до підвалів, від підвалів — до горища. Пан Юзеф, шофер, насварився на нього, а Аделя прогнала мокрою ганчіркою, коли він прокрався на кухню, щоб подивитися на її зграбні литки. Тож Толпі був сам-самісінький, як палець, бо навіть Сірничок спав у котельні, нізащо не бажаючи кудись рухатися, й готовий був проспати так аж до весни, бо котельня нагадувала йому тепле та пропахле порохом дупло верби.
По обіді тягнувся пополудень: непомірно довгий, білий від нудьги. Толпі, з носом, притиснутим до шиби, визирав на вулицю: Ян Азриель та Тифон Ґорґонович згорблено проходилися Золотою до монастиря домініканців. Гайворони проводжали їх поглядами. Кілька полетіло за чоловіками, але жоден не наближався і на два кроки, жоден навіть не каркнув. Тиша. Пані Размус за спиною Толпі шепотіла ружанець, «слався, Маріє» сипалися, як пісок з колби годинника. Десь за годину чи півтори Геспер із Тифоном нарешті з’явилися у хвіртці монастиря. Із грюкотінням вони котили перед собою по бруківці дерев’яну діжку.
— Вода, тричі свячена, — коротко промовив рабин на запитливий погляд Толпі, коли він разом із Ґорґоновичем затягав діжку до холу.
— Гаманець мені вигребли аж до дна, — гнівно забурмотів собі під ніс Тифон. — Стерва якісь, а не брати-ченці.
— Усі неотримані донати на своїй недільній таці порахували, — зареготав старий вихрест.
Над містом за вікном поволі опускався вечір. Геспер знову читав пані Марії книжку, Тифон у бібліотеці грав із водієм у карти, Аделя марудилася біля дзеркала та відганяла Толпі, мов докучну муху, а Сірничок і далі спав. Хлопець повернувся до марних походеньок будинком. Крок за кроком, двері за дверима, сходи за сходами — ноги самі занесли його до підвалу з гірляндами закуреного павутиння, яке затягнуло високі реторти та зграбні алембіки. Він погортав пожовклі сторінки великої книжки — читати Толпі не вмів, а від жахливих мініатюр на полях та дивних графіків у нього розболілася голова.
Утім, ця лабораторія не була найдальшим приміщенням кам’яниці. Трохи нижче розташовувався складик, а за ним стояла велика шафа з ледь відхиленими дверцятами. Толпі обережно ввійшов досередини і побачив сходи, що вели вниз, довгі та слизькі, а ще далі — коридор, від якого відгонило холодом: такий низький, що хлопцеві доводилося тут навіть нахилятися. Сірувата грязюка цямкала під ногами, і Толпі здригнувся, коли стіна, тільки-но він до неї торкнувся, залишила на руці брудну масну білість. Невже він опинився аж так глибоко, га? Чи це ще підвал будинку на Золотій, чи, може, вже павуча мережа люблінських тунелів? Толпі завмер, як горобець перед змією, споглядаючи на темряву поза непевним вогником олійної лампи. Чи він ось-ось почує клацання кісток і настирливе нюхання трупаків або чмелів, чи з мороку виринуть згорблені постаті та понесуть Толпі вниз, вниз, у холодну могилу?
Толпі стоїть та прислухається, але відповідає йому лише тиша. Але це не мертва тиша могили, а спокійна, землиста тиша підвалу.
* * *
За вечерею він ні з ким не розмовляв про крейдяне підземелля. Зрештою тут, в їдальні на другому поверсі, вся ця ескапада здавалася йому дитинною, а крім того, на Толпі ніхто не звертав ані найменшої уваги, навіть Сірничок.
— …я все можу зрозуміти, пані Маріє, насправді все, — Ян Азриель завзято жестикулював виделкою та ножем. — Але, бородами пророків клянуся, тези Сеттембріні — це одні з найкращих фрагментів книжки, і саме вони найбільшою мірою свідчать про її силу[29]!
— Сеттембріні — це пух, кульбаба, кольоровий блазень, — пані Марія Размус наштрикнула на срібну виделку шматок яловичини, яка стікала густим гуляшовим соусом. — У Сеттембріні немає ані крихти правдивості. Немає характеру. Якби диявол ходив власною особою світом, то він був би саме таким: кольоровим, дуркуватим та лякливим. А скільки при цьому слів на язиці, скільки паперових ідеалів у серці! Бачте-но, пане Яне, диявол — це інтелектуал, це гладко поголений денді, інколи, можливо, митець. А Бог? Бог зійшов на землю, зробився теслею, покохав і помер. Ви можете уявити собі диявола теслею? Він би боявся поранитися скіпкою.
Рабин шарпнув себе за коротку борідку.
— Тільки не кажіть мені, що той інквізитор, Нафта, рацію має!
— Я не отримала дару всезнання, — відповіла пані Размус, — і не мені судити про те, хто має рацію. Але у Нафти є характер.
— Вистрілити собі в голову — це ніякий не вияв характеру!
— Але ним, напевне, не є і стріляння вгору під час двобою, — пані Размус допила коньяк. — Чи не так, пане Тифоне?
— Так-так, авжеж, — швидко погодився Ґорґонович, який читав лише французькі порнографічні романи та розумів із розмови не більше Толпі — тобто нічого. — Ще коньяку?
Цього вечора Ян Азриель над кожним ліжком розвісив ловців сну. Ловці нагадували павучі сіті з тонких сріблястих ниток, із блакитною пір’їною зимородку, вплетеною в центр кожного з них, та з трьома планочками із написаними на них гебрейським письмом іменами архангелів, планочками, що звисали з ловця. Бо з янголів лише найближчі до Бога пізнали мистецтво ткання снів з думок та відчуттів.
