Порожнє небо - Радек Рак
Дивна скреготлива мелодія іржавих пищавок неслася нутрощами костьолу й немилосердно скребла череп ізсередини — наче гвіздком по склу. Толпі здригнувся і, переляканий, підніс свічечку вище, але від того із закамарків лише наповзло більше тіней. Орган грав та грав, аритмічно й немелодійно, раз у раз підхоплюючи уривки церковних пісень і гублячи їх через десяток тактів, без застереження переходячи з низьких, підземних октав на високі та пискляві. Обережно, все ще споглядаючи вгору, Толпі ажурними східцями з кутого заліза зійшов на хори.
Спочатку йому здалося, що за потрійною клавіатурою нікого немає, а пожовклі клавіші, схожі на скам’янілі зуби, рухаються самі собою. Він заблимав, тернув очі кулаком, а коли глянув знову, перед органом сидів — спиною до Толпі — худий чолов’яга у білій рясі та чорному фелоні на плечах. Його довгі пальці по-павучому танцювали клавішами. Чернець заграв кілька тактів, потім зупинився, знову заграв і знову перервав себе.
— Верхнє гіс у Вокс Ангеліка надто заіржавіло, — заявив він уголос. — Чуєш?
Толпі похитав головою.
— Як ти можеш не чути? — домініканець знову програв той самий фрагмент. — Як мені зіграти токкату і фугу d-moll, якщо всі верхні октави звучать, мов пищання мишей, га? Ну скажи мені — як?
Толпі не знав як, а тому промовчав.
— Ти прийшов на месу? — чернець розвернувся на стільці обличчям до хлопця і захрустів суглобами пальців. Мав різкі риси обличчя та запалі щоки. Толпі спершу хотів було заперечити, але згадав, що нині неділя, тож кивнув. — Ну, скоро почнеться. Браття саме збираються.
У темряві внизу скрипнули двері, й хлопець помітив рух: вдягнені в біле та чорне ченці мовчки збиралися в головному нефі, присвічуючи собі лампами, блиск полум’я заливав костьол тремтливою загравою. На бокових олтарях і на величезних колонах проступали абриси барельєфів. Толпі задер голову: під самою стелею він помітив підвішені крилаті постаті із обличчями, спотвореними жахом, із вустами та очима, в яких зяяла мертвотна чернь. Вони гіпнотично колихалися на причеплених до стелі мотузках, б’ючись одна об одну та гублячи закурене пір’я.
— Янголи. Я їх всіх сам застрелив, як був живий, — органіст гордовито випнув груди.
— Я… янголи? Поки були живі? — пробелькотів Толпі.
— Отож. Саме так все і було, — чернець підвівся й наблизився до бар’єра. — Буває інколи, що янголові, який живе у світлі Господа, стає нудно в Царстві Божому, і від гараздування в його голові все переплутується. Тоді народжуються в ньому бажання, яких не можна вдовольнити, питання, на які не можна відповісти. Тоді починає він допитуватися: а навіщо, а чому, а яка причина того, що світ влаштовано так, а не інакше, — або ж захоче романтичних пригод зі смертними дівами та всілякої іншої дурні. Так. Сліпить його очі небесне світло, й починає він думати, що краще йому буде деінде. І зривається він з неба, і летить униз, униз; тоді його видно як падаючу зірку. Часом падає він на землю, де на нього чекають голод і холод; але частіше він потрапляє до пекла, а там уже — лише плач, скреготіння зубів та крижана самотність. Так. Тож, коли я ще був живий, то брав рушницю на кабана, виходив на дах і стріляв у падаючих янголів, перш ніж ті встигали впасти до кінця й посилити шеренги Люципера. Найгірше бувало у серпні; напевне, сонце тоді добряче припікає, дівчата від спеки підкочують спідниці, а згори все краще видно, тож там одному чи другому в голові починає паморочитися. На Богоматір Зелену я інколи рушницю не встигав перезаряджати — стільки їх, дурників, спадало. Вранці всі поля дорогою на Замостя були ними встелені, ніби сніг випав. Так. Я забирав із собою найгарніших янголів — або ж тих, які були менше пошкоджені, та віддавав опудальнику. Тепер вони отутечки висять. Все ж краще, ніж у пеклі.
Толпі глянув на янгольські трупи, що бовваніли в тінях під склепінням, і по його спині поповзли сироти.
— Але те давно було, — худий домініканець втомлено зіперся на запилену балюстраду. — Давно. Тепер вже братії святого Домініка не потрібен отець Рушель. Їм байдуже до падаючих янголів, один собор в них у головах. Сучасну церкву, най їм грець, реформуватимуть. Спочив би ти нарешті, Рушель[34], кажуть, ти вже кількадесят років як помер. І кажуть ніби доброзичливо, а насправді от як думають: та йди ти вже, діду, з цієї юдолі, йди собі з Богом під три чорти. Так. А мені жаль серце стискає, коли я гляну на небо, бо немає ночі, щоб якийсь янгол не зірвався та не полетів униз. Але по смерті я заслаб і вже зброї не здійму — хіба що пневматичну, проти горобців.
Толпі все витріщався й витріщався із хворобливим зацікавленням на мертві небесні створіння. І раптом прийшов до тями, коли в нього з’явилася думка, така настирлива, ніби збиралася розвалити його череп ізсередини.
— А може, одначе, хтось міг би по них стріляти? — запитав.
— І хто ж це? Може ти, га? — отець Рушель насупився. — А на святій сповіді ти коли востаннє був? Гріх маєш на чолі, наче вогнем написаний, навіть цієї ночі ти грішив. Ну, чого так дивишся? Вважаєш, що як отець Рушель мертвий, то відразу — й сліпий і глухий, що недобачить та не зрозуміє? І навіть якби ти був чистішим за голуба, то набої на янголів має освятити єпископ. І взагалі невідомо, чи ти зумієш в янгола поцілити. Старий Рушель, бач, у небо стріляв сімдесят років та ще чотири. Сімдесят та чотири, бо вмер я, здається, в дев’яносту зиму, а по смерті ще років шість стріляв. Так. І не раз я думав, чому Господь Бог одним із ворохобних янголів дарує ласку смерті від свяченої кулі, а іншим дозволяє загрузнути в гріху та впасти до крайньої межі. Адже як на голові людини всі волосини полічені, так само пораховані й усі пір’їни на крилах янгольських. То ж чому одним ласка, а іншим — прокляття? Незрозуміла воля Господа Бога, і має в тому бути якесь більше добро, амінь; це не для голови старого Рушеля. Якщо в тебе є бажання стріляти — що ж, спробуй, але ти спершу місяць із неба скинеш, ніж янгола уполюєш. Так.
Толпі зашарівся по самісіньку маківку й більше не промовив жодного слова. Тимчасом дзвони роздзвонилися так, що аж зуби заболіли, а на лавках у нефі повсідалися ченці у
