Порожнє небо - Радек Рак
— Отця Воланда застрелили? — пані Марія поблідла.
— Кажеш, підземелля? — Ян Азриель замислено запалив люльку.
— Так… так мені здається. Це були радше підвали, але інші, ніж ті, якими ми йшли… — пробелькотів Толпі, оскільки старий вихрест надто підозріло на нього споглядав. Так само дивився на нього батько, коли Толпі розповідав якусь дивовижну історію, особливо коли це була історія правдива, нехай навіть вона такою не здавалася; хлопець тоді починав белькотіти та латати брехнею діри в правді, через що заплутувався ще більше. Такі погляди обіцяли ремінь на дупу.
— Дурня! — подав голос Тифон, осушивши флягу до денця та крадькома висякавшись. — У підземеллях потвори, потвори — і квит, ми чудово про це знаємо. Та цей дурник у штани б наклав, якби котрась із них до нього бодай на відстань голосу наблизилася!
— Ну то я й кажу, що це могли бути просто підвали, — буркнув Толпі ображено.
— Лише коли ти зійшов туди сам, — зауважив Геспер.
Інші, здається, нічого не розуміли.
— Коли тебе вів чернець, ти мандрував світлим собором, чи не так?
— Ти завжди був розумакою, Ясю, — озвався товстий вусань. — Ти добре знаєш, що якщо йдеться про інтелектуальні фокуси-покуси, то ти хапаєш суть раніше, ніж я встигаю надягнути спортивні штани. Тож скажи нам, про що тут йдеться, бо я геть нічого не тямлю — і ти знаєш, що без тебе і не втямлю.
— Вам не здається, що надто багато тих підземель, як на одне місто? Староміське узгір’я повинно б бути продірявлене, мов сир. Ніби люблінці поколіннями не робили нічого, тільки рили нори, наче кроти. І ще одна річ: я розумію — крипти, розумію — підвали та комори, навіть виходи з льохів, приховані у шафі, але звідки, на кудлату бороду Баал Шем Това[37], освітлені колонади?
— З дупи. Жовтодзьобому просто наснилося або ж примарилося.
— Це легко перевірити. Якщо ересківці справді застрелили пріора Воланда, то хлопцеві нічого не примарилося. А повертаючись до підземель — а що, як вони не є тим, чим здаються? Що, як вони змінюються тією особою, яка ними мандрує? Або тією випадковою складовою спільних страхів та очікувань, якщо в справі бере участь більше однієї особи? Сильніші характери домінували б тоді над слабшими — звідси чмелі та трупаки, яких я так сильно боявся. Звідси сповнений сяйвом собор, створений тим отцем Рушелем.
— Так тобі підказує твоє таємне крукове знання?
— Так мені підказує розум. Знання — це дані, а не їх інтерпретація. Визнай, Тифоне, що концепція багатошарової природи люблінських підземель цілком тримається купи.
— Хіба твоєї!
— Пане Геспере, я проста жінка й волію уникати магічних фокусів, — озвалася пані Размус із легким, хоча й виразним докором у голосі. — Але мені здається, що якщо речі справжні, то вони мають залишатися такими завжди.
— Мають? — Геспер склав худі пальці пірамідкою.
Пані Марія обурилася:
— Даруйте на слові, але пан Ґорґонович має рацію: це повна дурня! Зрештою, що може бути простішим? Перевіримо самі, — і, нікого не чекаючи, вона пішла до комори. Коли всі рушили за нею, вона вже стояла перед обдряпаними дверима шафи та смикала за ручку.
Шафа всередині була порожньою, а замість задньої стінки в ній був мур з вигладженої часом цегли. Чамур кришився від старості.
Для певності Тифон кілька разів гепнув у мур кулаком. Звук був глухий, мертвий. По той бік не було ніякого проходу; мур напевне становив частину фундаменту й стояв тут так довго, як довго існувала сама кам’яниця. І він у жодному разі не здавався зведеною поспіхом перепоною, що мала б загородити вхід до іншого підземелля.
— Ну то що скажеш, Ясюню? Твоя концепція тунелів геть неправильна, — філософічно ствердив Ґорґонович. — Емпірично перевірено.
— Навпаки, мій любий. Навпаки.
XIV. Як усі чекали на варварів
Бомбардування стихло після дев’ятої, хоча монотонне гудіння моторів цепелінів відчувалося навіть у підвалах будинку Тифона; лабораторні реторти та колби подзенькували, входячи у резонанс. Час від часу рівний голос зачитував прізвища — наче похмуру літанію, закликаючи вказаних осіб прибути опівдні на подвір’я люблінського замку. Чуючи своє, Ґорґонович спльовував та голосно ставив під сумнів чесноти матерів усіх комуністів.
Близько десятої Ян Азриель Геспер зарядив «люгер» і вирушив на горішні поверхи позбирати ловці снів. «Революція чи не революція, — пробурчав до Тифона, — але що раніше ми витопимо цей клятий місяць, то краще».
Ледве на сходовій кліті стихли кроки старого рабина, Толпі прокрався до комори і відчинив дверцята до шафи. Мур як був — так і стояв. Щось зашурхотіло на полиці поруч, і хлопець побачив там Сірничка. Чорт потягнувся по-котячому та почухав за вухом задньою лапою.
— Я думав, ти у котельні, — буркнув Толпі.
— Я там і був. Але потім старий зробив такий спирт, що ого-го! Щоправда, відгонить хімією, ніби лізол п’єш, але яка міцність! Ну і як я мав це пропустити, Толпі, га?
— Геспер казав, що кишки навиліт пропалює.
— Ха! Але не чортам з чортячого роду!
Хлопець на те нічого не сказав, лише взявся колупати крихкий чамур між цеглинами в мурі.
— А ти що робиш? — поцікавився чорт.
— Прогрібаюся до проходу в підземелля.
— То ти не слухав того, про що казав дідуньо Геспер?
Толпі не хотів зізнаватися, що хоча і слухав, але зрозуміти — ані слова не зрозумів. Якщо прохід існував ще сьогодні вранці, то має бути там і надалі. Тож він длубався собі й длубався, вапно забивалося під його нігті.
— А чому тебе, власне кажучи, тягне до тих підземель? — Сірничок, заінтригований, махнув хвостом направо-наліво. — Мало тобі темних створінь?
— Там цього разу ніяких темних створінь не було, — Толпі длубався собі далі.
— То, може, ти якийсь складник для місяця знайшов? Щоб отим двом хрінам допомогти… або Мадам?
— У яку гру ти граєш?! — хлопець розлючено жбурнув у чорта порожньою бляшанкою, що саме опинилася під рукою. Останньої миті Сірничок ухилився і нахабно зареготав.
— Гей, а я тебе розкусив, Толпі, розкусив!
— Та гімно ти розкусив! Бабуня Славуня наказала допомогти зробити новий місяць, щоб люди не вимерли, тож я і допомагаю.
— Срали мухи по весні, трава краща уві сні, — чорт взявся чистити свої ратиці скреблом для взуття.
— А ти чому нічого не робиш? Тобі лише аби зад гріти.
— На світі менше б коїлося зла, якби ні в кого не було амбіцій більших,
