Порожнє небо - Радек Рак

— Привіт, Азриелю.

— Привіт, Зорянице Серпнева. Я прийшов просити у тебе нічних метеликів.

У дверях стояла жінка в мусліновому халаті, не молода і не стара, із волоссям, мов золото, що спадало нижче пояса; світло ліхтаря, здавалося, губиться, розчиняючись у ньому. Була в ній якась тиха врода, а рухалася вона поволі, з гідністю.

Усередині панував холод, вогонь у коминку погас, у напівмороці стояли кілька різномастих крісел, стільців та круглих столиків, підлога була засипана очеретом, а брунатний корінь протикав стелю і звисав до самої землі; менші, схожі на нитки корінці звішувалися, як сплячі змії, як сиве відьмине волосся. Тут пахло трохи спеціями, а трохи солодощами, наче щойно спечений пиріг.

— Ти знову створюєш місяць, еге ж?

— Але цього разу — не для забавки. Справжній місяць було розбито, і Суддьокрук важить на моє життя.

— Не треба було із ним підписувати угоди, Азриелю. Знання? І навіщо тобі тепер його воронове знання?

Ян Азриель Геспер мовчав.

— Скільки тобі потрібно тих метеликів?

— Цілий гарнець.

— Багато.

— У пам’ять про давні часи, Зорянице… — почав було Геспер, але жінка поклала йому на вуста свій довгий палець. Шкіра в неї також була золотистою.

— Це було під іншим місяцем, Азриелю. Але розуміючи, що відбувається там, що ти просиш; мені було б тебе шкода.

Зоряниця Серпнева відійшла вглиб кімнати, і тільки тепер Толпі помітив дерев’яний шинквас. На полицях попід потрісканою стіною стояли темні пляшечки та банки з овочевими соусами та всіляким зіллям.

— Що це за місце, прошу пані? — насмілився він озватися; його голос раптом видався йому ламким та скрипучим.

— Моя чайна. Три місяці, — Зоряниця Серпнева усміхнулася, запалюючи велику гасову лампу без ковпака. — Хлопці зустрічаються тут із дівчатами, щоб над паруючими філіжанками пізнавати дотики своїх рук та шепотіти уривчасті фрази. Тебе тут раді бачити, за умови, що надалі ти залишатимеш свого чорта в передпокої, разом із парасолькою та пальтом. Потім завжди зможеш його забрати, якщо тобі із ним добре, але сюди не можна приносити власних демонів.

Сірничок скулився на вичовганому порозі: маленький і раптом якийсь ніби покорчений. Навіть — о диво! — не скандалив, хоча присутність Зоряниці вочевидь йому не подобалася.

Жінка посадовила Яна Азриеля та Тифона в глибокі крісла під вікном, для Толпі присунула низеньку табуретку, а сама всілася на плетеному стільці й підкрутила ґніт. Полум’я шугнуло вгору, зазміїлися пасма диму, відблиск вогню затремтів на обличчях. Волосся Зоряниці мінилося всіма кольорами літнього вечора: золотом, пурпуром, ясною зеленню. І тоді розпочався танець.

Здавалося, вони виникали нізвідки, відділялися від меблів та стін, вилітали з коріння берези, з-під чорної стелі, із м’яким потріскуванням билися об стіни, фіранки та щоки, залишаючи на шкірі пастельні смуги. Усе більше і більше, брунатні, попелясті, руді та білі, великі, як долоня, та малі, наче ніготь, нічні та сутінкові, із сном та ніччю, заплутаними поміж крильцями. У кімнаті настала серпнева ніч, світла та сповнена руху, і всі відчули себе дивним чином збудженими, незважаючи на пізню пору: метелики принесли із собою одну з тих ночей, коли неможливо спати.

Зашкварчало, а полум’я метнулося вгору, коли тіло першого метелика почорніло й обвуглилося у вогні. Тільце впало на стіл та частково розсипалося в порох. Усе ще видно було напружені ніжки та жилки одного крильця: пряму чорну риску.

Інші ніби лише чекали на цей знак. Влітали у тремтливе полум’я поодинці або по двоє чи троє. Деякі — такі малі та швидкі, що ніби аж нематеріальні, — не залишали навіть пилинки попелу, лише сіра імла здіймалася до стелі. Інші тягли за собою смужки диму і падали на землю за кілька кроків, як шматочки палаючого паперу, ще інші догоряли на столі, досі махаючи лапками, надпаленими крильцями або вусиками. У повітрі повис солодкавий, важкий димний запах, схожий на запах церковного кадила.

Толпі з переляком і захватом вдивлявся у містерію смерті, а купи попелу на столі та навколо нього росли мірою того, як нічні метелики із радістю кидалися у вогонь. Аж нарешті Зоряниця Серпнева сказала: «Годі» і прикрутила ґніт. Опустилася темрява, перед очима у Толпі затанцювали зелені кола. Вцілілі метелики ще якусь мить пурхали по кімнаті, поки нарешті й вони вгомонилися, було чути лише важкий, хриплий подих Тифона. Крізь шпарини віконниць лився сірий, імлистий досвітній відблиск.

Рабин та Ґорґонович тремтячими руками згорнули сірий попіл зі столу та підлоги до принесеної Зоряницею глиняної урни, набожно та мовчки, наче збирали якісь реліквії.

— Дякую, Зорянице, — старий рабин поцілував руку жінки.

— Аби тобі вдалося, Азриелю. Аби.

Толпі та Сірничок низько вклонилися, а Тифон із дивним та дещо несміливим захопленням залишив поцілунок на зап’ястку жінки.

Надворі Люблін сірів.

Їх очікували, обсіли все подвір’я, всю машину. Вони втрьох ледве визирнули з чайної, як птахи впали з дахів, наче чорні блискавки, кррра-ха, кррра-ха!

Трррах, трррах — звук пострілів з «люгера» котиться відлунням по Горішній Панни Марії, дзвін розбитого скла, лопотіння чорних крил, Тифон кричить, дзьоби всюди, пазурі всюди, Толпі махає руками, закривається; Сірничок кавчить, мов порося, шмигає поміж ногами назад до передпокою. Швидко, швидко, всередину, кричить до Зоряниці Серпневої.

Ян Азриель Геспер із гуркотом зачиняє двері до пекла. Розлючені дзьоби стукотять по той бік.

— Жерррти! Жерррти!

Серця калатали в горлянці, коли вони всі зібралися під корінням берези. Зоряниця витерла Толпі зі скроні кров — дзьоб гайворона мало не вибив йому око, і тільки зараз хлопець відчув біль. Рана на щоці також відізвалася болем.

— Сучі сини, — прохрипів Тифон. Під пахвою просякнутого потом смокінга він стискав урну із метеликовим порохом. — Матінкою своєю присягаюся, бісові діти нас мало на шмаття не подерли! Не можуть нас чіпати, ми, трясця, маємо імунітет!

— Нас не можуть, — пробурмотів Геспер. — І вони нас не торкнулися. Але хлопця можуть, і будь-кого, хто тепер викаже нам зичливість.

— Азррра-ель! Азррра-ель! — закаркали гайворони назовні. — Жерррти! Жерррти! Тиф-фон! Жерррти!

— Та ось вам! У дупу себе дзьобайте! — Тифон показав дверям середній палець, а в Толпі крижана долоня стиснула шлунок, коли він почув:

— Толлл-пі! Толлл-пі! Жерррти!

Ян Азриель Геспер похмуро зареготав і знову сів у крісло. Обмацав кишені піджака в пошуках люльки. Знайшов, але не мав тютюну.

— Боюся, що я накликав біду і на тебе, Зорянице. Вибач.

— Суддьокрук мене не торкнеться. Не насмілиться. Але — оберігай хлопця.

— Ну, це нескладно. Схоже, що ми в тебе застрягли. Птахи