Порожнє небо - Радек Рак

світу? — він невесело розсміявся і випустив носом дим. — Небувала справа. Настільки ж дивна, як і те, що великий Ян Азриель Геспер, який мало не захопив небеса, тепер збавляє своє життя на горищі як король павуків. Я розповім тобі дещо, хлопче, — Геспер нахилився вперед. — Колись давно, ще до того, як зі старим Горовіцем вирушив на небо, я цілими днями сидів за вивченням Тори, пророків та Зохару. Я прагнув знати, прагнув пізнати те, що високо, те, що глибоко, але вицвілі пергаменти не давали такого знання. Тож я пішов лівою стежиною сефір, увійшов у сферу Біна — й залишалося трохи, аби осягнути Кетер: якби я це зробив, то, може, і справді вдалося б мені впіймати Бога. І що глибше я вгризався в прадавнє знання, то більше мав сумнівів, і здавалося мені, що я, наче той дурень, стою біля брами мудрості, але знаю не більше, ніж знав до того. Мудрість, пізнання, Кетер — це все картковий будинок, ти ретельно зводиш його роками, але для нього вистачить лише подмуху. Бо якщо Бога немає? Я дивився на світ навколо, і не було в ньому ані крихти сенсу, ані унції істини, ані сліду містичної єдності творення. Світ походив з нічого, в ніщо відходив, а по дорозі було лише це божевільне, пульсуюче від прагнень «зараз».

Він затягнувся димом і вдивлявся кудись у найдальшу далечінь, понад Толпі й поза тісну кімнатку.

— Тоді я пішов до пустелі. Знаєш, Толпі, що таке пустеля? Пустеля є там, де немає Бога. Безбожжя. Залишаєшся лише ти. Сонце сходить та заходить, і ти вже не відаєш, чи кожного дня це те саме сонце, чи, може, геть інше, а вчорашнє сонце померло, і те, що під ним діялося, стало неважливим. Неспокійне твоє серце, бо воно не спочило в Господі. Немає опори, всюди пісок. Саме там, на безбожжі, я зустрів Тифона Ґорґоновича. Тифон був із заможного міщанського дому, але жив на широку ногу й не вмів дбати про родинну маєтність. Коли ми зустрілися, він скочувався у бідність. Пив, бо дуже боявся щербатих зубів нужденності, а що більше пив та гуляв, то ставав усе біднішим. Тож ми пили й гуляли разом. Це була наша пустеля. Аж якогось дня знайшов нас там Суддьокрук.

— Суддьокрук?

— Він прийшов, чорний та страшний, а дзьоб його був великий та кривий. Але нам було байдуже до того, бо перебували ми на безбожжі й усюди навколо не було нічого, крім пустелі. У кігтях він ніс наші марення: у лівих — пізнання та розуміння, у правих — талан та добробут, аби торгувати ними за наші душі. Тифон свою був би відразу профукав, але душа — річ цінна, в людини вона лише одна, це ризикований гешефт, бо отримати можна багато, але й втратити — ще більше. Тоді я витребував у Суддьокрука клаузулу, що ми віддамо свою душу, лише коли місяць згасне та розіб’ється об землю, та й то не відразу, а як мине половина місячного оберту, аби мати можливість завершити усі земні справи. Я знав, що Суддьокрук буде метикувати, як би той місяць з неба скинути, бо небо зависоко навіть для гайвороння, повітря там занадто рідке, щоб вони ним дихали. О, не так легко старого єврея оциганити. Тож ми підписали угоду, підписали власною кров’ю просто із серця, бо кожного із нас Суддьокрук дзьобнув глибоко в груди. Біль був неймовірний, але одразу по підписанню умови все на світі зробилося для мене ясним, наче кров з артерії, і я побачив приховані механізми світу та таємні Божі візерунки, про які прадавнім і не снилося й вони навіть не припускали, що все настільки просто та очевидно. Та й Тифон немов дар царя Мідаса отримав, бо до чого лише він торкався і до чого тільки брався, те приносило йому золото і славу. Тож він забезпечує моє утримання, аби я міг у спокої слідкувати за павучими стежинами. Жилося нам добре та мило, тому Тифон не надто зрадіє від твоїх вістей.

— А… але бабуня Славуня сказала, що ви нові місяці витоплюєте.

— Ага, бувало таке кілька разів. Я ж не настільки дурний, аби не підстрахуватися. Перш ніж зустріти Суддьокрука, я знайшов у пожовклих, побитих міллю книжках рецепт виготовлення місяця, написаний у сімнадцятому столітті двома фармацевтами з чеського Пільзна: Карелом Кжеміліком та Вацлавом Воухоморкою[27]. Начебто той місяць, який ти, Толпі, разом із чортом розбив, був ними створений. Я ж — так, витопив кілька місячних вогників. Утім, для того, аби витопити справжній місяць, потрібні сни та марення, причому — великі, справжні, а в мене таких ніколи не було. Моїх снів вистачило лише на брязкальця, але багато з тих складників, що були легше доступні, я зібрав у безпечному місці.

— Чорт Сірничок казав, що рештки місяця він відвіз на смітник…

— Ні до чого воно нам. Смітник за Бистрицею надто великий, аби ми змогли його прочесати, та й забагато там гайворонів. А часу в нас обмаль. Той пил — головним чином з крилець нічних метеликів, а я знаю його безпосереднє джерело. Те, що найважче знайти для створення місяця, те, що невидиме та є місячною душею, втекло одразу, щойно ви його розбили, — Ян Азриель Геспер підійшов до комода і витягнув із шухляди блискучий «люгер». Ретельно вставив магазин і раптом спрямував дуло на Толпі. — Я тобі не довіряю. Ти щось приховуєш, не сказав мені всієї правди, а зараз для цього не найкращий час.

Серце Толпі закалатало в самісінькому горлі, він зіпав широко роззявленим ротом, як рибина, долоні стали мокрими від поту.

— П… п… пане Геспере, м… милості благаю! Батько вдома чекає, нікого в нього, крім мене, на світі немає…

— Ох, припини скиглити, заяче ти серце. Ані крихти духу в тобі немає. Не тремти так, не вистрелю тобі в голову, хіба що викинеш якийсь собачий фортель. До світанку ще далеко, але ніч молодшою не робиться. Ти підеш зі мною. Размус дасть тобі нормальне вбрання. І якщо я тебе залишу при собі, ти готовий дати відсіч гайворонам або, що гірше, постати проти самої Мадам?

— Ма… Мадам?

— Зольст фархант верн! Ти, Толпі, що, з неба впав? Мадам Айша Ядіш Шоша. Увесь Люблін її знає. Вона обирає мера та райців. Зазвичай, серед своїх коханців. Наскільки я її знаю, вона б прагнула мати місяць для себе. Ну, вперед. У нас мало часу.