Порожнє небо - Радек Рак
— До справи, чорте! — розлючено гарикнув Толпі, бо від балаканини Сірничка йому не ставало ані тепліше, ані сухіше.
— Гуска скинула мене на вокзалі одразу по тому, як тебе звідти забрав один огрядний вусань. Біг я за вашими дрожками, ой, біг, ніби за мною сам Архангел Михаїл гнався. Ух, страшне це місто, хоч куди глянь — всюди костьоли, — Сірничок здригнувся аж до кінчиків вух. — Як забрали тебе до тих черниць, то я думав, що мені нутро покорчить. Хотів підійти, Везельвулом присягаюся, але не зміг.
— Забагато святості? — насмішкувато запитав Толпі.
— Гірше! Забагато гріха, той так нуртував за вікнами, аж мене до денця продерло. Там моцного тре’ чорта, не такого голодупця, як я. Гріх, сморід і дурня, одна дурня. То як воно буде, Толпі? Шукаємо нашого рабина? Буду тобі допомогою, май, хлопче, милосердя, бо інакше мені бабуня роги до голої шкіри спиляє.
— Моя торба дуже мені б знадобилася, — пробурмотів Толпі. — Але в мене її черниці забрали.
— Я знаю, що сталося. Сьогодні вранці до черниць приїхав віз, забрав сміття і вивіз його на звалище, що внизу річки, за дільницею робітників. Я понишпорив там трохи, але мене прогнали коти та гайворони. Зрештою, це було як голку в копиці сіна шукати.
Вони обидва набурмосилися. Годинник на костельній вежі озвався передзвоном. Звіддаля долинув стуків кінських копит. Перш ніж відлунала мелодія і годинник пробив північ, з-за повороту виїхала кремова карета, запряжена двома прикрашеними страусовим пір’ям дерешами.
— Дорогу! Дорогу Мадам! — кричав потворний карлик, що сидів на козлах. Толпі відстрибнув до канави, аж карета раптом зупинилася, а витончена долоня в мережній манжеті відсунула тонку, мов імла, фіранку на віконці.
— Хто ти такий, хлопче, і чому блукаєш вночі вулицею в самій піжамі? — почув Толпі оксамитний жіночий голос, від якого спина взялася сиротами, а ноги зробилися як із масла; за мить у віконце визирнула і сама зацікавлена ним пані.
Мала вона красиво вигнуті вуста, темні локони із мідяним полиском, ніби торкнуті червоним, а ще — перлову діадему. Усміхнулася вона настільки чарівно, що Толпі відчув дивний лоскіт у грудях. Ані Зорка, ані сестра Розина, ані навіть вродлива пані з вулиці не могли рівнятися з Мадам.
— Я… я Толпі, — видушив нарешті хлопець. — Шукаю рабина Яна Азриеля Геспера і саме гомонів із чортом — оно з тим, що в ринві, — вказав пальцем на діру, але Сірничка вже не було там ані сліду. Пані засміялася, і сміх той був дівочий та глибокий.
— Мадам, їдьмо звідси. Це якийсь дурник, — заявив карлик.
— Замовкни, Бруно. А навіщо, мій Толпі, тобі так потрібен старий хитрун Геспер, що ти мав розпитувати про нього диявола з ринви?
— О, та цей чорт місяць розбив. Я той місяць впіймав у Бузі, але коли віз його до… додому, з верби вистрибнув дідько, і поки ми штовхалися, місяць покотився дорогою й розбився об камінь. Бабуня Славуня послала мене до Любліна по новий, бо начебто Ян Геспер вміє їх витоплювати.
Мадам не сміялася, лише мовчки вдивлялася у Толпі, поки той не чхнув потужно й не витер рукавом краплю, що звисала з носа.
— О, мій любчику! Та ти, бідолашний, геть промок і змерз. Йди-но краще до мене, відвезу тебе до пана Геспера.
Толпі спочатку не повірив власним вухам і навіть поколупався в одному мізинчиком, але коли пані відчинила дверцята, то вліз досередину і з вдячністю скрутився клубком біля ніг жінки. Це було як сон, але сон спокійний, добрий та сповнений м’якеньких подушок, і Толпі не бажав просинатися. Мадам накинула на нього край свого підбитого хутром плаща кольору екрю; Толпі притиснувся до її ніг і раз у раз позирав на неї. Була вона теплою та екзотично пахла ваніллю — як цукерня на влодавському ринку.
— Чому ти на мене так дивишся? — запитала вона.
— Бо у вас гарні очі. Як у корови.
Мадам розсміялася, прикриваючи рота долонею у рукавичці, сміялася довго, а на її вухах коливалися сережки — білі пір’їнки із золотими прожилками.
— Тобі пощастило, Толпі, що ти зустрів мене, — вона налила з термоса у келих з грубо різьбленого скла брунатний паруючий напій. — Випий, мій солоденький.
Толпі вперше в житті пив какао: солодке, густе та духмяне. Імбирний присмак щипав за язик ще довго після ковтка, тепло розливалося тілом приємніше, ніж від горілки, бо не палило в горлянці й не лягало тягарем у череві. А коли він уже все випив, вилизав краї келиха та видлубав із дна гіркуваті грудки какао, Мадам подала йому з руки пташине молоко.
Толпі занурювався у насолоду, мов у м’яку перину, коли солодкий шоколад хрускотів у нього на зубах, а чудово легка пінка танула на губах. А Мадам подавала йому наступні шматочки, ще і ще. Толпі був на небесах.
— Тож кажеш, мій Толпі, що старий пан Геспер зможе випарувати місяць?
— Так мофила бабуфка Флавуфка, — відповів хлопчина із набитим ротом, плюючись крихтами пташиного молока та коричневою слиною.
— А як ти вважаєш, чи зробив би він такий місяць для мене? — запитала вона солодко.
— Напевне! — у Толпі серце закалатало у самому горлі; та кожен зробив би для Мадам що завгодно.
— Як красиво зараз виглядає місто, — Мадам розмарилася та відхилила фіранку на вікні. — Глянь, Толпі.
Хоча Толпі було добре біля теплих стегон Мадам, але він визирнув назовні. Нічна мжичка хлюпнула йому в обличчя, проте тут, у кареті, це навіть здавалося приємним.
Їхали вони крутою вуличкою вниз, праворуч виднілася велика руда броварня, газові лампи бігли двома шпалерами, кам’яниці спали. Дорога йшла понад озером, великим і темним, з якого виростали дивні сріблясті помости, що сяяли, ніби збудовані з павутини, а в нічне небо здіймалися башти та мінарети, легкі, невагомі, мов виплетені з мережива. Їхній зірчастий блиск відбивався у чорній воді ставка.
— Красиво, еге ж? — прошепотіла Мадам, гладячи Толпі по потилиці. Від її дотику його оповивав сон. Хлопцеві здавалося, що він пливе в повітрі.
— Ну, — кивнув він.
— Це мій сад. Я наказала звести його на Королівському ставку. Кожен мешканець міста може приходити сюди й милуватися ним. Почекай, ось побачиш його при світлі дня! Правда ж, я добра та чарівна?
— Ну!
Карлик різко повернув ліворуч, і карета знову почала спинатися на міське узгір’я, залишаючи Королівський став
