Порожнє небо - Радек Рак
Але тут з підлоги підвелася матінка Інтенебрія. Щоки вона мала напхані, мов хом’як, але й далі обіруч запихала собі до рота хробаків — знову та знову. Побачивши Яремка, вона засичала і вищирила почорнілі зуби, але він зупинив черницю одним владним жестом.
— Геть звідси, гієно! Перш ніж я тобі голову відірву.
Матінка Інтенебрія скоцюбилася, по-павучому, навкарачки відбігла в темний кут і сховалася в мишачій норі. Палаючі крокви впали на китову тушу сестри Ремедіос. Верхні ґудзики сірої піжами відлетіли, коли Яремка напружив міцні кудлаті груди й без страху підняв розбите тіло Збиньо: обережно і дбайливо. Другою рукою він обійняв за талію спітнілу й замурзану сестру Розину, яка десь по дорозі загубила вуаль черниці. Щойно Яремка вивів її та Толпі на подвір’я, як відразу з гуркотом завалилося горище, з розбитих вікон повалив сірий дим, а дах небезпечно прогнувся.
На подвір’ї їх всі очікували: хлопці, лікар та пан возний, що копирсався у замку різьбленої брами. «Яремка, Яремка», — прокотився шепіт, коли вони вийшли надвір. У вікнах осель неподалік світилися вогні, на вулицю, незважаючи на пізню годину, висипали глядачі: дехто в халатах, нічних ковпаках та м’яких капцях. Деренчливий віз пожежників, завиваючи сиреною, з’явився вгорі вулиці, промені фар лизнули стіни кам’яниць. Водій лаявся та сигналив витріщакам, які не давали можливості йому проїхати.
Яремка змахнув пил із густих вусів, притягнув до себе зомлілу сестру Розину, яка майже розчинилася в його вузлуватих руках, та затаврував її уста полум’яним поцілунком. «Гірко, гірко!» — крикнув хтось із натовпу, хтось встромив пальці у рот і свиснув, а ще хтось дурнувато захихотів. А Яремка цілував Розину, цілував довго і міцно, її руки пестили його шорстке обличчя — а він не припиняв цілувати черницю, навіть коли дах Будинку святого Обскуранта повністю провалився і на брук посипалися цегли та черепиця.
Пожежники розігнали натовп та мало-помалу бралися до гасіння пожежі — будинок стояв трохи осторонь, ризик поширення вогню був невеликий, до того ж уже кілька днів дощило і весь Люблін просякнув вологою, та й полум’я вже пригасало. Зіпсуті хлопці з притулку кинулися навтьоки вузькими мишиними вуличками, коли вдалині з’явилися поліцейські вози.
— Бувай, Толпі! — Яремка мало не розчавив хлопцеві долоню в кам’яному потиску. — Нам уже час. Час зламати всі клятви, одну за іншою! — засміявся він потужно, обійняв тонкий стан черниці — і вони разом пішли у дощ та ніч.
V. Як Толпі уклав пакт із дияволом та їв пташине молоко
Юрба потроху розходилася по домівках, навіть пожежники поїхали собі, й Толпі залишився сам-один під мжичкою та в тиші. Сірі кам’яниці пнулися вгору, величезні, наче костьоли, роззявлені пащі брам зяяли ворожою чорнотою, а мокра бруківка вилискувала в світлі газових ламп. Хлопець брів серединою безлюдної вулиці, із роззявленим ротом вдивляючись у різьблені фасади будинків і гадки не маючи, як знайти вулицю Ковальську та Великі Сходи. Волога просякнула сіру піжаму та злостиво кусала в спину, й Толпі раз у раз здригався від холоду. Тихо, порожньо — лише його намоклі капці чалапають по калюжах, лише інколи сміх або притлумлене зітхання долине з мороку підворіть, блисне сірник або цигарка заятриться кривавою згасаючою зіркою. Дорога бралася все вгору та вгору, без кінця-краю, а за коміром ставало чимдалі мокріше та холодніше.
У світлі ліхтарів, немов чапля, проходжується вродлива пані — ноги в неї довгі, довші навіть, ніж у сестри Розини, взута вона у чудернацькі чоботи на гвіздках замість підборів, із халявами по коліна, розпущене чорне волосся спадає на спину хвилями каскаду.
— Перепрошую, але, може, пані знає, де мешкає Ян Азриель Геспер, рабин?
— Йди геть, малий, — вродлива пані різко повертається до нього. Уста в неї підмальовані карміном, як у бабуні Славуні, повіки кольору волошок, але обличчя наче намазане неприємним грішним пігментом. У руках вона крутить цигарку в довгому чорному мундштуку. — Повертайся, як у тебе виростуть вуса, — і дмухнула тютюновим димом просто в обличчя Толпі.
Вулиця наприкінці різко повернула праворуч, і два білені костьоли проломили нескінченні ряди порожніх кам’яниць. Тут йому буде добре, тут Толпі десь примоститься на підмурку та продрімає до світанку.
— Пст, пст, Толпі!
З дірки ринви визирала зелена морда Сірничка, малі оченята поблискували в темряві.
— А ти тут як опинився? Я через тебе страшенний клопіт маю, хоч куди піду, невдача наступає мені на п’яти. Якби не ти, може, я зміг би місяць назад до Бугу вкинути. Геть з моїх очей, бо свяченою водою бризну!
— Ай, Толпі, ай! Не нашорошуйся так! Я ж тільки допомогти хотів, але з того лише нещастя трапилося. Тож тепер я буду мудрішим, нікому більше не допомагатиму, бо це проти чортової природи, натомість стану тепер шкодити.
— Ну, нашкодив ти вже чимало. Маєш чим пишатися.
— Ах, всі нещастя Злого на чорта одного, — Сірничок сумно шморгнув носом. — Ніхто не вислухає, ніхто доброго слова не скаже. Того самого дня, як ми місяць розбили, взяла мене бабуня Славуня на допит. Опівдні то було, коли сонність світом розливається та однаково огортає і людей, і чортів, тож і мене зморило. І тут раптом бридка бабця, щоб їй срачка черево роздула, хвать мене за хвіст і з дупла тягне, я й писнути не встиг, а вона трясе та лає: ах ти, каже, чорт-нездара, ах ти лихо від семи хворостей, ах ти дияволе з Божої ласки! Сорому мені наробила незмірно, аж плакуни в рові й русалки у квітках звіробою зо сміху попадали, перш ніж я встиг розвернутися та за руку бабу вкусити, бо чорти — не миші, й хвости в них слабкі. Ну й послала вона мене услід за тобою, бо, каже, Толпі — дурбецел малий і точно загине в місті без чортової допомоги. — Сірничок несміливо вишкірив зуби в щербатій посмішці, а Толпі аж скипів.
— Допомоги мені твоєї не тре’. Що з тебе за чорт, коли ти в житті лише вербу та шматок поля бачив. Геть до ринви!
— Охо-хо! Авжеж-авжеж! Я відразу твій слід знайшов, бо ніс у мене неабиякий. До хвоста дикій гусці причепився, що з-за Бугу летіла, із засвітів, а шлях її над Любліном пролягав. Летіла до Риму, до самого папи, щось там йому по-своєму нагагакати та намовити, бо це була гуска вільнодумна, з
