Українська література » Фентезі » Порожнє небо - Радек Рак

Порожнє небо - Радек Рак

Читаємо онлайн Порожнє небо - Радек Рак
кожен католик, жид, вірменин, євангелик та православний отримає кулю в мідний лоб, у сповнене отрути та ненависті серце, настане, нарешті, загальне щастя.

Толпі замислився, хто ж залишиться, щоб бути щасливим, якщо католики, жиди, вірмени, євангелісти та православні отримають по кулі, але думки його розбігалися від горілки. Тук-тук, тук-тук. Потяг співає на рейках, задуха така лагідна, добра і безпечна, в череві тепло, світ обертається достойно та поволі. Толпі заплющує очі, й тепер лише темрява клубочиться під повіками, ростуть з неї труби, великі, мов соборна вежа у Влодаві, і ригають сажею. Раптом усі ці труби із свистом рушають, ревуть, ревуть, наче великі корови, зі стукотом мчать рейками, а в печерах їхніх горлянок морок, морок та бруд. Толпі скручують корчі, на його губах— кисло-гіркий присмак блювотиння, віват, віват революція, чийсь сміх, чийсь регіт.

Темно.

Толпі вирішив, що він помер.

III. Як Толпі став зіпсутим хлопцем

Коли він розплющив очі, то пожалкував, що не вмер насправді. У роті була пустеля, за очима — вогонь, а у вухах — свист локомотива. Подряпана стеля ходила ходором над його головою.

— Приходить до тями, лікарю. Комуніст приходить до тями, — сухий старечий голос зашкряботів десь неподалік.

— Кулю в лоба жидам та попам, — пробелькотів Толпі, шлунок його болісно стиснувся, й хлопець знову виблюнув.

— Ну, матінко Інтенебріє, принаймні він кожному хоче дати порівну, — чоловічий, доволі приємний тенор.

— Спаси нас Господи, лікарю! Мало того, що пияк і комуняка, так ще й блюзнір. Сестро Ремедіос, дисципліна. Ми виженемо з тебе, хлопче, всіх червоних чортів.

Із розколисаної сірості виринула величезна, наче гора, черниця з великими мавпячими губами та спокійно тричі хльоснула Толпі по обличчю вербовою різкою. Хлопець миттєво протверезився.

— В ім’я Отця… і Сина… і Святого Духа!.. — Толпі крізь сльози помітив другу черницю, висушену від старості: ця з кожним ударом різки іржала, як кобила.

— Матінко Інтенебріє, це не здається мені необхідним…

— Прошу лікувати тіло, лікарю, а лікування духу залиште фахівцям.

— Де я? — запитав Толпі непритомно.

Опинився він у великому приміщенні з високою стелею. Від стін відставали бридкі шпалери, а заґратоване віконце виходило на темне подвір’я. Сам Толпі лежав у піжамі на накрохмаленій до жорсткості постільній. Біля нього стояли обидві черниці: велика та мала, а ще лисий лікар-черевань із тонкими вусиками.

— У Будинку святого Обскурата, — відповів лікар, знімаючи з Толпі сорочку та болісно постукуючи його між лопатками.

— Для зіпсутих хлопців, — заскреготіла матінка Інтенебрія. — Ми вас тут виправляємо. Як годинники. Маєш якесь ім’я?

— Толпі.

— Толпі — і що?

— Ну… Толпі.

— Сухот, вважаю, немає, — заявив лікар. — Тебе вчора пізно ввечері приніс пан Тифон Ґорґонович. Робітники споїли тебе в потязі та залишили самого на вокзалі. Пан Тифон їхав із вами від Влодави. Я ще поміряю тобі тиск, і можеш іти на сніданок. Отут твій костюм.

— А де моє старе вбрання? І клунок? — Толпі нервово роззирнувся.

— Підуть у піч. Смерділи хлівом. І гріхом, — Матінка Інтенебрія шморгнула носом.

— Мені потрібен мій клунок! Там були рештки місяця!

Лікар з матінкою Інтенебрією перезирнулися. Опасиста сестра Ремедіос байдуже дивилася в далечінь, немов її думки не перетиналися із реальністю.

— Якого місяця, Толпі? — запитав лікар.

— Того, що його чорт розбив. Залишився від нього сірий порох, і бабуня Славуня наказала мені їхати до Любліна, щоб знайти Яна Геспера, який виллє новий.

Тиша. Великі краплі осіннього дощу барабанять у скло.

— Бачите, матінко, це ніякий не комуніст. Це просто бідолашний хлопець.

Стара черниця нічого не сказала, лише стиснула вузькі уста в горизонтальну риску: ніби хто їй по обличчю ножем провів.

Сестра Ремедіос мовчки провела Толпі в їдальню в сутеренії[25]. Крізь прямокутні підвальні віконця вливалося мляве світло, освітлюючи купку хлопців, які навминали рідкий журек. На всіх була однакова форма, волосся стрижене «під горщик», мов у середньовічних зброєносців, злякані погляди. Журек, хоча й без смаку, був теплим, і Толпі відразу зробилося добре в животі. Він їв, ні на кого не звертаючи уваги.

— Ти комуніст? — раптом запитав його товстий, схожий на підсвинка хлопець, що сидів навпроти.

— Ні, — відповів Толпі, ковтаючи картоплю.

— Брешеш. Я комуністів ненавиджу. Я тебе вб’ю.

Журек раптом ліг у Толпі в шлунку каменюкою, бо хлопець був великим і, здається, старшим.

Після сніданку прийшла молода вродлива черниця із світлим личком і забрала підопічних до майстерень, де під наглядом майстра вони збивали з дощок дивні малі будиночки без стін.

— А що ми робимо? — запитав Толпі миршавого рудька без переднього зуба, який сидів ближче за інших.

— Ти жартуєш? Насправді не тямиш, що воно таке? Це годівничка.

— Годівничка?

— Ну, для птахів. Взимку сиплемо туди зерно, а пташки прилітають й підхарчовуються ним.

Толпі із розумінням кивнув.

— А ви в них стріляєте?

— Ти що, без клепки в голові? Навіщо б то?

— Ну, як на передновку в селі був голод, то ми з батьком ставили пастки на мандрівних голубів. Вони доволі смачні.

— Дивний ти. Ми годуємо птахів, бо ті голодні. Так каже сестра Розина, та, що нас сюди привела. Ми тут не голодуємо, тому й ти не будеш. Завжди є щось, щоб поїсти, а взимку — тепло.

Толпі ніяк не міг уторопати, чому він має перейматися пташиним голодом — бо птахи, видзьобуючи зерно та роблячи шкоду в саду, не переймалися, що у Толпі стане бурчати в животі.

— Мене звуть Яремка, — озвався рудько. — А тебе як?

— Толпі.

— Ходиш до дівок?

Толпі здивувався з того запитання настільки, що вдарив себе по нігтю молотком і відчув, як то блідне, то червоніє.

— Ні, — пробурчав він.

— Усі комуністи ходять до дівок. — Яремка, схоже, був розчарований.

— Я не комуніст.

— Мій татко — не комуніст, а теж ходить до дівок, — малий хлопець за сусіднім столом гордовито випнув худі груди.

— Ти, Збиньо, дурніший за халяву чобота, — Яремка спокійно взявся за пиляння дошки, а тоді пошепки додав: — У Змієградді є бордель. Одного разу я був туди пішов, але мене випровадили звідти. Я казав, що в мене є гроші, і вони таки насправді були, бо я місяць на колії працював, вантажником, а він мовчки мене за шию схопив та головою в канаву кинув. Повертайся, каже, як у тебе вуса засіються. А чи я винен, що рудий, і вусів мені не знати, бо так уже воно в рудих ведеться, що вуса в них рости не бажають. Ну хіба я винен?

Толпі примирливо визнав, що ні в чому Яремка

Відгуки про книгу Порожнє небо - Радек Рак (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: