Порожнє небо - Радек Рак

III. Як Толпі став зіпсутим хлопцем

Коли він розплющив очі, то пожалкував, що не вмер насправді. У роті була пустеля, за очима — вогонь, а у вухах — свист локомотива. Подряпана стеля ходила ходором над його головою.

— Приходить до тями, лікарю. Комуніст приходить до тями, — сухий старечий голос зашкряботів десь неподалік.

— Кулю в лоба жидам та попам, — пробелькотів Толпі, шлунок його болісно стиснувся, й хлопець знову виблюнув.

— Ну, матінко Інтенебріє, принаймні він кожному хоче дати порівну, — чоловічий, доволі приємний тенор.

— Спаси нас Господи, лікарю! Мало того, що пияк і комуняка, так ще й блюзнір. Сестро Ремедіос, дисципліна. Ми виженемо з тебе, хлопче, всіх червоних чортів.

Із розколисаної сірості виринула величезна, наче гора, черниця з великими мавпячими губами та спокійно тричі хльоснула Толпі по обличчю вербовою різкою. Хлопець миттєво протверезився.

— В ім’я Отця… і Сина… і Святого Духа!.. — Толпі крізь сльози помітив другу черницю, висушену від старості: ця з кожним ударом різки іржала, як кобила.

— Матінко Інтенебріє, це не здається мені необхідним…

— Прошу лікувати тіло, лікарю, а лікування духу залиште фахівцям.

— Де я? — запитав Толпі непритомно.

Опинився він у великому приміщенні з високою стелею. Від стін відставали бридкі шпалери, а заґратоване віконце виходило на темне подвір’я. Сам Толпі лежав у піжамі на накрохмаленій до жорсткості постільній. Біля нього стояли обидві черниці: велика та мала, а ще лисий лікар-черевань із тонкими вусиками.

— У Будинку святого Обскурата, — відповів лікар, знімаючи з Толпі сорочку та болісно постукуючи його між лопатками.

— Для зіпсутих хлопців, — заскреготіла матінка Інтенебрія. — Ми вас тут виправляємо. Як годинники. Маєш якесь ім’я?

— Толпі.

— Толпі — і що?

— Ну… Толпі.

— Сухот, вважаю, немає, — заявив лікар. — Тебе вчора пізно ввечері приніс пан Тифон Ґорґонович. Робітники споїли тебе в потязі та залишили самого на вокзалі. Пан Тифон їхав із вами від Влодави. Я ще поміряю тобі тиск, і можеш іти на сніданок. Отут твій костюм.

— А де моє старе вбрання? І клунок? — Толпі нервово роззирнувся.

— Підуть у піч. Смерділи хлівом. І гріхом, — Матінка Інтенебрія шморгнула носом.

— Мені потрібен мій клунок! Там були рештки місяця!

Лікар з матінкою Інтенебрією перезирнулися. Опасиста сестра Ремедіос байдуже дивилася в далечінь, немов її думки не перетиналися із реальністю.

— Якого місяця, Толпі? — запитав лікар.

— Того, що його чорт розбив. Залишився від нього сірий порох, і бабуня Славуня наказала мені їхати до Любліна, щоб знайти Яна Геспера, який виллє новий.

Тиша. Великі краплі осіннього дощу барабанять у скло.

— Бачите, матінко, це ніякий не комуніст. Це просто бідолашний хлопець.

Стара черниця нічого не сказала, лише стиснула вузькі уста в горизонтальну риску: ніби хто їй по обличчю ножем провів.

Сестра Ремедіос мовчки провела Толпі в їдальню в сутеренії[25]. Крізь прямокутні підвальні віконця вливалося мляве світло, освітлюючи купку хлопців, які навминали рідкий журек. На всіх була однакова форма, волосся стрижене «під горщик», мов у середньовічних зброєносців, злякані погляди. Журек, хоча й без смаку, був теплим, і Толпі відразу зробилося добре в животі. Він їв, ні на кого не звертаючи уваги.

— Ти комуніст? — раптом запитав його товстий, схожий на підсвинка хлопець, що сидів навпроти.

— Ні, — відповів Толпі, ковтаючи картоплю.

— Брешеш. Я комуністів ненавиджу. Я тебе вб’ю.

Журек раптом ліг у Толпі в шлунку каменюкою, бо хлопець був великим і, здається, старшим.

Після сніданку прийшла молода вродлива черниця із світлим личком і забрала підопічних до майстерень, де під наглядом майстра вони збивали з дощок дивні малі будиночки без стін.

— А що ми робимо? — запитав Толпі миршавого рудька без переднього зуба, який сидів ближче за інших.

— Ти жартуєш? Насправді не тямиш, що воно таке? Це годівничка.

— Годівничка?

— Ну, для птахів. Взимку сиплемо туди зерно, а пташки прилітають й підхарчовуються ним.

Толпі із розумінням кивнув.

— А ви в них стріляєте?

— Ти що, без клепки в голові? Навіщо б то?

— Ну, як на передновку в селі був голод, то ми з батьком ставили пастки на мандрівних голубів. Вони доволі смачні.

— Дивний ти. Ми годуємо птахів, бо ті голодні. Так каже сестра Розина, та, що нас сюди привела. Ми тут не голодуємо, тому й ти не будеш. Завжди є щось, щоб поїсти, а взимку — тепло.

Толпі ніяк не міг уторопати, чому він має перейматися пташиним голодом — бо птахи, видзьобуючи зерно та роблячи шкоду в саду, не переймалися, що у Толпі стане бурчати в животі.

— Мене звуть Яремка, — озвався рудько. — А тебе як?

— Толпі.

— Ходиш до дівок?

Толпі здивувався з того запитання настільки, що вдарив себе по нігтю молотком і відчув, як то блідне, то червоніє.

— Ні, — пробурчав він.

— Усі комуністи ходять до дівок. — Яремка, схоже, був розчарований.

— Я не комуніст.

— Мій татко — не комуніст, а теж ходить до дівок, — малий хлопець за сусіднім столом гордовито випнув худі груди.

— Ти, Збиньо, дурніший за халяву чобота, — Яремка спокійно взявся за пиляння дошки, а тоді пошепки додав: — У Змієградді є бордель. Одного разу я був туди пішов, але мене випровадили звідти. Я казав, що в мене є гроші, і вони таки насправді були, бо я місяць на колії працював, вантажником, а він мовчки мене за шию схопив та головою в канаву кинув. Повертайся, каже, як у тебе вуса засіються. А чи я винен, що рудий, і вусів мені не знати, бо так уже воно в рудих ведеться, що вуса в них рости не бажають. Ну хіба я винен?

Толпі примирливо визнав, що ні в чому Яремка