Порожнє небо - Радек Рак

Ну, думав Толпі, біжучи селом незграбно, мов качка, бо тяжів йому срібний порох у кишенях, цікаво, чи котрийсь із тих хлопців, що вже горілку п’ють, давав колись Зорці справжнісінький місячний пил! У селі витав запах вогнищ, запах осені: хтось, схоже, не байдикував і на світанку палив сухе листя.

Ковальську доньку він перестрів, як та йшла до колодязя по воду.

— Зорко! — здалеку голосно зашепотів Толпі з мокрих від роси лопухів під тином, де він ховався від собаки. Бо в коваля була вівчарка, велика і чорна, а до того ж — лінива чи то з тих, що не гавкають, а відразу кусають.

— О, це ти? Роботи не маєш, що під моїм тином сидиш?

— А йди-но сюди, щось тобі покажу.

— Не маю часу, повертайся додому, мій батько тобі дубця дасть, як помітить.

— Овва! Сьогодні мені навіть коваль не страшний. Я тобі пилу місячного приніс. Він наче срібло світиться. Його повно в моїх кишенях, та ще й у плащі чимало.

— Та що ти кажеш! — сміється Зорка й закидає косу за спину, але підходить до тину.

— Правда. Я сьогодні вночі місяць зловив, от тільки мені його чорт розбив і самий лише пил залишився. Але я скільки зумів, стільки навизбирав, і тобі, Зоречко, приніс.

— Та ти, мабуть, з глузду з’їхав! Покажи!

Толпі з широкою посмішкою витягує з кишені повні жмені пилу, сипкого та матового, наче цемент, з якого збудовано вокзал у Влодаві.

— Ох ти ж і дурень набитий! У голові очерет, дитина ще! Через тебе я ноги намочила! — замахнулася на Толпі цеберком, але той відстрибнув і втік. У його голові все сплуталося, не знав що й думати. Ковалівна довго репетувала йому вслід.

Це були простіші та спокійніші часи, і коли хтось не знав що й думати, то йшов або до ксьондза, або до бабуні Славуні, а ті одразу говорили, що думати слід. І так діяв той світ, діяв добре та по-божому, хоча ті двоє інколи казали речі абсолютно протилежні. Тож Толпі від коваля побіг просто до бабуні, бо туди було трохи ближче, ніж до ксьондза.

Хата Славуні стояла трохи осторонь, згорблена та перехняблена на один бік, із дахом, що поріс мохом та травою, немов хата потроху вростала у землю. Бабуня у квітчастій хустці сиділа на ґанку та годувала курей.

— Слава Ісу, — крикнув Толпі здалека й низько вклонився.

— На віки слава, — буркнула йому у відповідь бабця. — Щось здається мені, що наробив ти, Толпі, шкоди, та ще й чималої.

— Е-е… ні, нічого такого, їй-бо. Тіки вночі місяць у ятір упіймав та хотів Зорці, ковалівні, подарувати, щоб подивилася на мене та не кепкувала більше. Але чорт вербовий, Сірничок, місяць розбив, то я Зорці хотів бодай пилу, що з місяця осипався, дати — але той перетворився на сірий порох, на отакий ось. Ну то мені Зорка — що я дитина, що очерет у мене в голові. Рятуйте, бабуню, бо сором на все село піде, який я дурбецел! Це був справжній місяць, найсправжнісінький — ви ж вірите, правда, бабуню, вірите?

А Славуня лише погойдувалася на порозі уперед та назад, жуючи суху стеблину та глипаючи на Толпі холодним оком. Руки, що тримали кухоль із кисляком, були негарні та спрацьовані, із жмуттям вен, але обличчя бабуня мала ще цілком молоде та гоже, хоча й суворе. Уста малювала карміном, як то роблять жінки із міста, а волосся, що вибилося з-під хустки, було густим і темним, без слідів сивини. Здавалося, ніби руки її розповідають геть іншу історію, ніж обличчя, і ніхто не відав, яка з них справжня. Сама Славуня стверджувала, що вона жила колись у Любліні, де була гарнюнею та мала безліч коханців.

— У тому-то й річ, — відповіла вона нарешті, а голос мала молодий, але гострий, наче бритва, та неприємний, наче листопадова ніч, — що вірю. Правильно робила Зорка, що сварила тебе. У голові твоїй, Толпі, навіть очерету немає, в тебе там взагалі нічого немає. Місяць він, най тобі грець, у ятір впіймав і вирішив, що місяць собі забере й дівулі на потіху понесе! Батько тебе не навчив, що місяць з Бугу встає, тож його інколи можна ятерем впіймати? Але тоді його відпустити тре’, бо місяць гуморами в бабських тілах радить, а без того люди зачатися не зможуть. Коли він молодик — нерви людям коїть та зерно засіяне благословляє, тому на молодика тре’ сіяти. А в повні кров у хлопах збурює, тому вони тоді ярі й до бійки швидші, але й дива відваги готові виявляти. Молодик та повня — це життя ритм, це биття темного серця світу. Бачиш зара’, що ти наробив?

Толпі злякався слів бабуні й геть ослаб, бо через нього люди плодитися припинять і повністю вимруть. Великі сльози покотилися його брудним обличчям.

— Я не відав, я не хотів…

— Не скигли, ти мужик чи баба? Ну, ані одне, ані друге, бо хоча й не баба, але до мужика тобі ще далеко. Я не казала, що ти злостивий чи поганий — просто дурнуватий. А немає такого зла на світі, щоб його не вдалося відтворити назад. Тільки спосіб тре’ знайти. Є в Любліні рабин, що місяці виливає. Це цадик Ян Азриель Геспер. Мешкає він на розі Ковальської, біля Великих Сходів, поміж християнами, бо в надто темних справах брав він участь і надто великі таємниці знає, тож на нього наклали херем та виключили з кагалу. Кажуть, разом із Віщуном Горовіцем і двома іншими рабинами вони взяли штурмом Небеса, аби впіймати Бога та змусити його скоріше прислати Месію. Лише Архангел Габріель зумів завернути їх із шостого неба, отак чотири рабини й повернулися на землю. Один — Горовіц — став святим; другого мордували духи так, що аж помакітрилося у нього в голові, вискочив він з вікна і розбився на бруківці; третій запив. А Геспер вихрестився та засів у горішньому місті. Тож, Толпі, немає іншої ради: треба тобі їхати до Любліна та знайти рабина Геспера, може, його голова краща нині за мою.

— До Любліна? Мені?

— Ні, папі римському. Мокрою бородою святого Яна Непомуцького[24] присягаюся, Толпі! Вистачило тобі розуму розбити місяць — нехай вистачить і все виправити.

— Але батько…

— От дурбецел. Баби от-от народжувати перестануть, а