Порожнє небо - Радек Рак

— Гості, пане Яне! — янгол нахиляється, мало не кричить чоловікові на вухо.

— Я звуся Іваном Мровлею, — заявляє той вагомо, зі злістю.

— Він завжди так відповідає, — янгол відступає в куток, а на мою пропозицію, що, може, краще називати прадіда Іваном, якщо він так себе відчуває, лише знизує плечима. У паперах, в медичній документації — всюди стоїть «Ян». Ян — то Ян, навіщо ця плутанина?

— Як дідусь себе почуває? — запитує мати, хоча він їй зовсім не дідусь. Сідає близенько біля нього, але прадід Мровля не відповідає і, здається, зовсім її не помічає. Батько і дід Сємьон горбляться на сусідньому ліжку, мовчать та дивляться на стіни, підвіконня та на власні нігті; але мати незломна у своїй лагідності. Як дідусь почувається та що відчуває, і так зо сім разів, аж нарешті старий повертається — може, з глибин у своїй голові, може, з пустки, небуття, хтозна — усміхається і говорить:

— Добре.

— Впізнаєте, дідуню, хто це? — мати вказує на мене.

— Григор, — відповідає старий без вагання.

— Ет, ніякий це не Григор, — мати вимовляє мої ім’я, але дідусь лише дивиться на неї лагідно, безтямно, наче терплячий віл. — Ну, діду, а це хто? — вказує на батька. — Ну? Впізнаєте?

— Григор.

Бо прадід Мровля загубився десь у минулому і досі не знайшовся. І ми, мабуть, не повинні намагатися його звідти витягнути. Так я думаю, але не говорю цього вголос, такі речі вголос не промовляють. Я сідаю поряд із батьком, поряд із дідом; я знаю, що горблюся, як вони, і що, як і вони, блукаю поглядом довкола, наче хочу з брудних патьоків на вікні або з тріщин на стелі вичитати якусь глибоку правду.

Нарешті дідусь Сємьон ляскає себе по колінах, важко підводиться та бурмоче під ніс:

— Лише Григора, розбійника, він любив. Я міг навіть не існувати. Брат, мати — всіх нас могло б і не бути. Все життя: Григор та Григор.

Отакі вони, візити в будинок, сповнений світла.

Я мешкаю неподалік, провідую прадіда Мровлю доволі часто, бо до нього лише година дороги. Хвилинку ми сидимо в мовчанні. Він не дивиться на мене, здається, я навіть не затримуюся в його пам’яті. Може, зрештою, я ніколи в ній і не затримувався, але не варто на це ображатися.

Потім я йду в гори, бо з будинку, сповненому світла, найкоротший шлях веде на Магуру, на Корнути. Інколи я йду в інший бік, і перед санаторієм у Бартнемі повертаю ліворуч. Ніби й не можна, бо то національний парк, але ж ніхто там не пильнує.

За кілька хвилин можна дійти до долини. На вершині віє вітер. Тут завжди віяло, так говорить дідусь Сємьон. Села вже немає, вся долина заросла терниною та глодом. Де-не-де із заростів стирчать здичавілі яблуні, черешні. Може, котрусь із них садила рука прадіда Івана або його батька. В руїнах церкви гніздяться ластівки.

Якось улітку я приїжджаю під будинок, сповнений світла, задовго до світанку. Ліс стоїть тихий, лише іволга озивається час від часу; і навіть тумани ще не встигли розповзтися від потоків. Бескиди найкрасивіші на сході сонця, і якщо я хочу встигнути на верхівку, то повинен поквапитися.

Прадіда Мровлю я помічаю останньої миті. Він сидить нерухомо, зігнутий, на лавочці під розлогим явором. Його обличчя та вбрання вже встигла зволожити роса. Спершу мені спадає на думку, що він мертвий, але коли я підходжу до нього, він непритомно дивиться на мене. Янголи з будинку, сповненого світлом, мабуть, забули про нього ввечері, тож він так і залишився тут. Може, якби його не забрати звідси, то сидів би так до кінця світу та вкривався мохом.

У мені щось аж скипає, бо як же це — залишити на ніч старого чоловіка самого, я вже наважився увірватися всередину та поставити весь цей будинок догори дриґом, коли мені в голову спадає одна думка.

Шкода сходу сонця.

Прадід Мровля легкий-легесенький. Я наче несу лантух з кількома кістками. Він здається легшим за наплічник, а я ж у короткі мандрівки беру лише воду, бутерброди, ну і якесь трохи тепліше вбрання, навіть улітку. А в прадідові — лише душа, стара та суха, вона регоче, коли я перестрибую через потоки чи вкриті мохом колоди. Небо поміж гіллям має блакитний відтінок і не дає багато світла, але ж дорогу я знаю майже напам’ять.

На вершину, а потім, за мить, одразу вниз, бо найкращий вид — з перевалу. Ліс оживає, ми по горло бредемо в пташиному співі. Прадід Мровля стає ніби ще легшим, а може, то мені так лише здається, бо вниз іти легше та швидше.

На перевал ми дістаємося, коли небо набухає багрянцем. Під нами — рідна долина прадіда. Трава пахне росою. Вітер віє, але це приємний вітер; у ньому відчувається молоде літо. Весь світ у червоному, брунастому та золотому, наче він — одна велика ікона.

Я саджаю прадіда на плаский камінь, підкладаю йому рюкзак, хоча камінь, здається, все ще зберігає в собі тепло вчорашнього дня. Підношу старому чоловікові до вуст пляшку з водою, але він не хоче пити, відпихає мене висхлими долонями, вертиться й роззирається навколо, очевидячки чимось перейнятий. Я на мить залишаю його, аби він побув наодинці із сонцем та минулим, бо де ще може дістатися до нього власна його пам’ять, як не тут.

Метрів за п’ятдесят нижче вирує білий від піни потік. Вода холодна, від неї зводить зуби, на них скреготять дрібні піщинки. Земля суха і тепла. Таким міг би бути вирій.

Коли я переводжу погляд на прадіда Мровлю, вже надто пізно його стримувати. Худими руками він тягнеться до сонця й накручує на криві пальці його проміння: випростаний та поважний, наче руський святий. Плете ореол, плете крила, а коли я наближаюся до нього, то здіймається в повітря, наче ластівка: різко, швидко. Розтинає повітря широкими дугами, зліва направо і навпаки, наче небо для нього затісне, вище та вище, аж нарешті зникає у бездонній блакиті.

* * *

Коли, повертаючись Магурою, я впіймав мережу, мені зателефонувала мати. Отримала дзвінок з будинку, сповненого світла: прадід Мровля під ранок помер.

Дембіца, православне Різдво 2014 року.