Порожнє небо - Радек Рак

Напередодні ввечері Толпі поставив був ятір у затоці, на закруті, бо течія річки тут сповільнювалася й в цій місцині завжди ловилася сила-силенна лящів. Толпі потягнув раз і вдруге — ятір був важкий, дуже важкий, мабуть, набилося водоростей та іншого сміття. Толпі міцніше вперся ногами у човник, пальці дубіли від мокрого холоду. Під водою щось блищало блідим сріблом, трохи так мертвотно, і хлопцеві згадалося, як бабуня Славуня розповідала про потопельників і про село, що в Буг занурилося. Толпі був хлопчиною худорлявим та боязким, але в цьому ятері щось так красиво виблискувало, так чарівно та надзвичайно гарно, що він тягнув і тягнув — і раз, і два, і раз, і два — аж поки не вирвав у річки обліплений міногами та багном місяць.

Місяць був майже у повні, завбільшки з колоду, важкий, і смердів він річкою та рибою. З його ран від укусів міног струменіла срібляста кров, яка на дні човна, замість того щоб розтікатися водою, збиралася в тугі кульки. Сяйво від нього променило таке, що під повіками залишалися зелені та фіолетові кола, а ворухнеш його — то рипів наче ніготь, що шкрябає по шибі, коли січневий мороз намалює на ній папоротеве мереживо.

Толпі з огидою віддирав від місяця міног, які до нього присмокталися, та кидав їх назад у воду; кров місяця скрапувала з їхніх безтямних, вічно роззявлених писків. Потім він накинув на сяючу кулю плащ, аби трохи приховати її блиск, і схопився за весла. Довбанка осіла доволі глибоко.

Було холодно, дуже холодно. Якийсь лахун на правому березі зареготів хриплим, схожим на кашель сміхом. Уже розвиднялося, непевно та блідо. Мляве світло, замість розпорошувати тіні, лише тягнуло їх угору.

Толпі сховав човник у шуварі. На березі чекала бідарка, якою він возив рибу до батьківської хати. Тож він затягнув місяць на віз, загорнув у фланелеву накидку. Якусь хвильку роздумував, чи не побігти, бува, швиденько до хати за волоком, бо хоча давно не дощило й дорога була добряче наїжджена, важив місяць чимало. Але потім Толпі згадав про лахунів, уявив, як ті стануть рознюхувати, поки його не буде, біля бідарки, засовуватимуть під фланельку кострубаті лаписька та потягнуть із хихотінням місяць до своїх гнізд у шуварі, — й підхопив дишла та покотив віз до села.

Дома він нічого не розповість, нехай навіть батько знову йому спину різкою попестить, що риби не наловив. А місяць — для Зорки. Оце так Зорка здивується!

Надворі світлішало, із сірості наливалися ще не барви, але їхні обіцянки. Нічна темрява потроху ховалася в дупла та ями, осіннє світло розмивало сонні мороки. Темрява мешкала в землі, тож туди вона нишком і поверталася. Толпі спітнів та засапався, дорога бралася трохи вгору. Вздовж шляху росли криві сукаті верби.

— Пст, пст! Толпі!

— Чого тобі? — хлопець зупинився, витираючи лоба: піт заливав йому очі.

— Мо’ тобі ґречніше б відповідати, га? Я ж старший за тебе, — з вербового дупла визирнула худа темна пика з очиськами-ґудзиками, ще й подовжена цапиною бородою.

— О, ні. Я з тобою не розмовляю. Я знаю, що ти за один: ти — вербове лихо, — Толпі схопився за дишла та взявся котити воза далі.

— Лихо? Лихо! Ніяке я не лихо, я — чорт шляхетного роду, трохи, мо’, збіднілий, то й сиджу у вербі, — чорт поліз з дупла зеленою дупою вперед, впав у канаву, обтрусився, форкаючи, й умить опинився біля Толпі. — Сірничком мене звати. Що ти там везеш?

— Рибу, — буркнув Толпі.

— Дивна це риба, що від неї річковим смородом не відгонить. А може, ти місяць упіймав і до Зорки везеш, га? Бо сьогодні вночі місяць на небо не вийшов. Хмари були, але чорти й крізь хмари бачать.

— А пішов, лихо, геть! Пішов! — хлопець плюнув через ліве плече та тричі перехрестився справа наліво, як вчила бабуня Славуня.

— Ух, сякий ти сину! — Сірничок здригнувся з відразою, наче його били дрижаки. — Я ж лише допомогти хотів! Усе село відає, що ти за Зоркою очима, як кіт за сметаною, водиш, а вона — нічого, лише підсміюється з тебе, хихотить у кулак.

— Та пішов ти! — Толпі спробував відігнати чорта копняком, але той спритно проскочив під віссю до заду візка. А хлопцеві аж заціпило, бо Сірничок казав правду.

— Допоможу тобі бідарку чарами пхати, до Зорки встигнеш, а потім ще й риби батькові вудкою наловиш, а він спину тобі різками не начистить. Він уночі в Гасюра пив, до опівдня не встане.

— І що тобі з того? — запитав Толпі, гаразд знаючи, що чорти задарма ніколи не допомагають.

— Ет, небагацько — сивухи пляшечку та молока теплого глек.

— Молоко та сивуха? Ригатимеш, як кіт.

— Чорти від горілки не ригають, — Сірничок із задоволенням шморгнув носом та випнув запалі груди. — Про більше просити не можу, бо, як і казав тобі, серед дияволів я — голота й безштаньком по світу ходжу. Але ж і ти, Толпі, небагатий, тож непогана кумпанія підібралася. То як воно буде?

— І мови про це немає, бо людині братання з чортом завжди боком виходить, — Толпі шарпнув візком в один бік, дідько — в другий, і так вони із ним змагалися, аж зрештою перекинули бідарку, а місяць покотився дорогою й з тихим дзенькотом розбився об камінь.

— А най би його покорчило, — бридко вилаявся Сірничок і з тріском зник у легкому запаху сірки.

Тим часом місяць лежав на дорозі, розбитий на сяючий срібний пил та дрібні, ніби з яйця зчищені, шкарлупки. Кульки його крові котилися шляхом. Толпі аж остовпів, спиною йому поповз мокрий холод.

Хлопець напхав кишені місячним пилом, скільки зумів, решту загорнув у фланельку, а потім якомога швидше побіг до Зорки, кинувши бідарку на дорозі.

Зорка була ковальською донькою. Доньок у коваля було п’ятеро, та всі такі, що й дихати чим мали, й сидіти на чому. Зорка, майже найстарша, була з них найвродливішою, а коли йшла, білі груди її так коливалися, що в Толпі мало ноги не віднімало, не говорячи вже про голову. Ну, а Зорка знала, що подобається Толпі, й одного разу поглузувала з нього: мовляв, шмаркатий він іще, молоко на губах не обсохло, а вона із хлопцями водиться, які й у келих заглядають, і цигарки курять. Насправді ж Зорка була