Порожнє небо - Радек Рак
Іван спустився порослим живокостом схилом, перейшов убрід струмок, холодний, наче лід — але холод цей був живим, тремтливим і не мав у собі нічого від холоду могили. Далі — нагрітим шляхом. Ноги несуть його уперед, сильні, немов він користувався ними вперше у житті. Яблуні — всі білі, ніби на них впав теплий та пахкий сніг.
У будинку він нікого не застав. На столі, у глиняній мисці, був салат із кропиви, поряд із ним, під білою хусткою, лежав хліб із зерен грицика — хліб бідняків. Іван відрізав собі товстезний шмат. Під лавкою у керамічній пляшці він знайшов вино з молочаю: ще слабке та недозріле, але воно вже пахло сонцем. Нерухомість. Тимчасова нерухомість весняного дня, коли всі вийшли з будинку, але от-от хтось напевне повернеться. У сонячних променях рояться пилинки.
Скрипіння дверей, теплий повів. Чиїсь кроки в сінях. Іван припинив жувати хліб. Завмер. Чекав.
* * *
Коли йому нарешті вдалося кухлем холодної води та ляпасом привести до тями свою бабу, і коли та припинила белькотіти «Господи помилуй!», Іван спокійно заявив:
— Наступного року, матінко, тобі йти на Помирки.
* * *
Але голоду не заповідалося, бо весна йшла тепла та розкішна. До того ж до Мровлевої хати сходилися сусіди, ближчі та дальші, які пам’ятали зимовий похорон Івана — або ж, скоріше, порожньої домовини, бо тіла так і не знайшли. А кожен із гостей приносив мед, в’ялений сир чи перепічки.
Мровлиха та Григор дійшли висновку, що Іван розірвав мотузку та якимсь дивом пережив зиму в лісі, а тоді швендяв світом, один Бог відає, де та навіщо. Тож таку історію розповідав Іван і дітям. Починалася та звичайно, від вовків у лісі, від тріскучого нічного морозу та від схованок у лисячих норах та печерах. Коли слухачі знудилися тими звичайностями, він починав прикрашати свої пригоди аж до повної невірогідності. Мовляв, брав участь у битві десь на далекій полонині, де в одному ряду із Архангелом Михаїлом та Максимом Сандовичем стояв проти танків та залізних потвор. А ще, мовляв, у лісі його провідав святої пам’яті батько, і цілу зиму та половину весни Іван проспав у родинній могилі. Говорив він багато, бо йому подобалося, як його слухали. Нікому не заважало те, що він не дивиться у вічі та схиляє, наче птах, голову. Бо ж з того часу, як він вийшов з могили, чорна плямка перед очима поблідла та не дуже йому перешкоджала.
Лише про Помирки він нічого не згадував. Коли його запитували, як саме почалися його пригоди, він незмінно відповідав:
— Ет, пішов я по гриб та заблукав у лісі.
А той чи той русняк сміявся, доливав горілки та промовляв:
— А ми всім селом вважали, що вас баба із Григором на Помирки повели!
Іван пив і собі сміявся.
Це була добра весна. Німці відступили з гір та окопалися десь у долинах біля Дуклі. Руські Бескиди були вільні, без панів, цісарів та начальників. Лише інколи ночами, як вітер віяв зі сходу, до Івана приходили похмурі сни, сни, від яких відгонило металом та іржею.
5. П'ятий кінець світу
Восени в горах озвалися вовки. У паморозні вечори їхнє виття неслося від долини до долини. Люди казали, що вони нападають на села, загризають чоловіків, жінок, дітей, і що це дивні вовки, бо за їхніми зграями тягнеться жах та згарище. Але, схоже, мали б це бути руські вовки, бо палали виключно села ляські та словацькі. Не раз нічний виднокрай ярився загравою, особливо на сході, на Дукельському перевалі й далі. Червоне небо над чорною землею.
У цей час Григор почав зникати з дому. Повертався за кілька днів, зарослий, похмурий та брудний, пахнув кров’ю і лісом. Коли матір намагалася із ним заговорити, лише мовчки споглядав свої брудні нігті. Але завжди з тих походів він приносив м’ясо, багато м’яса, яке стара солила та в’ялила. Цієї зими голод Мровлям не загрожував.
Якоїсь ночі Іван раптом прокинувся із враженням, наче хтось ходить дахом. Спав він так сторожко, що прокинутися міг навіть від кроків кота, що заходить у хату, або від довгого бздьоху дружини. Іван сів на ліжку й подумав, що ті кроки йому наснилися. Тихо. Розмірене похропування Мровлихи, майже нечутне дихання Сємьона та Фейки. Григора вдома не було. Вікно деренчало від вітру, в дерев’яних стінах шаруділи короїди. Ніч.
І тоді він знову почув кроки. Швидкі, нервові. На стрісі. Ні, не на стрісі. Щось ходило по хребту даху. Іван звівся на ліжку, підійшов до вікна. Надворі темрява. Неподалік коливалися під вітром яблуні, черемшина, худі кущики порічок; їхнє гілля дибилося на тлі чорнильного неба.
Та ось за вікном промайнула велика кудлата почвара, що зістрибнула з даху, обтрусилася, пирхнула, підвела видовжену голову й завила. Звіддаля їй відповіло інше вовче виття. З гір, від лісу. Згорблене створіння чкурнуло в голий сад, де темрява спліталася із густим гіллям. Там на нього чекало кілька схожих постатей, або так лише здавалося; нічний морок, нічого більше.
За два-три дні, коли Григор повернувся із застряглим у волоссі листям та гілочками, з обличчям, подовженим тінями щетини на щоках, Іван сказав:
— Не напитай, дивись, якої собі біди.
Григор тихо загарчав у відповідь: глухо та протягло, із самої глибини грудей.
* * *
Почалося зі снів, від яких Іван прокидався, відчуваючи на вустах іржавий присмак, наче прикусивши собі губу. Від снів та тремтіння землі, наче щось рухалося в її глибинах.
Вони прийшли тією ж самою дорогою, що й німці кількома роками раніше. Зігнали русняків з усього села під церкву, геть усіх — старих і малих. Офіцер із втомленим квадратним обличчям, ніби вирізаним зі шматка деревини, говорив коротко та простими словами. Що німці, що вовки. Що скоро не буде в горах ані одних, ані інших. Що спокій та братерство, аби не дати себе звовчити. Отак. Бо вовки поміж нами. І тут, в цьому селі.
Коли він так говорив, кілька його солдатів витягнули зі сталевого фургона двох обшарпаних чоловіків, обох з Іванова села. Іван упізнав їх — з одним він пив ще перед битвою на високій полонині, інший був з роду Когорички, молодий, приятелював із Григором. Перш ніж хтось із
