Порожнє небо - Радек Рак

Усі як один посунули у відчинені двері церкви.

— Ходімо й ми, — сказав Максим Сандович. — Бо нам може забракнути місця.

Але здавалося, що, незважаючи на юрбу живих та мертвих, що клубочилася за дверима, місця вистачить для всіх. Вони проминули жінок та дітей у бабинці[16], зупинилися посеред нефу. Під ногами шелестіло сухе листя, сонце дерлося між гіллям могутніх буків, що створювали стіни та стропила церкви. Іванові здалося, що буки глипали на вірних суччям, яке нагадувало Боже око. Іконостас червонів горобиною.

Вірних прибувало та прибувало; либонь, сходилися вони з усього світу та з усіх часів. І всі вони купчилися всередині церкви, а місця все ще було вдосталь. Коли ж нарешті з дияконських воріт[17] у диму сандалових пахощів вийшли святі Кирило та Мефодій, Максим Сандович взяв у Івана п’ять хлібин та три в’ялені рибини і роздав усім як проскуру[18].

— Благославен Бог наш, — заспівав святий Мефодій дерев’яним, стукітливим голосом. — Ныне и присно и во веки веков.

— Амінь! — вихопилося з тисяч горлянок, як живих, так і тих, що були пожерті гниллю.

Усю літургію Іван дивився в листя під ногами, не насмілюючись підвести погляду. Бо здавалося йому, що Спас Нерукотворний підморгує йому з мандиліону[19], розтягнутому поміж гіллям горобиного іконостасу.

Коли святий Кирило почав проголошувати гомілію[20], Іван зрозумів, що зібралися вони тут перед суворою битвою із Союзом. Страх поповз йому вздовж хребта, а ноги зробилися м’якими, наче замість кісток він мав віхті сіна. Бо хоча він прагнув Святої Руси, війна все ж таки була доменом панів та цісарів; русняки з гір завжди у війні втрачали, і хай би хто виграв — вони завжди програвали. Але навіть якщо б він і хотів утекти звідси, натовп навколо був таким щільним, що Іван навіть озирнутися не міг. Втім, Максим Сандович щось відчув, бо поклав важку долоню на плече Івана, а губи його скривилися посмішкою — жорстокою та злою. Тож Іван, хотів він того чи ні, мав слухати слова Кирила, а коли їх слухав, струмочок надії проник у його серце, й він помислив, що, може, цього разу, одного-єдиного разу руснякам усе вдасться.

Коли ж сивий святий сказав: «І я боюся. Коли за нас Бог, то хто проти нас[21]?», Іван відчув, як на його згорбленому хребті тріскається шкіра і як ростуть з-під неї крила, світлі та пір’ясті, як стягує йому болісно лопатки, змушуючи випрямитися. Бо не можна одночасно носити крила і горбитися. Зрештою, відбувалося таке не лише з Іваном: крила виростали в того й у тамтого, навіть у кількох скелетів, які невпевнено тулилися на порозі бабинця. Шум та тріпотіння розійшлися нефом, наче то була це не церква, а голуб’ятня.

Наприкінці роздали зброю: одним Михайло Архангел вручав мечі, іншим святий Юр — списи, а третім святий Димитрій давав луки та сагайдаки, повні стріл. Не проминули жодного чоловіка, живого чи мертвого, ані головусів, ані старезних старців.

Коли по літургії вони висипали надвір, Союз уже чекав на них.

Виглядав він так, наче стояв на полонині століттями, увесь червоний від іржі, відгонив залізом — наче гроза чи кров. Тягнувся кілометрами, з півночі на південь, їжачився трубами, що пахкали димом, та сталевими дулами танків. Жовніри, наче мурашки, роїлися попереду. А Союз повз поволі, потроху та без милосердя. Земля тремтіла від мільйонів його ніг, гусениць, коліс, у повітрі відлунювало машинне дудніння його серця. Крізь хмари диму неможливо було розгледіти світ поза ним, і невідомо було, чи залишався взагалі якийсь світ після проходження там Союзу.

Один із танків ригнув вогнем, вирвавши чималий шмат схилу нижче церкви. Іван був би впав від струсу, якби не підперся мечем. Чорнота зі сходу тріумфально завила сиренами.

— Славься, Рууууусь!!! — гарикнув у відповідь святий Максим Сандович і з піднесеним мечем перший побіг уперед. За ним рушили верхи святі Димитрій та Юр, і Архангел Михаїл із мечем гострим, наче сам мороз, і слов’янські апостоли під штандартом із мандиліоном — рушила вся Русь.

— Слааааавься-аааа!!!

Русь ринула, наче лавина. Союз плював з кулеметів так, що аж кипіла земля, снаряд з «катюші» вдарив прямо в лівий фланг русняків, трррух, у повітря злетіли шматки тіл та грудки землі — Іван краєм ока помітив це за мить до того, як руське військо вдарило у тіло Союзу. Крик, скрегіт сталі об сталь, гримотіння таке потужне, що майже нечутне: воно відчувалося радше як тягар, що тисне на скроні. Іван кричить та рубає, січе мордяки червоних солдатів, бо навкруги нічого, лем ці мордяки, мордяки та сталь, смердить стоптана земля, гуп, гуп, стугонить у скронях кров. Славься, Русь! Січена вогнистими мечами, колота розжареними списами, потвора здригається, вгору летить сталева луска, відкривається голе нутро, повне кабелів, трубок і дротів, сморід горілої міді лоскоче ніздрі. Неподалік Максим Сандович божевільно сміється та рубає мечем дула танків, стинає голови червоних солдатів.

Союз відступає, крок за кроком, дряпаючи землю іржавими пазурами, тріщить, скреготить. Русняки кусають, наче змії. Забруднений пилом та кров’ю мандиліон в’ється над їхніми головами.

Аж тут якоїсь миті голова старого Юра вибухає кривавою хмарою, переляканий кінь стає дибки, топче ворогів і своїх, рука безголового тіла все ще стискає семистопний спис. Інший снаряд розвалює Мефодія, Кирилу відриває руки, прострелений мандиліон на розтоптаній землі, в крові та гною. Іван бачить усе те, бо воно недалеко, а за мить до нього доходить, що русняків залишилася ледве жменька, решту Союз розчавив, розніс багнетами, втоптав у багнюку.

— До церквииии!!! — виє Архангел Михаїл. — Відступаємо! До цееерквиии!!!

Кігтиста лапа однієї з машин Союзу, тих, що плювалася димом, от-от і дотягнулася б до мандиліону, який лежить у болоті, коли це Іван замахується мечем, рубає сталеву руку та підносить ікону із обличчям Нерукотворного Спаса, із обличчям білим, переляканим та продірявленим кулями. Поряд Максим Сандович підхоплює святого Кирила, перев’язує шматками своєї мантії кукси, з яких ллється кров. До церкви, далі, до церкви, Архангел Михаїл закриває їх крилами — трьома, бо четверте відрубав вражий багнет. Іван суне багнюкою, землею, зрешеченою кулеметними кулями, грузне, наче в кротовиннях.

Нарешті вони дістаються бабинця храму, де у страху збилися докупи жінки та діти. Архангел зачиняє двері, в які відразу із гримотінням б’є Союз: так, що аж стогнуть завіси. Баби з тих, що притомніші, кидаються перев’язувати поранених,