Порожнє небо - Радек Рак
Тоді озивається хтось із беззубих дідів, дивлячись на мандиліон в руках Івана:
— Господи помилуй! Бога нам убили.
Бо обличчя Нерукотворного зім’яте та посіріле, рот розтулений, очі затягнені імлою та закочуються кудись під повіки. Всі замовкають. Чути, як Союз добувається до церкви, як впинається пазурами в дерев’яні стіни. Аж нарешті ворог відступає, й западає могильна тиша.
— Він пішов геть? — тихесенько питаєть хтось із дітей. І кожен сам собі ставить те саме запитання та молиться подумки, аби Союз наситився Богом, бо ж це Божа справа — помирати за людей. І чому потвора не змела церкву одним снарядом з «катюші», га? Мовчання таке напружене, що від нього аж боляче.
Звідкись запахло осінню — паленим листям та дровами, й перед Івановими очима постав батько, Сємьон Мровля, який впорядковує на зиму сад. На мить Іван відступає вглиб себе та повертається у дитинство, наче все життя йому лише наснилося або наче було воно життям іншої людини, далекої та чужої.
Отакий цей дим. І лише коли він починає клубочитися за вікнами та просочуватися крізь щілини в букових стінах, русняки розуміють, що відбувається.
— Живцем нас хоче спалитити, сучий син!!!
— Господи, помилуй!…
— Рятуйте нас, добрі Божі святі! — стогне стара баба у квітчастій хустці й падає до ніг святого Кирила, але відразу відстрибує, наче ошпарена, бо слов’янський апостол уже холодний, непорушний та сірий.
Дим густішає та густішає, страх розходиться людьми, наче пожежа полониною, плач, крики, завивання. Хтось відчиняє двері, жар вривається досередини, вогонь тріскотить, шпаркий вогонь минулорічної трави, якою, схоже, обклали церков. Неможливо прорватися, дехто намагається, але відступає на крок від полум’я, навіть ті, хто вже мертвий, бо смерть від вогню найстрашніша, немає гіршої. Все важче дихати, за кілька кроків нічого не видно, вірні чавлять один одного, під ногами валяються тіла, наче на полі битви. Іван ледве помічає все це, у голові йому паморочиться від диму.
Коли вогонь вдирається до церкви, жеручи листя на підлозі, коли дим виїдає очі, а пустельний жар спопеляє легені, Іван, мнучи в руках мандиліон, хрипить з дна пересохлого горла:
— Отче наш, що єси на небесах…
Немає поруч Максима Сандовича, немає Архангела Михаїла, немає нікого, бо помираєш ти завжди на самоті.
* * *
Йдучи геть, він не може не озирнутися. Озиратися — це частина буття людиною.
Руїни церкви курилися димом. Кілька букових стовбурів, звуглених та потрісканих, стриміли догори, наче ребра прадавньої потвори. Вціліла лише дзвіниця, що стояла оддалік, вогонь ледве обсмалив її. Лише це й залишилося.
Іван Мровля нишком повернувся до світу. Нікому не зізнався, що бачив і свідком чого став. Навіть дружині, яка привітала його:
— І де ти лазив? Усе сама маю робити.
Саме палила листя на городі.
4. Четвертий кінець світу
Відтоді як Іван Мровля повернувся додому, світ цілком змінився.
Почалося з того, що першої зими по смерті Івана в його первородного сина, Григора, висипало вуса. Сталося це на святого Миколая, коли мороз почав пробиратися в хату крізь шпарини під вікном, а Григор взявся латати діри глиною та соломою.
— Мохом тре’ було запихати, — буркнув Іван.
— Одразу в лютому викришиться, на Масницю навіть купки його не залишиться. Та від моху ще й дерево гниє і розбухає.
— Кажу тобі, мохом напихай. Ніц краще тепла в хаті не тримає. А цим ось можеш собі дірку в дупі заткнути. Я все життя мохом вікна латав.
— Ну, тож цього року буде залатане як слід, — Григор стиснув губи у вузьку смужку і навіть не глянув на батька; лише м’язи на щелепах грали. От саме тоді Іван уперше й помітив темний мох над губою сина.
Ночами Григор хропів, наче старий чолов’яга. Іван добре це чув, бо по смерті майже не спав. Лежав годинами під боком у дружини, вслухався у дихання близьких, у тихі похропування, свисти та попірдування і вдивлявся у павутинний морок під стелею.
Схоже, темрява добряче налягла йому на очі, бо бачив він усе гірше й гірше. Помітив це одного разу, палячи під хатою цигарку. Було це в січні, коли брудно-біла земля, здається, зливається із розтрісканим небом кольору вапна, й немає між ними чіткої межі. На небі Іван побачив ледве помітні вируючі плямки, мов напівпрозорі пуголовки в каламутній воді; серединою ж неба пливла розмита темна цятка. Іван повів поглядом, а крапка подужала за ним — світ навколо плямки деформувався, краї його викривлялися, наче при погляді крізь товсте скло. Прикриєш одне око: літає. Прикриєш інше — також літає, хоча й не так виразно. Простягнеш руку, аби схопити, але не зумієш: плямки літають та літають, ніби перед обличчям, але ніби й нескінченно віддалені, а реальність навколо них зміщується.
З того самого дня темрява товаришувала Іванові крок за кроком, вдень і вночі. Бувало й таке, що годинами він вдивлявся у той рухомий шматочок ночі. Хтозна, може, це була діра в світі, що залишилася після Бога, який загинув на високій полонині?
З часом плямка збільшилася настільки, що Іванові доводилося дивитися краєм ока та по-пташиному нахиляти голову, за що багато хто із співрозмовників на нього ображався, бо здавалося, що Мровля їх зовсім не слухає.
Ранньою весною, коли Іван орав волом довгу смужку землі, Григор підійшов до батька, глянув на нього згори та обережно забрав плуг з його рук.
— Дайте, отцю. Криво щось йдете, на зріст людини вбік з’їжджаєте.
І так сталося, що чорна плямка відгородила Івана від людей та від світу, бо немає світу поза людьми. З того часу він сидів біля пічки та спостерігав. Спочатку людей. Свою бабу, яка щоденно виконувала той самий набір рухів та справ, ритуали готування журеку, чищення картоплі, годування курей і собаки, замітання підлоги завжди за рухом сонця, про що вона, напевне, навіть не замислювалася, й навіть дихання її в ці хвилини мало чітку довжину: від сімнадцяти до двадцяти трьох вдихів, що посвистували десь у глибині грудей. Григора, який завжди виходив з хати по сніданню та повертався перед сутінками, трохи пахнучи горілкою, і глиняна підлога похрустувала під його ведмежими кроками. Швидкі, нервові рухи двох молодших синів, Сємьона та Фейки, які ніколи не ставали до розмови, не бувши питані, а коли вже мовили, то слова в них обривалися та висіли десь у повітрі; нагадували вони Івану
