Порожнє небо - Радек Рак

ночі вдосвіта ти вкрадеш з будинку дівки курку, найбілішу. Тричі обійдеш свою хату з тією куркою в руках: раз на світанку, раз опівдні і раз у сутінках, а йти будеш навспак до ходу сонця на небі. І весь день до дівки своєї не заходь, навіть не думай багато про неї. Коли вже зовсім посутеніє, скрути курці голову на цвинтарі біля церкви, а тоді чимшвидше повертайся додому та чекай. Дівка прийде до тебе здорова та гарна, вже не блукатиме її душа поміж світом та засвітом. Отак зроби.

Босоркиня розпростує брунатні крила та безшелесно злітає, погукує, бекає, випльовує з горлянки грудку пташиних пер та дрібних кісточок, а потім зникає в поганській темряві лісу. На кам’яному столі сохне куряча кров. Лише вона й свідчить про те, що відьма колись тут була: кров і те, що відьма виплюнула.

В Іванових вухах дудонить, коли він повертається до села, потилицею відчуває темне дихання лісу. Йде Іван поволі, крок за кроком, і не думає про те, що чаїться поміж деревами та здіймає сторчма кожну волосину на його карку. Йти та йти не думаючи, аби поволі — якщо побіжить, то буде йому кінець, чорне дожене його і відгризе голову. Тож — іти.

Чорне слідкує за Іваном, навіть коли той прокрадається до курника біля хати Когорички. Слідкує, коли хлопець обходить свою хату з вкраденою квочкою й коли минають порожні, бездумні години зимового дня. Навіть коли ранні сутінки перетворюються на темряву, що наповзає з лісу, а Іван скручує тонку курячу шийку, коли тріскаються хребці, а пташині очі занурюються в синю блакить — навіть тоді чорне глипає з-під стріхи, поміж галузками хрусткого тину, з-за вкритого мохом рогу хати, звідусіль. Небо стає залізистим, збитим від хмар, і не видно на ньому Бога. Іван втішається з цього, коли крадькома закопує курку в замерзлій землі цвинтаря — бо Бог це Бог, але що було б, якби за цією справою його помітив святий Максим Сандович?

Тож — ніч, густішає темрява за вікном Іванової хати, хисткий вогник свічки виганяє тіні із закутків. Шибки вкриває папоротеве мереживо морозу. Прийде? Не прийде? Ззовні чути тріск та шелест зимової ночі. Що воно так ходить, ходить та шурхотить навколо будинку?

Вітер та істоти, що мешкають у темряві. Аж на столі тремтить та подзвякує пляшечка паленки зі слив.

— Когоричка… — шепоче Іван, шепоче безголосо, самими лише губами, наче в молитві. Горілка палить горло, чарка за чаркою, але в грудях холодно, шлунок немов чимось стиснуло. Ніч.

Крізь шпарину під вікном вривається подмух — не дихання зими, але запах черемші, запах молодого літа.

— Іванко? Іванку, відчини!

Іван тремтливими пальцями піднімає засув та відчиняє двері, що ведуть з його закутка назовні. Когоричка чарівна та світла, боса, в самій лише білесенькій нічній сорочці, його Когоричка, одна-єдина, найдорожча, позад неї лука під запашною від роси червневою ніччю. Під її ногами глинобитна підлога розквітає маками, молочаєм та свіжою кропивою, насіння кульбаби залітає до його хати, й скоро все тут вкрите пухом: і ліжко, і стіл, і вуста, й волосся.

— Ти. Це насправді ти, — Іван торкається обличчя Когорички, рук таких гарячих, що вони аж обпалюють. Справжня.

Найсправжнісінька. Іван падає на коліна, під повіками тепло, так тепло, що лише б затиснути їх сильно-сильно та втулити обличчя у живіт дівчини, сильно, сильніше, аби не помічати, як здригається від плачу все його тіло.

А Когоричка підводить його з колін, зціловує кожну сльозинку, кожну-кожнісіньку, бо зараз не час соромитися плачу. Її вуста м’які та гарячі, в голові Івана гудуть дзвони. За вікном цвіркуни, за вікном флейтовий спів коси. Іван не може припинити плакати, мав би тоді вирвати собі серце. Сльози течуть, навіть коли Когоричка підштовхує його до ліжка, коли розпинає його сорочку, гачок за гачком, коли тулиться до його кудлатих грудей, робить маленький ковток паленки просто з пляшки, а потім цілує Івана в губи — і палаючий струмочок тече йому по щоці. Нарешті й він допомагає дівчині звільнитися від нічної сорочки, ллє сливовицю на її тіло, горілка стікає між грудьми на живіт, утворюючи чарівний ставочок у пупку, і далі, і нижче, а Іван хтиво п’є її, злизує разом із мокрим насінням кульбаби.

І коли Когоричка ніжками стягує йому штани та, зітхаючи, бере його всього у себе, коли поміж тріщинками на стелі проростає гілля, поросле зеленим листям, і немає вже закутку, а є лука, — навіть тоді обличчям Івана котяться сльози.

Нарешті він засинає, стомлений насолодою, із пульсуючою від плачу головою. Над лукою співають нічні птахи.

* * *

Уранці в закутку душно. Іван розплющує очі, водить поглядом по стінах. Все вікно запітніло.

— Іванку, м-м-м, мій чудовий Іванку, — муркотить босоркиня, проводячи язиком по спітнілому боку юнака. Іван лише тепер помічає її, відпихає з відразою, скидає з ліжка, кричить. А босоркиня підводиться, вся зморщена, наче лежале яблуко, й хихотить, хихотить різко, пронизливо, аж болять зуби, зів’ялі цицьки здригаються на роздутому череві.

— І чого ми кричимо? Я ж тобі не набрехала, брехня — не в природі босоркинь. Дух Когорички вже не блукає тими дивними дорогами поміж світами. А якщо і я при цьому скуштувала трохи меду… — босоркиня підтирає обвислий сором віхтем соломи — …то чи сталося щось тобі? Чи тому, що я стара, або тому, що босоркиня, то повинна відмовлятися від молодих юнаків?

— Геть!!! — репетує Іван, мозок у нього мало не кипить від люті й витікає крізь вуха. Він хапає за ніжку табуретку, кидає у відьму, але та ухиляється із хихотінням, закидає цицьки за спину та вихоплюється надвір, блискаючи голим задом, дивно скручуючись, аж раптом поростає білястим пір’ям і, як сова, безшелесно летить у сторону лісу.

Того дня Іван довідався, що Когоричка померла напередодні ввечері, коли він закопував на цвинтарі вкрадену курку.