Порожнє небо - Радек Рак
— Їбаний ти комуняко! — Сонько Хелпа потужним прямим правицею у самий центр черева вибив із хлопця залишки повітря.
— Гей! Припини! Не бий! Я ніякий не комуніст!
— Брешеш! — Сонько дав Толпі в писок, аж тому задзвеніло в голові, а сам хлопець скрутився в клубок, закриваючись руками. — Ма… тене… каза… ти… няка!
Слова висіли у повітрі урвані, без ладу і складу, світ кружляв у Толпі перед очима достоту як тоді, коли він був п’яний.
— Ну, оглух?! — процідив підсвинок крізь зціплені зуби, трясучи Толпі. — Матінка Інтенебрія казала, що ти комуняка! То хто бреше: вона чи ти?!
— Гей, Сонько, відпусти його! — крикнув Яремка, але марно.
— Я правду кажу!
— Тож матінка Інтенебрія бреше, так? Ти, падлюко! — Сонько висмикнув свою жертву за чуба з ліжка і кинув на підлогу. — Пішов нахрін, швиденько, не треба тут таких, як ти!
— Я й хотів би, — простогнав Толпі, — але не маю як. Двері зачинені, на вікнах ґрати.
Сонько, тупо на нього витріщаючись, якусь мить розважав, чи не ображає його новий хлопець, і, схоже, вирішив, що таки ображає, бо почав копати лежачого в обличчя, в живіт, по нирках, де попало.
— Годі тобі, ти, свиня товста! — Яремка накинув на голову Сонька ковдру, повалив на землю й почав гамселити кулаками, але той був сильніший і швидко скинув із себе рудого худоребрика.
— Хлопці, на допомогу! — крикнув Яремка, коли Сонько розквасив йому носа, але ніхто навіть не поворухнувся, а малий Збиньо, чий батько ходив до дівок, сховався під простирадлом.
Коли в кімнату увірвалася матінка Інтенебрія із сестрою Ремедіос, Толпі нерухомо лежав головою в чорній калюжі крові, Яремка із розпухлим обличчям корчився в кутку, а Сонько, якому не було завдано жодної шкоди, підбіг з плачем до старої черниці й сховав обличчя в її сутані.
— Ш-ш, маленький, ш-ш, — матінка Інтенебрія пестливо пригорнула його до своїх висхлих грудей. — Уже все гаразд, уже все гаразд.
— Задушити… Хотіли задушити мене ковдрою! — ревів Сонько, вказуючи за спину товстим палюхом.
— Бреше, як Сірко на вітер! — вигукнув Яремка.
— Стули пельку, мерзотнику! Ми вас на вулиці підібрали, від злих родичів уберегли, аби зробити з вас справжніх людей, а ви тут вбивство хочете вчинити, отака ваша вдячність?! Ешафоту для вас мало! Підводяться, комуняко, годі прикидатися! — стара черниця потягла Толпі за вухо, але хлопець досі не прийшов до тями, з його носа цебеніла кров. — Були ми з вами надто добрими, надто! Сестро Ремедіос, цих двох — в ізолятор! А ти, зайчику, ходи зі мною до лікаря, оглянемо твої рани, залишишся нині в лікарняному крилі, — і вийшла із Соньком, обіймаючи його кістлявою рукою.
Сестра Ремедіос завдала бідолашних хлопців собі на плечі — по одному на кожне, а шлях її позначували темні розбризкані краплі крові.
IV. Як Толпі призвів до революції, не бувши комуністом, а в Яремки виросли вуса
— Прикидається! Не зійти мені з цього місця, прикидається!
Холодна вода, якою хлюпнули на Толпі, вирвала хлопця з чорної, глибокої непритомності. Він виплюнув з рота солоні згустки; в голові гепав біль, і Толпі здавалося, начебто в нього відняло руки. Порівняно із цим недавнє пробудження з похмілля здалося йому цілком стерпним.
Толпі та Яремку підвісили за зап’ястки на товстих мотузках, пропущених крізь залізні гаки у стелі вологого підвалу, і вони висіли, дриґаючи ногами за п’ядь від підлоги.
— Ну, подумайте про свої грішки, дурбецели, — заявила матінка Інтенебрія голосом, схожим на торохтіння гримучої змії. — До хлопців на ручній роботі ви долучитеся тільки вранці. Про сніданок забудьте; може, порожні черева додадуть вам розуму.
І вийшла, грюкнувши дверима. Хлопці залишилися в густій, липкій темряві.
— Ото, Толпі, втрапили ми в халепу, — дурнувато захихотів Яремка. — Не буде вже в нас тут доброго життя, точно тобі кажу, з’їдять нас без солі та перцю.
— Суки, — Толпі харкнув на землю. Яремка знову захихотів.
— То як там із нашою революцією?
— Якою ще революцією?
— Та комуністичною ж! Тільки не заперечуй, не відхрестишся: коли тебе сюди привели, ти репетував: «Хай живе революція!» А людина напідпитку завжди щира.
— Я кричав «Хай живе революція!»?
— Ні, сука, пан єпископ!
— Я не хочу жодної революції, хочу втекти! Із моїм клунком. Бо пил на новий місяць точно знадобиться.
— Без революції ти не втечеш. Сестра Ремедіос тобі в’язи скрутить, — Яремка на мить замислився. — Хіба що ми першими скрутимо їй в’язи.
— Яремку, де твоє милосердя? — простогнав Толпі. Від слів рудька холодний страх оселився в його животі, а ще йому здавалося, що в нього вириваються із суглобів руки, а всередині черепа гатять молотами зловорожі гноми.
— Кулю в лоб жидам і попам! — хрипкий регіт Яремки долинав геть здалеку. А шлунок стискається, темрява довкола кружляє в шаленому вальсі і раз у раз спалахує болем, лубу-ду, лубу-ду, всюди ті гноми, гноми — їх легіон. Толпі знову провалився у густу темряву, як камінь. Можливо, що й зблював.
Прийшов він до тями лише вранці, коли сестра Ремедіос перетяла мотузки.
Гепнувся на землю, наче лантух з картоплею, й лежав би отак і далі з носом у пилюці, якби Яремка із шорсткою доброзичливістю не потягнув його вгору. Напівпритомні від болю, голоду та втоми, вони ледь допленталися до майстерні в сутеренах.
День минув у фізичній праці, молитвах та уроках. Сонька Хелпа із перев’язаною головою та рукою на черезплічнику напускав на мордяку нещасний вираз. Промінилася ця мордяка, лише коли дивився на напухлі, побиті пики Яремки та Толпі. Останній отримав різками лише раз, коли під час навчання почав куняти із носом у каламарі.
У передновку Толпі часто ходив голодним, бо якщо влітку розливався Буг і затоплював поля, картопля гнила й не було потім що їсти — але ніколи раніше він не кидався на їжу так, як на ненамащену кашу того вечора. Матінка Інтенебрія вирішила було всипати йому кілька різок за нестриманість за столом, але сестра Розина вступилася за хлопця. Начальниця щось забуркотіла собі під ніс, проте відступила; молода черниця підморгнула Толпі, від чого лице хлопця спалахнуло рум’янцем. Яремка опустив свій довгий ніс у тарілку, дурнувато хихотячи, а Сонько Хелпа впустив ложку та роззявив жирну пащеку, ставши схожим на сестру Ремедіос; на його язиці та між зубами було видно крупинки каші.
Коли ранні осінні сутінки опустилися на світ, сестра Розина знову прикрила хлопців ковдрами по самісінькі вуха. Насамкінець підійшла до Толпі. Світло ручної лампи
