Порожнє небо - Радек Рак

— А про що?

— Про місяць, дурню, — солодко відповіла жінка. — Ти обіцяв мені місяць. Я тобі про це нагадую. Як жінка, я розумію, що чоловіки часто обіцяють зорі з неба, але ти, мій Толпі, ще не чоловік, і я знаю, що ти принесеш мені той місяць. Хоча б і в зубах, але принесеш. Кажи ж мені, як стоять справи. Ну ж бо!

— Пан Геспер місяць витопить. Так каже бабуня Славуня, а якщо вона так каже, то напевне добре знає. Тільки ще чимало різних речей для місяця потрібно.

— Яких саме?

— Ет, що далі, то дивніших. Пан Геспер мені не звіряється, але я підслухав ще першої ночі, як він розмовляв із паном Тифоном Ґорґоновичем. Оточки, пір’я янгольське. Страшенно він втішився, як я ’му приніс цілий пук з костелу домініканців. Роздобули ми також повно пороху від спалених нічних метеликів з чайної, що в ній береза росте, а потім тре’ було повертатися підвалами під містом, аби нас ворони на амен не задзьобали. І води тричі свяченої стільки, що в ній на Святу Ніч купатися можна, і спирт, лем такий, що нутрощі наскрізь пропалює. А потім пан Геспер таке дивне коромисло склепав, щоб зоряного світла запопасти, і його відразу ворони жах як зіпсували, але звідтоді, як отець Рушель обгородив місто тим бар’єром, що його не видно, вже не псують, бо коли яка до бар’єра підлетить, то одразу здихає. А ще старий має страшну гризоту, як би снів здобути, й мислю я так, що якби він сюди прийшов із кошем на рибу, то наловив би їх більше, ніж йому тре’ — добрих чи поганих. Чого там ще бракує, я вже не пам’ятаю.

Мадам Шоша лише злегка кивнула, а тоді схопила Толпі за карк, і пальці мала крижані та міцні, наче щипці зі сталі. Йшла вона швидко, хлопець ледь встигав за нею. Один поворот, другий, сходинки, коридор, знову сходинки, і так знову і знову, і ще раз, аж поки у Толпі геть не замакітрилося в голові. Нарешті вони опинились у чималому підвалі, де майже всю стінку займала величезна, вкрита іржею машина із великою кількістю коліс, важелів та стрілок, що нервово тремтіли.

Зсередини машини доносився тихий шурхіт, наче там завзято працювали легіони хробачків та жучків, що пожирали сталь. Від машини біг скручений у спіраль кабель, напевне мідяний, по ньому йшов тоненький прошарок кольору фісташок, а поміж його витками танцювали мікроскопічні блискавки розрядів. Толпі повів поглядом по кабелю — і скрикнув, бо той тягнувся до шкіряної лежанки в кутку підвалу, і там лежав якийсь розпростертий чоловік.

Чоловік не мав половини черепа, кабель розділявся над ним, і кожна дротина зникала у лискучій тканині мозку. Потворний карлик, в якому Толпі впізнав фурмана з карети Мадам, раз у раз поливав відкритий мозок пацієнта водою з глиняного глека. Повітря підвалу тремтіло, наче над киплячим супом: Толпі відчув струминку поту, що стікав його шиєю.

— Наступний, пані? — заскрипів карлик, додав води у глек та розчинив у ній кілька дрібок солі. — Цей усе ще спить. Сниться йому чимало снів. Деякі — пречудові.

— Ні, Бруно. Цей мені потрібен для іншої мети.

Толпі не міг відвести погляду від людини з відкритим черепом. Поставний чоловік із чудово окресленими м’язами й з широкими грудьми здавався йому дивно знайомим — але звідки, звідки?

Раптом нутрощі підкотилися хлопцю до горла, і Толпі зблював жовчю з порожнього шлунка, бо впізнав у пацієнтові ересківця Гавєра.

Мадам щось коротко та різко промовила, але цієї миті машина викинула із себе хмару пари та гарячої чорної імли, й ті заповнили весь підвал. Утім, за мить опар зібрався на підвішеному до стелі чорному веретеноподібному маятнику. Відразу зробилося жахливо холодно, наче той маятник висмоктав усе тепло з приміщення, а темна рідина утворила на його поверхні велику густу краплю — наче з меду. Крапля ця, здавалося, росла і розбухала, набираючи форми сльози, а всередині її щось рухалося: мірним, пульсуючим ритмом серцебиття.

Карлик підставив під маятник банку, й коли нарешті крапля з негучним плюскотом упала всередину, блискавично опустив пружинну кришку.

— Снить він чимало кошмарів, — заявив, підносячи банку до ока.

— Ми всі їх снимо.

— Цей про тебе, пані.

— Про мене, Бруно?

— Так, Мадам. Я це чудово бачу. Починається з білості та світла, але чимало кошмарів починаються так само. Це сон того роду, де до нас приходять близькі, кохані особи, без причини чинячи нам кривду та прикрість. Потім такий кошмар тягнеться за нами цілий день та призводить до того, що ми підсвідомо відчуваємо жаль до тієї особи — бо вона скривдила нас уві сні. Тоді легко дійти до непорозуміння та до сварки, бо ми мимохіть прагнемо, аби цей хтось наділив нас тією баченою уві сні кривдою. Дивними стежками блукають людські думки.

Мадам Айша Ядіш Шоша із злою посмішкою поплескала карлика по гладкій щоці.

— Ти колись казав, що сни, в яких я відіграю роль кривдниці, це не погані сни.

— Для мене, пані, немає снів дивніших, — Бруно потер руки, і по його обличчю промайнула лиха, підступна посмішка. — Ти проникаєш у наші голови і наші прагнення, Мадам. Гавєра, мої, отого хлопця, усіх чоловіків та жінок у цьому будинку — а може, й у всьому місті. Ти привласнюєш нас, іббур.

Гавєр на лежанці неспокійно ворухнувся, повів головою з боку на бік та пробелькотів щось незрозуміле. На витках спіралі заблискотіли іскри, машина загуркотіла гучніше, потім затнулася і знову бурхнула темним паром. За мить на маятнику зібрався наступний сон, але перш ніж карлик Бруно встиг його упіймати, сон розплющив одне-єдине око, розпростер свої воронячі крила і важким, калічним летом випурхнув з підвалу. Все його тіло сочилося кривавистою рідиною.

Мадам узяла в бліді долоні банку із мінливим кошмаром усередині та простягнула її Толпі. При цьому ванільно посміхалася, а риси її обличчя наче злагідніли. Вона стала дивовижно схожа на Аделю, хоча була значно, значно вродливішою.

— Віддай це старому Гесперові, мій солоденький. Тільки не кажи йому, що від мене. Це буде наша з тобою таємниця. Бруно, вибери йому ще якесь ладне марення. Нехай має старий вихрест до комплекту із кошмаром. Може, якесь із твоїх власних. Ти так добре сниш.

Покруч подлубався у кишенях відволоженого піджака і видобув звідти маленький слоїчок. Сон всередині блищав та лиснів, наче перлина.

— Може, цей? Це про моє дитинство. Про нічну подорож невеликим